«За стіною»

Марлен Гаусгофер

Марлен Гаусгофер (1920-1970) належить одне з провідних місць в літературі післявоєнної Австрії.

Головна героїня, чиє ім’я так і залишиться неназваним, приїжджає на відпочинок до мисливського будиночка в горах — і опиняється відрізаною від світу прозорою непробивною стіною, що наче виросла між нею і цивілізацією. Життя по інший бік стіни завмерло, люди й тварини дивним чином заклякли, лиш рослини буяють і поступово заполонюють собою все навколо. Так починається її історія виживання наодинці з природою — у замкненому просторі, де по один бік стіна, а по інший — урвища і незвідані дикі ліси. Усе колишнє життя видається сміховинним, надії на порятунок немає, тож жінка занурюється у глибини власної ізольованості й страху, геть по-іншому пізнаючи себе. Її самотність скрашують пес та заблукавші кішка й корова — єдина її компанія на довгі дні. На третю зиму свого полону, поки їй стає паперу, жінка фіксує історію свого життя за стіною — не сподіваючись, що ці записи хтось прочитає, і не відаючи, що чекає на неї далі.

Що залишається від людини, що живе в повній ізоляції, яка опинилася посеред дикої природи без можливості її покинути? Марлен Гаусгофер оперує цією сміливою ідеєю, розкриваючи тему екзистенціальної самотності сучасної людини.

Виживання на самоті — це важка монотонна праця, коли будь-яка дрібниця може вивести з ладу, і тоді всьому кінець, тому що допомоги не буде. Самотність впливає і на психіку: незважаючи на постійну зайнятість, все одно знаходиться час подумати, і тоді.. Головним ворогом людини була і залишається інша людина. В епоху коронавіруса це дуже актуальне читання.

Марлен  Гаусгофер.  «За стіною».  / Переклад: Іваничук Наталя. Л.: Видваництво Старого Лева, 2020, 296

_________________________

Діставшись нарешті виходу з ущелини, почула налякане повискування Рися. Обійшла звалені купою колоди, які заступали мені овид, і побачила собаку — той сидів і жалібно завивав. З писка крапала червона слина. Я схилилася над ним, погладила. Тремтячи всім тілом і скимлячи, бідолашний тулився до моїх ніг. Мабуть, пес прикусив язик або зламав зуб. Коли я покликала його за собою, він підібгав хвоста, став переді мною і напирав усім тілом, не пускаючи далі.

Я не бачила, що ж могло його аж так налякати. Дорога в цьому місці виходила з ущелини й стелилася у ранішньому сонячному сяєві, скільки сягало око, — безлюдна й мирна. Я сердито відсторонила Рися і далі пішла сама. Щастя, що він мене зупинив і змусив сповільнити ходу, бо вже за кілька кроків я сильно вдарилася чолом і поточилася назад.

Рись знову заскимів і припав до моїх ніг. Геть спантеличена, я простягнула руку й торкнулася чогось гладкого й холодного: гладкої й холодної перепони, на місці якої мало б бути лише повітря і нічого більше. Розгублено повторила спробу, й знову моя рука торкнулася начеб віконної шибки. Раптом я почула голосне гупання і озирнулася, перш ніж збагнула, що то серце гупає у вухах. Моє серце злякалося скоріше, ніж я усвідомила страх.

Я сіла на колоду на узбіччі, спробувала тверезо поміркувати. Марно… Усі думки мов обухом вибило з голови. Рись підповз ближче, кривава слина скрапувала мені на пальто. Я гладила його, аж доки він заспокоївся. Ми обоє сиділи, дивлячись на дорогу, таку тиху й ідилічну в променях ранішнього сонця.

Я ще тричі вставала й тричі переконувалась: за якихось три метри мені перегороджує шлях щось невидиме, гладке й холодне. Подумала про галюцинації, але, звісно ж, про жодні галюцинації не йшлося. Я простіше примирилась би з легким порушенням психіки, ніж з оцією жахливою, невидимою перепоною. Закривавлений писок Рися і ґуля на моєму чолі, яка вже почала боліти, свідчили про реальність того, що відбувалося.

Не знаю, скільки часу просиділа на колоді, пригадую лишень, що думки весь час крутилися навколо чогось несуттєвого, ніби щосили опиралися прийняти незбагненну правду.

Сонце підбилося вище й пригрівало спину. Рись водно облизувався, доки кров, урешті, спинилася. Видно, не сильно поранився.

Я збагнула, що бездіяльність не вихід, веліла Рисеві сидіти на місці. Потім обережно, з простягненою рукою, наблизилася до невидимої стіни, промацала її уздовж, доки вперлася у крайню скелю ущелини. Далі ходу не було. На другому боці дороги дійшла до струмка, і аж тепер помітила, як він напучнявів і почав виходити з берегів. Води в струмку було небагато. Квітень видався того року посушливим, а пора танення снігу вже давно минула. За стіною — я вже почала звикати називати цю дивовижу стіною, бо якось же треба її називати, якщо вже вона тут опинилася, — отож, за стіною, русло струмка майже пересохло, але трохи далі вода вже знову текла тоненькою цівкою. Скоріш за все, просочилася крізь пористий вапняк. Отже, стіна неглибоко входила в землю. На мить я відчула полегшення. Переходити повноводний потічок убрід щось не хотілося. Навряд чи стіна обривається за ним, бо тоді Гуґо й Луїза без проблем дістались би до мисливського будиночка.

Раптом я завважила, — хоча та думка давно вже, мабуть, підсвідомо мучила мене, — що дорога зовсім пустельна. Хтось би вже давно мав здійняти тривогу. Природно було б, якби сільські мешканці юрмилися перед стіною. Навіть якби жодний з них досі ще не наткнувся на перепону, на неї неодмінно повинні були б наткнутися Гуґо з Луїзою. Безлюддя видавалося мені загадковішим, ніж стіна.

Сонце пригрівало, а мене морозило. Перша садиба, власне невеликий хутір, стояла за найближчим закрутом дороги. Якщо перейти струмок і трохи піднятися схилом, її, певно, можна побачити.

Я вернулася до Рися, поговорила з ним. Рись дуже розумний пес, а розрада була мені потрібна, як ніколи. Я раптом збагнула, як мені пощастило, що Рись зі мною. Зняла черевики й панчохи, перебрела струмок. За струмком стіна тягнулася далі низом альпійської луки. Нарешті я побачила хутір. Мирна, осяяна сонцем сільська ідилія. Біля криниці стояв чоловік, завмерши з пригорщею води на півдорозі між цямринням й обличчям. Охайний старий дідусь. Підтяжки штанів звисали додолу, мов гадюччя, рукави сорочки закасані. Але він так і не торкнувся долонею обличчя. Він взагалі не ворушився.

Я заплющила очі, а тоді знову розплющила й глянула на старого. Охайний старий дідусь далі стояв без руху.Тепер я ще побачила, як він лівою рукою і одним коліном опирається на край цямрини, можливо, тому досі й не впав. Біля хатки — грядка, де, окрім півоній та серденьок діцентри, росла всіляка ярина. Ще там ріс обчухраний, старий, уже відцвілий кущ бузку. Квітень був по-літньому теплий, навіть у горах. А в місті уже й півонії перецвіли. З комина хатки не курилося.

Я гримнула кулаком у стіну. Трохи заболіло, але нічого не відбулося. І раптом у мені пропало будь-яке бажання розбити стіну, яка відділяла мене від того незбагненного, що трапилося з дідусем біля криниці. Я дуже обережно перейшла струмок й повернулася до Рися, який, здавалося, забув про свій страх, і щось ретельно обнюхував. То був мертвий повзик з розбитою голівкою і заляпаними кров’ю грудьми. Маленький повзик, розбившись до невидимої стіни, став першою жертвою цього осяйного травневого ранку. Сама не знаю чому, але з голови досі не йде ота мертва пташка. Нарешті я мовби виринула із заціпеніння і враз почула жалібний лемент птаства. Мабуть, давно вже його чула, але відсторонено, неусвідомлено.

Мені раптом відчайдушно захотілося втекти геть з цього місця, далі від квиління і крихітних закривавлених трупиків — утекти в мисливський будиночок і там заховатися. Рись знову занепокоївся, вертів хвостом і тулився до ніг. Дорогою додому він не відходив від мене ні на крок, а я водно його заспокоювала. Вже й не пригадую, що я йому примовляла, важливо було не мовчати, зламати тишу у вогкій похмурій ущелині, де крізь листя буків просочувалося зеленаве світло, а з голих скель праворуч цебеніли тоненькі цівки струмочків.

Ми з Рисем опинилися у скрутному становищі, але ще не знали тоді, у наскільки скрутному. Та доки ми вдвох, ще не все втрачено.

Мисливську хатинку яскраво осявало сонце. Роса на «мерседесі» висохла, чорний дах наче вилискував червінню; кілька метеликів пурхали над галявиною, розливалися гострі пахощі розігрітої сонцем смерекової глиці. Я сіла на лавочку під стіною хатини й нараз усе побачене нині в ущелині видалося нереальним. Такого просто не буває, не трапляються такі речі, а якщо й трапляються, то аж ніяк не в маленькому гірському селі, не в Австрії і не в Європі. Я знаю, що думки сміховинні, однак нічого не порадиш, саме вони мені подумалися. Я непорушно сиділа на сонці, спостерігала за метеликами, гадаю, що якийсь час взагалі ні про що не думала. Рись напився біля криниці води, вистрибнув на лавку й поклав голову мені на коліна. Мене розчулив такий вияв його прихильності, та потім я здогадалася: бідолашний пес просто не мав вибору.

Минула година. Я пішла в хатину, розігріла для нас з Рисем рештки рису з м’ясом, заварила каву, щоб просвітліло в голові, і викурила три цигарки. То були мої останні цигарки. Гуґо, запопадливий курець, коли вирушав у село, помилково прихопив з собою в кишені пальта чотири пачки, а закласти на випадок війни запас цигарок у мисливському будиночку йому ще якось не спадало на думку. Скуривши оті останні цигарки, я зрозуміла, що не всиджу в хатині, й знову вирушила з Рисем в ущелину. Пес не надто зрадів моїм намірам, але не відступав від мене ні на крок. Майже всю дорогу я ледь не бігла, спинилася захекана, лише побачивши попереду штабель колод. Далі рушила повільним кроком, випроставши уперед руки, доки торкнулася холодної стіни. І хоча знала, чого сподіватися, шок тепер був сильніший, ніж першого разу.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *