Світова прем’єра української драми «Як там Катя?» відбулася на 75-му Міжнародному кінофестивалі в Локарно. Проходив у Швейцарії з 3 до 13 серпня. Фільм презентували в рамках програми «Конкурс кінематографістів сьогодення». Отримав спеціальний приз журі Ciné+ та нагороду за найкращу акторку.
Лікарка швидкої допомоги Анна мріє про краще життя зі своєю 12-річною донькою Катею. Коли дівчинка стає жертвою автомобільної аварії, мати змушена постати перед дилемою, що підважує засади її власних моральних меж у суспільстві, за сюжетом.
Про стрічку спілкувалися з режисеркою Крістіною Тинькевич.
Як з’явилася ідея дебютного фільму?
2016-го я зняла короткометражку «Солатіум» про лікарку швидкої допомоги, яка їде на виклик до пацієнта із серцевим нападом. Впізнає в ньому чоловіка, який кілька років тому їхавши п’яним за кермом вбив її дочку й завдяки зв’язкам уникнув відповідальності. Не вколює йому потрібний засіб і дає померти. Через докори сумління вирішувати сповідатися в церкві. Проте коли приходить її черга підійти до священника, розвертається і йде геть. Не відчуває провини за те, що зробила.
Розуміла, що формат короткометражки був недостатній. За 11 хвилин можна лише поверхнево розповісти про те, як жінка втрачає дитину і намагається впоратися з травмою. Тема набагато ширша, а основний конфлікт – сильний і складний. Це одне з вічних питань людства: де лежать межі наших моральних орієнтирів всередині кожного з нас. Мені хотілося ще багато в чому покопатися і висловитися більше. Вирішила перетворити короткий метр на повний.
На написання сценарію наштовхнула реальна історія?
Ідея сюжету прийшла до мене від реальної ситуації, про яку прочитала в газеті. Лікарка приїхала на виклик і мала врятувати чоловіка, який раніше її зґвалтував. Ця історія мене вразила. Думала, що робила б на місці цієї жінки. Відповідала собі, що допомогла б. Коли почала працювати над короткометражкою, з цікавості ставила питання колегам і знайомим, як вчинили б, якби отримали можливість помститися за смерть дитини. Була впевнена, що більшість не наважилися б на вбивство. Але за моєю статистикою, половина сказали, що пішли б на це. Почала розмірковувати про те, на що взагалі люди спроможні.
Чому змінили контекст у фільмі?
Змінила контекст злочину зі зґвалтування на ДТП, тому що крім моральної дилеми героїні, мені було важливо розказати історію, яка не відірвана від нашої реальності. Події відбуваються в сучасному Києві. Має значення соціальний контекст. Передусім це проблеми з корупцією та безкарністю в нашій країні.
Я не брала прямих референсів зі свого життя, але багато читала таких історій. Зокрема, про Олену Зайцеву з Харкова, яка п’яною проїхала “Лексусом” на червоне світло й убила кількох людей на автобусній зупинці. Якби придумувати такий сюжет із нуля, здалося б, що створюєш максимально карикатурного персонажа. Але це дійсність, про яку варто говорити.
Історія зґвалтування може статися в будь-якій країні. А от подібні ДТП – все ж таки більш локальна проблема. Схожі інциденти, в яких людина може не сісти за ґрати, більш характерні для Східної Європи, зокрема для України.
Один із фільмів на схожу тему – «Поза дитини» румунського режисера Келіна Петера Нецера 2013 року. Герой перевищує максимально дозволену швидкість і збиває дитину у громадському місці, за сюжетом. Але там оповідь ведеться з точки зору людини за кермом і показуються його муки совісті.
Про що насамперед ваше кіно? Які головні акценти?
Анна прагне покарати винних в автомобільній аварії, жертвою якої стала її донька. Шукає справедливості й намагається перемогти систему корупції та безкарності, проте сама не помічає, як стає її частиною, коли вирішує помститися.
Можна говорити, що це кіно про переживання горя і про помсту. Але для мене основне тут – процес намагання зрозуміти, в яких життєвих обставинах я переступлю через власні моральні принципи. Коли в нашому житті все добре, нам здається, що ми знаємо себе і свою поведінку в кожній ситуації. Однак коли обставини змінюються, іноді людина перестає себе впізнавати.
Мені здається, під час війни це також актуально. Тому що коли твоє життя змінюється настільки кардинально і ставить тебе в такі жорсткі рамки, часто треба приймати складні рішення та йти на компроміси із собою. Ті, на які за нормальних умовах ти не був готовий наважитися.
У кожного сценариста свої відправні точки. Я йду від теми, про яку хочу поговорити з глядачем, і намагаюся підлаштувати під неї сюжет. Це історія про героїню, яка починає свій шлях людиною, яка рятує життя. Але проходить внутрішню трансформацію, і можна сказати, котиться вниз впродовж фільму. Усе через те, що її доньку збиває машина на пішохідному переході, коли дівчинка переходила дорогу до школи. Дитина потрапляє в лікарню в тяжкому стані. За кермом була донька впливових батьків. Її мати балотується в мери міста. Адвокат їхньої сім’ї пропонує зам’яти справу за відшкодування.
Дві третини стрічки – це людина проти системи. В останній третині, після того, як Анна не справляється із системою, вона переходить у режим помсти, навіть не усвідомлений. Не контролює це, але на різних рівнях починає осмислювати цю ідею. Починається протистояння між двома матерями – жертви та винуватиці трагедії. Коли героїня вирішує йти незаконним шляхом, відбувається її моральне падіння.
Як би ви описали головну героїню?
Анна – мати-одиначка. Ростить доньку без батька – ми не знаємо, що з ним сталося і де він. Це така класична історія сильної жінки, яка бере на себе дуже багато відповідальності. Працює ночами на складній роботі. Вона – парамедик. Живуть учотирьох у квартирі: окрім Анни з донькою, також мати героїні та старша сестра. На екрані постає абсолютно жіночий світ. Для мене звичний, тому що в дитинстві знала багато подібних жіночих сімей. Анна – годувальниця в хаті. Забезпечує весь цей матріархат.
Героїня любить свою дитину і свою роботу. Але ми розуміємо, як живе парамедик в Україні. У героїні не багато грошей, але вона намагається забезпечити краще сьогодення й майбутнє для Каті. У першій сцені приводить дівчинку на нову квартиру, яка взяла у кредит. Там ще нічого немає – голі стіни. Це нібито мрія про власний рай на Землі.
Моральні принципи Анни не виносимо на передній план. Багато говорить вже той факт, що вона є лікаркою швидкої допомоги. Особливі люди йдуть у цю складну і специфічну професію. З багатьма з них спілкувалася при підготовці до фільму. Навіть проводила декілька днів, перебуваючи з ними в машині “швидкої”. Це фанати своєї роботи, зазвичай навіть фізично дуже важкої та виснажливої. До того ж надзвичайно відповідальної – маєш швидко приймати рішення. І не тієї, за яку платять якісь серйозні гроші. Тому більшість людей, які залишаються у швидкій допомозі – це ті, хто просто люблять і вірять у свою справу. Анна – одна з них. Стала лікувати, бо хотіла робити людям добро.
Чому обрали на центральну роль Анастасію Карпенко?
Зіграла головну героїню, як і в короткому метрі. Від самого початку Анну створювала за її образом. Побачила в короткому метрі Тетяни Симон «Хлам». Зовсім інша роль, але мені сподобалося, як вона там зіграла, і я запросила її у свій проєкт. Одразу після початку співпраці переконалася, що ми одна одній підходимо і що все у нас складається. На повному метрі я вже знала точно, на що Настя спроможна. Це насправді було однією з мотивацій зйомок – зробити кіно для неї. Бо до того в неї не було майданчику, щоб продемонструвати свій талант повною мірою.
Вибір головної ролі — це суб’єктивне питання власної хімії між режисером та актором. Звісно, має бути людина з певним набором навичок. Але хороших виконавців багато, а той, кого ти вибираєш, має підпадати під образ, який є в тебе в голові. Іноді ти навіть сам до кінця його ще не розумієш, але актор є таким матеріальним представленням цього образу, і щось клацає, коли ти його бачиш.
Настя була однозначно таким стовпом, на якому писався сценарій. Завжди мала її образ у голові. Це допомагало, адже у нас, можна сказати, фільм одного актора. Звісно, є інші персонажі, але Настя постійно в кадрі протягом усіх 100 хвилин. Стрічка розказується з точки зору Анни.
Є різні схеми й методики роботи з акторами. Я люблю працювати в парі з актором, щоб він був також творцем нарівні зі мною. Настя робила багато домашньої роботи. Ми з нею ще до зйомок, на репетиціях, проговорювали весь бекграунд, контекст, емоційні стані Анни. Вона акцентувала мені , що відчувала у тій чи іншій сцені. У такому спільному творчому процесі народжувалася наша героїня.
Хто зіграв доньку Анни?
Роль Каті виконала 14-річна Катерина Козлова. Вона з творчої родини – з п’яти дітей у сім’ї четверо чи троє – актори. А її мати – сама лікарка “швидкої”. Була у нас на майданчику консультантом.
Катя була для мене очевидним вибором, одним із найлегших серед усього кастингу. З дітьми працювати не те щоб складно, але це специфічна робота. Не всі це люблять і вміють. Треба розуміти, що дитина ще не має всіх тих навичок, як у професіоналів. Працює більше на імпровізації. Інші діти, які приходили на проби, були більш зажаті. Дуже слухняні, готувалися й вивчили текст, але не жили у кадрі. Катя більше хуліганка. Погано пам’ятала текст, але не боялася камери і вражала харизмою. Мені не потрібно було, щоб вона ідеально знала діалоги. Тим паче вони в мене схематичні. Знаю, про що приблизно будуть говорити герої у сцені. А потім ми вже з ними – іноді у репетиціях, іноді на майданчику – разом фіналізували репліки, щоб звучали натурально.
Які особливості вашого режисерського стилю?
Ми весь фільм із головною героїнею. Бачимо її в кожній сцені. Немає жодної, в якій би ми не бачили світ її очима. Занурюємося в історію максимально через її досвід, розділяємо її суб’єктивну точку зору.
Кожна сцена знята одним кадром. Всередині немає монтажу. Це була одна з моїх основних ідей, коли ми заходили у виробництво. Досить амбітна концепція. Технічно складно зробити. На монтажі не залишаєш собі простору для маніпуляцій. Як зняв сцену – така вона й буде. Можеш трошки вирізати на початку, трошки наприкінці – але глобально нічого не зміниш.
У нас ручна камера, яка постійно рухається з персонажами. Є кілька сцен, де герої просто входять і виходять у кілька різних просторів. Це досить складно зробити з точки зору звуку і світла. Але всі в команді були вмотивовані, тому це був цікавий виклик. Однопланові епізоди надають набагато більше відчуття присутності й реальності того, що відбувається на екрані. Їх складніше зробити, але якщо вдається, то воно того варте. Є справді довгі сцени – по шість-сім хвилин одного плану. Була спокуса трохи згрішити й порізати деякі моменти задля контролю внутрішнього ритму, але я стрималася. Все залишала так, як зняла.
Як проходило створення сцени?
На кожну сцену йшло 15-20 дублів. Для когось це забагато, але всі працюють у своєму темпі. Один із моїх улюблених режисерів, румун Крістіан Мунджіу також знімає одним планом і на одну сцену витрачає 50 дублів. Звісно, з нашим бюджетом ми не могли цього собі дозволити. Мої українські колеги говорять, що для них максимум – це 5-8 дублів.
Я з кожним дублем ніби надбудовую. Зіграли сцену, і я розумію – окей, тут щось працює, щось ні, давайте заново. І так з кожним разом робиш краще. Усі мої найкращі дублі – останні або передостанні. З їх великою кількістю працює трюк, який знають усі режисери. Якщо в тебе щось не виходить, то можна довго мучити актора. У певний момент він перестає перегравати і розслабляється, тому що втомився. Тоді отримаєш те, що тобі треба.
Одна з найскладніших сцен у нас була – 21 дубль. Основне протистояння у стрічці розгортається між Анною та Іриною – матір’ю дівчини, яка була за кермом. Кожна з них бореться за життя своєї дитини і має свою правду. У ключовій сцені ближче до кінця фільму вони вперше зустрічаються і досить чесно говорять. Після останнього дубля партнерка Насті по сцені Ірина Веренич-Островська подивилася на плейбек і сказала: «Боже, так я ж тут у кадрі нічого не роблю». Я кажу: «Так у тому-то й річ, що ти не граєш».
Основним кінореференсом у роботі над картиною була драма Крістіана Мунджіу «Випускний» 2016-го. Розповідає про випускницю в румунській провінції, яка має завершити на відмінно фінальні екзамени, щоб поїхати на навчання до Кембриджського університету. Через напад дівчина не може скласти іспити, і її батько-лікар намагається виправити ситуацію корумпованими методами. Це драматургічно сильна і тонка робота про суспільство, в якому ми існуємо, і відповідальність за нього. Батько хоче відправити доньку за кордон, щоб жила у цивілізованій країні, в якій все буде краще. Не розуміє причини проблеми. Його власна країна така саме через те, що він її такою робить.
Які виклики постали на шляху виробництва та випуску стрічки?
П’ять років тривало створення фільму від початку роботи над сценарієм. Ми були готові зайти у знімальний період навесні 2020 року, але почався ковід. Перенесли зйомки й почали у червні. Оператор через локдаун та сімейну ситуацію не зміг виїхати з Польщі, в останній момент шукали нового. Може, це й на краще було. Ідеально вписався у формат ручної зйомки.
Фільм у нас був майже готовий ще рік тому. Але реалізація затрималася через закриті кордони та скасовані фестивалі – був хаос у всіх сферах. Авторські роботи націлені передусім на міжнародні форуми. Якщо такого плану кіно має успішну фестивальну реалізацію, тоді можлива і дистрибуція – локальні прокатники можуть купити права на кінотеатральні покази у своїй країні. Онлайн-заходи – теж не варіант. Галузь побудована на тому, що фестиваль – це подія. Люди фізично збираються, дивляться, обговорюють. Без цього було важко знайти правильний майданчик для прем’єри. А тепер випускаємо фільм після початку повномасштабного вторгнення Росії. Є таке відчуття, що за період виробництва картини вже кілька життів пройшло.
Наскільки важко режисеру-дебютанту знайти фінансування й реалізувати свій проєкт?
Нелегко, але немає нічого неможливого. Треба наполегливо працювати і йти до мети. Я багато років провела за кордоном. Навчалася у Великій Британії, працювала у Франції. Спілкувалася з багатьма європейськими колегами. Так-от, в Україні насправді були одні з найкращих умов для дебютантів у повному метрі. Ми майже єдина країна в Європі, де держава надає на перший фільм 100 відсотків фінансування. Європейські фонди в більшості випадків виділяють тільки частину грошей, іншу потрібно самостійно знайти за кордоном. Це можливо, але шукати копродукцію з дебютом у чужій країні – набагато важче, ніж коли вдома вже отримав бюджет і можеш починати працювати. Це не дуже великі гроші – ліміт до 12 млн гривень. Не вдасться зняти все, що хочеш, але вкластися точно можеш.
Значна частина фільмів, які представляють Україну на міжнародних фестивалях останніми роками, стосуються теми російсько-української війни. У вас не воєнне кіно, але також зацікавило іноземців.
Через війну, про яку знає і говорить весь світ, іноземцям цікавіше й актуальніше дивитися кіно на цю тему. Такі фільми важливі і для нас, і за кордоном. Багато режисерів останніми роками знімають про війну, тому що творчі люди хочуть віддзеркалювати й осмислювати реальність навколо. Проте ми розробляли нашу стрічку до повномасштабної агресії Росії, і мені важливо було показати ту частину України, де тоді не було бойових дій. Продемонструвати, що в нас є й інше життя. Хотілося поговорити про той мирний Київ, який він у нас був до 24 лютого. Хоча й не райдужний і щасливий, а з багатьма проблемами.
Мене тішить, що на міжнародну майданчику показали, що у нас є ще ця сторона нашої дійсності. Тому що вже чую, як багато закордонних професіоналів говорять про те, що Україна починає впадати в пастку певного кліше. Коли з однієї країни постійно виходять фільми тільки про війну, як наприклад, свого часу це відбулося з балканськими країнами. Якщо світ вже звикає сприймати тебе в певному ключі, важко змінити ставлення до себе.
У стрічці насправді присутній контекст війни, але дуже тонко зроблений. У кількох сценах працює телевізор на задньому плані, і там постійно йдуть якісь новини, що стосуються політичної ситуації, зокрема Донбасу. Це не підкреслюється, але спостережливий глядач помітить.
Я вважаю, що якщо створюєш хороший фільм – про війну чи ні – він має знайти своє місце. Варто просто знімати, про що болить і є що сказати. Тоді будеш виконувати свою роботу чесно, і кіно відбудеться.
Які подальші плани щодо просування картини?
Ми загалом розраховуємо на міжнародну, зокрема й українську, сінефільську аудиторію. На людей, які дивляться багато, ходять на фестивалі, звикли до важкого кіно з різних країн. Після прем’єри в Локарно маємо близько року на прокат по фестивалях світу. Залежно від його успішності, нашим проєктом можуть зацікавитися й купити в різних країнах. Вже ведемо перемовини з кількома закордонними компаніями, які займаються продажем фільмів локальним дистриб’юторам. Після фестивальної історії також можна буде говорити про реліз в Україні. Але це за нормальних обставин. У ситуації війни я не знаю, коли це може відбутися. Однак будемо сподіватися на краще.
Текст: Ілля Прокопенко
