Цинізм еліти в романі «Кокліко», — відгук письменника Сергія Демчука на книжку Павла Матюши.
«Це — історія кохання на фоні початку війни. Хотів показати її перший рік очима людей, які щось вирішують у цій країні. Змалювати байдужість можновладців до важливих для держави речей», — сказав в одному інтерв’ю Павло Матюша про свій дебютний роман «Кокліко», який вийшов минулоріч у видавництві «Книги XXI».
На початку твору читач занурюється у світ благополучних молодих людей, можна навіть сказати, мажорів, які навчаються в Бостоні та Парижі, студіюють фінанси у Люксембурзькому парку, мітять у дипломатію, працюють у Берліні, їздять на співбесіду до Женеви. Схоже, вони не пов’язують своє майбутнє з Україною, хочуть працювати за кордоном. А рідну державу нехай розбудовує хтось інший. Але так тільки здається у заспіві.
Крім того, він — заспів — доволі романтичний. Він і вона зустрічаються біля Синевиру, потім кохаються під дощем на лавочці у Парижі й конкурують за одну вакансію у Швейцарії. А в Києві… вона потрапляє в аварію. Одні нещастя від цієї України, здавалося б. І коли герой хотів уже накивати п’ятами за кордон, не в силі чекати її виходу з коми або смерті, подалі від усього цього жаху – згадок про кохану й звісток із фронту – з’являється друг і пропонує залишитися. Мовляв, «такі як ми зараз потрібні державі». Й герой вірить у це і залишається, не підозрюючи, що друг повернувся, щоб вивести гроші із найбільшого банку… Це лише перші двадцять сторінок. Далі про сюжет – ні слова…
Перше, що хочеться відзначити, — «Кокліко» про амбітних і перспективних. Це добре, навіть з практичної точки зору. Молодь, яка читатиме, буде знати, що в нашій країні не все так погано, раз є такі тямущі хлопці й дівчата. Й з України цілком реально потрапити в кращі університети світу. Або на круті посади за кордоном. Й заодно юний читач може замислитися сам – їхати чи залишитися? Адже останнім часом все більше молодих і обдарованих постають перед цим вибором. Твір сучасний за проблематикою і навіть нагальний.
Як уже зрозуміло, не бракує у ньому й сцен кохання. «Ми цілувалися посеред брудного «Кафе де Парі» в центрі Гавани. …весь день гуляли Поречем, їли капрезе на пристані та впивалися білим вином. Я захотів її – і ми покохалися в якомусь під’їзді». Й кохання це дуже туристичне, в різних куточках світу. Красиво жити не заборониш. До речі, розбудовувати державу теж треба красиво: «Це був мій перший робочий день. Темно-синій костюм «блу нейві», біла голландська сорочка, червона краватка і такі ж шкарпетки. Англійські туфлі-оксфорди… У нашому барі їх стояло з кілька десятків. Віскі, ром, коньяк, текіла, кальвадос, граппа, вино, саке і навіть сидр. Ці пляшки з’являлися непомітно, ми самі ніколи нічого не приносили. Випивати все не встигали, навіть попри нічну роботу». Не виключено, що після «Кокліко» кількість бажаючих залишитися в Україні на державній службі суттєво зросте… Роман сповнений красивостей. Схоже, автор полюбляє красу у всьому.
У романі є чотири головні теми — кохання, що стає маренням, дружба, зрада та спроба героя віднайти себе — втілити у життя мрію друга, який загинув на війні. А саме відкрити булочну «Кокліко».
«Кокліко» французькою означає «квітка маку». Вона така ж вразлива й нетривала, як людське життя. Символ миттєвостей, які залишають у пам’яті яскравий слід, — пояснив Павло в інтерв’ю. — Як і важливі, дорогі люди. Червоний мак — знак пам’яті полеглих у війнах. Увійшов в історію завдяки віршу 1915 року «У полях Фландрії» Джона Мак-Крея. Розповідає про вояків, які полягли за бельгійську землю. Їхні могили поросли диким маком.
Друг головного героя Артур хоче відкрити булочну «Кокліко», але гине на фронті. Його мрію береться втілити головний герой. Так, нарешті, проявляє свою позицію. Бо більшу частину роману інфантильний і зосереджений тільки на собі. Має прекрасну освіту й перспективи, та не може цим скористатися через відсутність мети. Така інертність притаманна значній кількості наших громадян.
Чим закінчиться для героя те, що він обрав Україну? Й чи віддячить йому держава за це? Та й чи мала б віддячити? Над цими питаннями цікаво подумати, читаючи «Кокліко».
Сергій Демчук
