«Клара і Сонце» — перший роман Кадзуо Ішіґуро, що вийшов після вручення автору Нобелівської премії з літератури. Це — історія про дівчинку-робота Клару штучну подругу, куплену для Джозі, яка дуже хвора. Клара — незвичайний андроїд (мене поправлять, і правильно зроблять: «андроїд» — це робот з зовнішніми рисами чоловіка; для робота, схожого на жінку, є слово «гіноід» або «фембот»). Щоб стати хорошою подругою і краще розуміти Джозі, Клара свідомо розвиває в собі якості, яки властиві людині: вона вчиться відчувати.
Перш ніж відкривати «Клару і Сонце», запам’ятайте важливу річ: це НЕ роман про штучний інтелект. Так, головна героїня — розумний Штучний Помічник, але причини появи у неї людської (хоч і дитячої) свідомості тут не досліджуються. Досліджується джерела любові і її сила — тобто, найточніше назвати «Клару і Сонце» романом-параболою про рятівну силу любові й руйнівну силу пам’яті, через яку часто хочеться просто ні про що не пам’ятати.Це вишукано ніжна й водночас бездоганно стримана історія про життя у світі, де панують високі технології, діє новітня класова система, а генетичне редагування — звична річ. Роман немовби перегукується з попередніми книгами Ішіґуро, бо в ньому автор шукає відповіді на ті самі вічні питання. Чи є в кожному з нас щось настільки особливе, чого ніяк не відтворити? Чи має в собі дещо неповторне той, кого сконструйовано без серця і душі? І що означає любити когось іншого — а надто в епоху, коли ми замислюємось про те, чи можемо дізнатися геть усе про людину за допомогою даних і алгоритмів?
Кадзуо Ішіґуро. «Клара і Сонце» / Переклад: Ганна Лелів — Лвів: Видавництво Старого Лева, 2021, 312 ст.
***
По обіді падав дощ, але візерунки Сонця, ледь помітні, все одно проникали до спальні. До того часу відбулася низка доволі ненапружених візитів, і того дня атмосфера теж була досить приємна. Минуло дванадцять хвилин від початку візиту — Рік із Джозі знову грали в бульбашкову гру, — коли Джозі запитала з ліжка:
— Що ти там робиш стільки часу? Досі не закінчив?
— Я ще думаю.
— Рікі, суть у тому, щоб ти не думав. А записував перше, що спало тобі на думку.
— Я знаю. Але над цим треба трохи подумати.
— Чому це? Що тут такого особливого? Давай скоріше. Я вже майже
домалювала наступний.
У віконному відображенні я бачила Ріка — він сидів там, де й завжди, на підлозі, коліна підтягнув до грудей і поклав на них малюнок, а руки опустив уздовж тіла. Він збентежено розглядав зображення. За якийсь час, не відриваючись від малювання, Джозі сказала:
— Знаєш, я вже давно хотіла тебе дещо спитати. Чому твоя мама більше не сідає за кермо? Ви ще ж маєте той автомобіль?
— Його роками ніхто не заводив. Але так, він досі стоїть у гаражі. От як отримаю колись права, завезу його на огляд.
— Твоя мама боїться потрапити в аварію чи що?
— Джозі, ми вже про це говорили.
— Говорили, але я вже забула. Вона тоді дуже злякалась?
— Щось таке.
— А моя мама навпаки. Не їздить, а ганяє.
Коли Рік нічого на це не відповів, вона запитала:
— Рікі, ти досі нічого не написав?
— Зараз напишу. Секунду.
— Не їздити машиною — то одне. Але ж твоя мама зовсім не має друзів — хіба їй так нормально?
— У неї є друзі. Місіс Ріверс часто до нас заходить. Та й з твоєю мамою вона дружить, хіба ні?
— Я трохи не це маю на увазі. Кожен має одного чи двох друзів — окремих друзів. Але твоя мама не належить до товариства. У моєї мами теж не аж так багато друзів. Але товариство є.
— Товариство? Це якось пафосно звучить. Що ти маєш на увазі?
— Ну от заходиш ти до крамниці чи сідаєш у таксі — й люди сприймають тебе серйозно. Добре до тебе ставляться. Належати до товариства — це важливо, ти так не вважаєш?
— Але ж ти знаєш, Джозі, що моя мама не завжди добре почувається. Це ж не те, що вона так сама вирішила.
— Але ж усе інше вона вирішує, правда? От вирішила же, як тобі жити. Сто років тому.
— Не розумію, чому ми зараз про це розмовляємо.
— Знаєш, що я думаю, Рікі? Запереч, якщо це не так. Твоя мама не пустила тебе далі, бо хотіла, щоб ти належав тільки їй. А тепер уже запізно.
— Чому ти про це раптом заговорила? І яка різниця? Кому здалося те «товариство»? Воно взагалі не має ні на що впливати.
— Але ж воно впливає, Ріку. Наприклад, на наш план.
— Слухай, я стараюсь як можу…
— Та ні, Рікі, не стараєшся. Ти весь час торочиш про наш план, але нічого не робиш. З кожним днем ми дорослішаємо і стається то одне, то друге. Я роблю все, що можу, Ріку, а ти ні.
— А що я не роблю з того, що мав би? Не ходжу на ті ваші інтеграційні зустрічі?
— Ти б міг старатися більше. Ми з тобою про це говорили. Сумлінніше вчитися. Спробувати вступити до Атлас-Брукінґсу.
— Який сенс взагалі згадувати про Атлас-Брукінґс? У мене нульові шанси.
— Та ні, Ріку, зовсім не нульові. Ти розумний. Навіть моя мама каже, що ти маєш шанс.
— Суто теоретично. Може, Атлас-Брукінґс і розказує невідомо що, але в мене два відсотки. Максимум. Бо зі всіх, кого вони зараховують, непіднесених — навіть не два відсотки.
— Але ж ти розумніший за всіх непіднесених, які намагаються туди вступити. То чому не спробуєш? Але я скажу тобі чому. Бо твоя мама хоче, щоб ти довіку з нею жив. Вона не хоче, щоб ти покинув дім і став справжнім дорослим. Агов, ти що — досі не дописав? Я вже наступний закінчила.
Рік мовчки дивився на малюнок. Джозі, хоч і повідомила, що малюнок готовий, далі щось домальовувала.
— І взагалі, — продовжувала вона, — як це все спрацює? Я маю на увазі наш план. Як він спрацює, якщо я маю товариство, а ти ні? Моя мама їздить за кермом надто швидко. Але принаймні вона відважна. Зі Сел усе закінчилося погано, але навіть після того вона наважилася пустити мене далі. А для цього потрібна відвага, правда?
Рік рвучко нахилився вперед і взявся писати по малюнку. Він не раз підкладав на спід журнал, але цього разу я бачила, що аркуш лежав просто на його нозі й уже трохи зім’явся. Але він далі швидко писав, а потім устав, кинувши олівця на підлогу. Замість віддати малюнок Джозі, він жбурнув його на ліжко, і той упав на покривало перед нею. Тоді Рік відступив аж до дверей; він не зводив очей із Джозі — сердитих і водночас наляканих.
Джозі здивовано повернулася до нього. Потім поклала свого олівця, нахилилась уперед і взяла аркуш. Вона довго дивилася на нього порожнім поглядом, а Рік спостерігав за нею з порога.
— Повірити не можу, що ти це написав, — зрештою сказала вона. — Нащо ти це зробив?
Я сиділа на Дивані-ґудзику, але обернулася до них, бо оцінила рівень напруги як такий, що більше не виправдовував повної приватності. Напевно, Рік забув, що я тут, бо аж здригнувся, коли я повернулась. Його погляд на секунду впав на мене, досі повний страху і злості, а тоді він без жодного слова вийшов із кімнати. Ми чули, як він спустився сходами.
Коли грюкнули вхідні двері, Джозі позіхнула, скинула все з ліжка й лягла долілиць, так наче цей візит закінчився так само, як усі попередні.
— Він буває таким втомливим, — сказала вона в подушку.
Я встала з Дивана-ґудзика й узялась прибирати в кімнаті. Джозі так і лежала із заплющеними очима й нічого більше не казала, але я бачила, що вона не спить. Прибираючи, я, звісно, глянула на аркуш, що ви ́кликав напругу.
Як я й думала, на ньому було зображено Джозі та Ріка. Малюнок мав багато неточностей, але чимало схожих рис не залишали сумнівів щодо задуму.
Намальована Джозі й Намальований Рік немовби витали в небі, а дерева, дороги й будинки далеко внизу зменшились до мініатюрних розмірів. За ними, в одному квадраті неба, летіли клином семеро птахів. Намальована Джозі тримала обіруч великого птаха й простягала його Намальованому Ріку як особливий подарунок. Намальована Джозі широко всміхалася, а Намальований Рік був повний захвату й подиву.
Над Намальованим Ріком не було бульбашки. Єдина бульбашка призначалася для думок Намальованої Джозі, і всередині неї Рік написав: «Я б хотіла гуляти, бігати, кататись на скейті й плавати в озерах. Але не можу, бо моя мама відважна. Тому я лежу в ліжку і хворію. Я дуже рада. Чесно».
Я додала цей малюнок до колекції, яку зібрала в руках, навмисне запхавши його подалі. Джозі так і лежала із заплющеними очима й не ворушилась, але я знала, що вона не спить. До поїздки на водоспад Моргана я б, мабуть, заговорила до неї в ту хвилину, а Джозі щиро б мені відповіла. Але атмосфера між нами змінилась і я вирішила нічого не казати. Я підійшла до туалетного столика, нахилилась і поклала найсвіжішу купку малюнків біля решти на вільне місце під столиком.
*
Рік не прийшов ані наступного дня, ані через день. Та коли хатня робітниця Меланія запитала: «А де той хлопчина подівся? Захворів?», — Джозі тільки знизала плечима і промовчала.
Минали дні, Рік так і не приходив, а Джозі майже весь час мовчала, сигналізуючи: тримайся подалі. Вона все ще малювала в ліжку, але без Ріка й бульбашкової гри її ентузіазм швидко згасав і вона, пожбуривши незакінчені малюнки на підлогу, витягалась на ліжку й дивилася у стелю.
Одного пообіддя, коли вона отак розглядала стелю, я запропонувала:
— Якщо Джозі хоче, можемо зіграти у бульбашкову гру. Джозі малюватиме, а я старатимусь підбирати відповідні слова.
Вона далі дивилася вгору. Тоді повернулась до мене й відповіла:
— Нічого з цього не вийде. Я не проти, щоб ти слухала, коли ми граємо. Але ти не зможеш грати замість Ріка. Просто не зможеш, ніяк.
— Зрозуміло. Пробач. Не варто було пропонувати…
— Ні, не варто.
Збігав день за днем, а Рік так і не приходив. Джозі стала зовсім млява, а я захвилювалась, що вона знову втрачає сили. Мені подумалось, що саме зараз ідеальний час, щоб Сонце послало свою особливу допомогу, і щоразу як його візерунок у спальні раптово змінювався чи коли воно виривалось на небо після хмарної пори, я спостерігала за ним дуже уважно. Сонце незмінно посилало звичну поживу, але особлива поміч від нього так і не надійшла.
