«Королі Репу» — кіно для мами

«Королі Репу»

Мирослав Латик розповів Kyiv Daily про «Королів репу» і про  жанр фільму, про локальні історії та щасливі фінали. Про те, як знімалася драма дорослішання, або музична комедія с кримінальним уклоном.

Розкажіть про задум «Королів Репу», з чого все почалося?

—  «Королі Репу» для мене почалися з дзвінка Юри Мінзянова. Юрій знайшов сценарій про хлопців-реперів, подзвонив: «Є історія, давай подаватися на пітч у Держкіно». Йому дуже подобалася ця історія, й те, що Вітовська буде проститутка, його веселило. І те, що це — умовно історія для молоді: такі сільські репери, він із подібного знав, мабуть «Курган і Агрегат». Це ж було два роки тому, потім появився Альона-Альона, Калуш, український реп. Але в мне була накладка — я подавався зі своїм проектом, з драмою про маленьку дівчинку, базовану на історії моєї бабки: 1947-й рік, Карпати, бандерівці, НКВД, місцеві жителі, — все важке й драматичне. І в день пітчінгу Мінзянов дізнається, що я опинився в тій самій категорії: «Це п@ць, Мирослав». Тоді я сказав: «мені моя історія цікавіша, але там подивимося». 

Через рік мені подзвонив Діма Мінзянов,  каже «типу все, треба запускатися, три тижні на підготовку». Сценарій фактично на той момент був сирий. Там було дуже багато соціалки, важкої, місцями прямо «Груз 200», якесь Балабанівське пекло. Мені це не подобалося, я почав софтити персонажів та їхні історії. Збивати всі нелюдські-негативні штуки. І почав слухати щодня реп. Якісь тексти сам писав. З самого початку сценарій складався з двох частин. Мені це подобалося, мене зараз сильно за це хейтять, що ми почали з такої кумедной-софт історії про двох придурків, — і все чекають, як воно буде розвиватися, й буде йти до успіху, потім хлоп, і все міняється, настає абсолютно інший жанр, інша історія: так, місцями весела, але — вже складна, важка. 

«Королі Репу»

Якщо казати про фільм одним реченням, щоби це було за речення? 

Це — фільм про втрачені мрії. Про втрачені можливості. Про неправильний вибір і просране життя. А життя можна просрати років від 12 до 23 дуже просто — обравши не той шлях. Потім можна щось поремонтувати, й до 40 пробувати лікувати те, що зламалося. Дуже важливий період, дуже небезпечний: кудись не туди піти, не про те почати мріяти. Це — історія руйнації особистості.  Фільм більш важкий, аніж веселий. Я його не сприймаю як комедію, в принципі, він знаходиться поза (або між) жанрами. 

Вас захопила ця тема, не хотілось би зняти ще одне кіно про дорослішання? 

— Мені особисто більше заходять історії, які склеюють. Там був варіант умовно наглого хепіенду, де герої виходить з зони, приїжджає Арахіс, у хлопців мільйон переглядів на Ютубі, — щастя.  Я вважав, що це тупо. Головний герой сам стає персонажем своїх романтизованих бандитських текстів.

Він зробив багато зла — і юридично, і фактично. І якщо він вийшов із тюряги, і каже, о у нас мільйон переглядів, погнали репувати — ну напевно ж, все не так просто? Романтизація бандитських 90-х взагалі не є нормою, а от в нашому інфопросторі ці хлопці-бандюгани, які в 90-х використовували паяльники і праски — стали, умовно, народними героями, або їх свідомо робили героями. Тому я зробив такий фінал. 

«Королі Репу»

У фільмі незрозуміло про який йдеться час. Це спеціально?

Не спеціально, ми так і живемо. У Полтавській області в мене є хата, ми туди приїжджаємо на все літо. І от там — люди, які кайфували від 90-х — кайфують і зараз,  дотепер слухають Алєгрову, нікуди це не пішло. Реально: дуже багато аллюзій, багато відсилок до 80-х в житті поряд — по музиці, по машинах, — ті ж жигулі, — 300 км від Києва і ось — 90-ті продовжують жити. Навіть візуально, навіть в деталях, в багатьох речах, які не лишені свідомості. Так само крадуть залізо…  Умовно у фільмі — нульові, це типу між минулим та сьогоденням. Можливо, у ньому — 2010-ті роки, але глобально: 30 років незалежністі пройшло, нічого не змінилося. Фактично фільм — про наш час, але він має дуже багато відсилок до 90х, до 2000-х, по стосунках людей, по моральних імперативах. 

Для мене було дуже важливою штукою, якої я добивався весь час від Мінзянова: для кого це кіно, про кого воно? 

І тільки після прем’єри я зрозумів для себе, що це — кіно для мами, в якої є син від 14 і вище. В цей проміжок часу її син просто може зробити якусь херню. 

В мене був період в житті, коли я років в 20, мало не вмазався вінтом, але потім просто злякався, бо подумав:  якщо не можу кинути курити куди ж мені вінт.

Відчуття часу нас приводить до притчі.  Але ж реп! Реп це наші часи?

Реп у фільмі — це наші часи. В принципі, є декілька відсилок до американського репу, а там це — кінець 1980х-1990-ті. Фактично вся оця ганста тєма, вона світова. Ми живемо в одному інфополі, приблизно таке саме відбувалося в Штатах. Навіть шкірянки куртки чи ще якісь штуки — універсальні. Вони в цілому світі працюють однаково — тобто репери — це круті чуваки на крутих тачках. Є декілька пластів репу. Є — борза, красіва жизнь, дуже багато реперів колосально багаті, запускають свої бренди, мають свої лейбли. Є ганста і це — романтизація гетто, складні чоловіки в складних обставинах. Типу «я там десь в 14 років вкрав волину, і він від мене побіг….».  Це — фактично шансон. А український реп чомусь вийшов такий — або романтично-мелодраматичний, і його дуже багато, в Калуша —  гори, хвилі, майже дівчачі штуки. Прямо романтичні. Або — соціалка, в того самого Лоїка, дуже багато соціалки. Тобто, в нас є гурти й виконавці, але в ютубі заходить або соціалка, або романтика. Але точно не ганста.

«Королі Репу»

Пробували читати реп?

Ні. 

Але ж писали?

Писав. А це — дуже просто. Я читав, дивився як пишеться реп: на основі біта. Реп, він інакший, ти можеш у ньому слово розбивати, можеш букви затягувати, робити зупинки, не знаю — не придумав тексту, робиш дібі-дібі-дам, і воно якось клеїться. Тобто, ти спочатку слухаєш ритм, і потім уже на цей ритм навалюєш сенсів. От смисл першої цієї дурної їхньої теми, про труси — це я писав, і ще — про картоплю. Фінальний текст писав актор Міша Дзюба—  сам від себе, для себе, тобто це — вже інтегрований повністю в сюжет сенс. Він уже знав, про що сценарій, він уже все перечитав. 

Питання про мову, якою говорять герої.

Це мова центральної України, туда-сюда, вліво-вправо, але вона десь така і є. Не кажуть «дякую» на Полтавщині, кажуть «спасибі». Є якісь штуки, які там притаманні — від Черкащини… до Харківського масиву, саме центральне ядро. Якщо б робили виключно українською, мова би в мене вийшла західноукраїнською, в мене в самого дуже багато полонізмів. Тому я десь перекручував, пережарював моменти із суржиком, можна було менше, можна було легше, і знову ж таки перед нами стояли «Припутні»  Непиталюка, на які робив відсилку Юра Мінзянов, починаючи з пітча. Ця штука там спрацювала. Мені дуже подобається український дубляж американських фільмів, і навіть, якщо Дедпул дубльований чистою, літературною, українською мовою, він звучить органічно. Але загалом українська мова літературна. А літературна мова в нашому звичайному просторі звучить дико. Тим самим принципом користувалася Ворожбит, коли писала «Кайдашів», там вона використовує центральноукраїнський суржик, а він дуже розмитий, від Вінницької до Харківської області. Але основа така, суржова. Мені не хотілося робити російськомовних бандюганів — вони україномовні, але знову ж таки розмовляють суржом. 

Для мене центральна Україна, це якраз саме наше мовне ядро, вона жива в цьому суржику. 

Мені хотілося візуалізувати  жизнь умовного українського Техаса. 

«Королі Репу»

Хтось після фільму відчував катарсис, хтось говорив, що класний фільм скотився в якийсь кримінал. Я після фільму почала шукати в ютубі Казана і Арахіса, чесно.

Типу реальних реперів?

Так. А що відчули ви? 

По-перше, в нас є реальний співун. Я хотів сказати про Вельбоя — тобто Вольбой грає Вольбоя, і це важливо. Ми довго не могли знайти такого, хто міг би грати на противагу Міші Дзюбі, щоб він був  органічно нєлєпий, я вірю в органіку. Вельбой мені сразу дуже зайшов, те що він картавить, він сам по собі розхлябаний, він сам по собі — зірка.

Він у фільмі типу такий Санчо Панса?

Так, і він кльовий, легкий, він не є занадто в драмі, навіть коли парні сваряться, це смішно виглядає, тому що він продовжує картавити. Органіка Вельбоя мене відразу підкупила. І з іншого боку мене підкупило старання Міші. В якісь моменти я злився на нього, казав: «припини старатися, не намагайся, навіть якщо не вийде, це буде краще, ніж ти перестараєшся, перенервуєш». Він хотів максимально точно попасти в героя. Не потрібно це. У «Дюні» є одне місце, де Лето Атрейдіс приходить на могилу дєдушки, там такий кадр: на могилі щось лежить, і він цю соломинку прибирає і десь скинути має, по задумці це зрозуміло. Ця соломинка не скидається, вона не долетіла нікуди. Фактично це — брак події, але вони не перезнімали. Не вийшло, і о’кей. Вони це пропустили, і за рахунок цього появилася така… жизнь. А у нас нє, промазав кудись, не дійшов на точку, все — перезнімаємо. 

Це емоційний зажім. У моєму розумінні, цього багато, напевно це — страх не сподобатися, страх: що подумають люди, а що скажуть сусіди. 

Ми — колоніальна країна, одиниці перебралися в імперію, в метрополію, але більшість знала, що якщо хтось піднімає гриву, то він у нас тут здохне. Чому мене мама вчила, тому, що вона дуже чітко пам’ятала, самих успішних, самих красивих, молодих, зазвичай вбивали першими. Це негативна селекція. Тобто знищують кращих, і потомство відбирається від гірших. І це, скажімо, зараз є проблема національного масштабу — знайти героя років 40+, от саме героя, мачомена. У нас таких немає. 

З дівчатками все краще, тому по дівчатках, селекція є. А по хлопчиках взагалі немає. 

А ви давали акторам імпровізувати? 

Так. Кліп повністю робив Міша, я не знав, як це робити, кажу: «Чувак, у нас на цей кліп про картошку є година, костюм хороший, давай, щастя-здоров’я». Для імпровізації  ми зробили такий скос, два мішка картоплі засипали, синяків йому наставили, й по Вельбою дуже багато було імпровізації. Драчку їхню приблизно поставили, але я не хотів щоби це було, як постановочна бійка з кулаками. Так вони теж за годину придумали собі як битися. Обіграли, перший дубль просто й пішов.

«Королі Репу» — кіно для мами

Обкладинка афіші фільму, вона дуже нагадує «Механичний Апельсин» Кубрика.

Чесно?  Це просто фотка із майданчику, вона мене дуже вперла, оця кепка. 

Відкритий фінал фільму, не хотілося щось додати? От після тої фрази про треба було просто жити?

—  Дуже багато людей сказали, що треба було викинути ту фразу. 

Мені подобається.

Мені вона теж подобається. І фінала ж не було до того. Там є складова, що називається авторська, але — не є в моєму розумінні авторське. Авторське — це «Будинок, який збудував Джек». «Німфоманка». А ми зробили реверанс в сторону фестивального кіно, але з любов’ю до глядача. 

Для мене проблема «Королів Репу» (хоч, можливо це — й не проблема), це — дуже локальна історія. Американці роблять все ж не так. Вони роблять для універсальних глядачів, в них може бути Техас не Техас, Алабама не Алабама…  А «Королі Репу», як і «Припутні», як і «Вулкан» — вони тільки для нас. Але мені фільми такого типу теж подобаються, тому що це це терапія саме для нас. І саме комедійні вставки, я їх до кінця беріг та розкидував —  для того, щоби не повністю нагло міняти жанр фільму, ця вся історія з кукурузкою, це взагалі на майданчику виникло. Андрій Борис справді відкусив кукурудзу, херак, а вона тверда, переспіла, він її просто виплюнув і каже, ну все, прекрасно все. Не сезон. Живемо, живемо, яку кукурудзу дали, таку й гризи. 

«Королі Репу» — кіно для мами

Що з вашим кіно про маленьку дівчинку, 47-й рік?

— Нічого. Не на часі. Та… я і для себе не готовий казати щось однозначне, в мене немає хороших бандерівців, поганих нквдистів, все намішане, і в цій каші є головна героїня, яка намагається зрозуміти, за кого вона взагалі. Вона тікає, знайомиться з хлопчиком. І починається подорож двох дітей. Фільм не є однозначно патріотичним. Це теж історія цінностей та переосмислення.  Але буквально перед цим вже вийшов сільнєйший фільм «Фарбоване пташеня» — але  він важкий, а я хотів навпаки, я хотів створити… в мене є ідеальний референс, «Лабиринт Фавна» — теж —  війна, дитина, але в принципі, це казка. З цім мені цікавіше.

Тому що однозначність… в хороших фільмах ніколи немає однозначності, й точно немає поганих поганців, негодяйских нєгодяів, або — хороших-хороших. Тому ні, поки ще ні. 

В мене є декілька  серіалів, вже написаних, з хорошими двіжами. Зараз підчитав бріфи по топових українських каналах, про «що ми хочемо, як ми бачимо». І це не стільки в розріз йде, з тим, що я дивлюсь, і з тим, що там в топи нетфлікса протрапляє, і я просто не розумію, чому воно так. Всі продюсери кажуть: ми робимо те, що хоче дивитись глядач. Пі@дять. Зазвичай глядач не знає, що він хоче. Жодна людина 20 років тому не знала, що вона хоче смартфон з ось таким екраном — його не було. Спочатку щось створюється, а потім  треба розуміти ринок, куди це все рухається. 

Що вас лякає в житті, і не в кіно? 

Лякає не зробити чогось великого. Оце, напевно. Великою може бути і форма, от в фільмах Нолана форма завжди зашита, вона  є частиною ідеї. Він це сплітає одне з іншим. Як в «Мементо», ідея — просто рухаємося назад, і форма підтримує ідею, так і працює. Не зробити чогось великого — це страшно. Тоді виникає питання: на фіга цим займатися? 

Текст: Віка Федоріна

ФОТО: Інна Ласточкіна (бекстейдж), Folga.com.ua.

***

Головний герой, сімнадцятилітній хлопець на прізвисько Казан, понад усе мріє стати відомим репером та підкорити серце дівчини Свєти. Заради мрій він готовий ризикнути, але… 

Українська прем’єра кінострічки відбулась в серпні на Одеському міжнародному кінофестивалі в рамках конкурсної програми. У вересні «Королі Репу» взяли участь у позаконкурсній програмі кінофестивалю ZIFF – Zaporizhzhia International Film Festival, а у жовтні стрічку демонстрували в рамках програми «Фокус» «Київського тижня критики». «Королі репу» (Star Media, Kristi Films)  має вийти у прокат наступного року. 

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.