На нас чекає нова книжка Видавництва Старого Лева — нове фентезі нового автора. З анотації все виглядає, як треба: щось доволі уявне та химерне, то чекаємо. З дозволу Видавництва Київ Дейлі публікує уривок з роману.

Анотація: …В одному зі світів чуєш стук у двері своєї квартири, але не відчиняєш, бо знаєш, що залишився останньою людиною на Землі. В іншому — спостерігаєш за тим, як людство віддає себе науковому прогресу, але занедбує пам’ять. У ще в одному — отримуєш телефон, який показує тобі один із двох варіантів майбутнього, що настають залежно від твого вибору.

Що поєднує ці світи? Чи дійсно вони різні? Чи це відбувається в одному й тому самому місці, але в різні періоди?

Ламається годинник — і здається, що ламається час; відбуваються події, які ти не завжди розумієш, а попри те залишається відчуття, що це все — частина чийогось добре продуманого плану, схожого на головоломку, яка обов’язково складеться наприкінці.

Саша Козлов. «Кубик»; дизайн обкладинки: Андрій Лесів, Романа Романишин. Л.: Видавництво Старого Лева, 2024, 504 ст.
Передзамовити 

Уривок

9.

Я ловлю таксі, щоби скоріше дістатися готелю «Лета», куди мене скерувала Омнія. Можна було і скористатися громадським транспортом, але, з огляду на мій теперішній стан, я просто боюся заблукати.

Таксист — привітний чоловік із пишними вусами. Він питає мене, чи я вперше в Остраві.

— Скоріш за все, так, — ввічливо відповідаю я.

Він стримано усміхається, і я розумію, що в нього є запас жартів на моє «скоріш за все». Припускаю, він часто забирає таких само жертв забуття, як я, з вокзалу.

— Ви на два тижні? — питає він.

Так, на два тижні, як і всі, хто сюди приїжджає.

— Як думаєте, досидите до кінця терміну?

— Перепрошую, що?

— Ну, знаєте, ви ж прибули сюди для того, щоби налагодити роботу пам’яті. Щойно починаєте одужувати, повертаються спогади.

— Ну так, я в курсі, — питально дивлюся на таксиста і не розумію, куди він хилить.
— Мені здається, багато людей погодилися на роботу з Омнією саме через те, що захотіли позбутися цих самих спогадів. Ви один із таких?

Гадки не маю, чесно кажучи, але вголос визнавати цього не хочу.

— Звісно, ні, — відповідаю я.

— Добре, якщо ви так кажете тому, що це справді так, а не просто тому, що вважаєте таку відповідь правильною, — каже мені таксист, усміхається й смішно ворушить вусами.

Формулювання доволі заплутане та викликає питання, але замість того щоби розбиратися у вимовлених словах, я розчулено дивлюся на усмішку водія й думаю, чи були в мене колись раніше вуса. А що, як?.. Може, вони дратували Ів і я зголив їх заради неї? Чи, може, зумисно не голив, не потураючи її зауваженням, і здався лише тоді, коли вже було запізно?

Мені здається, що нема й не може бути нічого такого, що я б боявся згадати. Навпаки, я хочу повернути свої спогади. Хочу так сильно, що якщо моє бажання можна з чимось порівняти, то я б навів приклад маленького хлопчика, який бачить під різдвяною ялинкою красиву запаковану коробку з величезним бантом. Він хоче швидше вже дізнатися, що ж усередині, але розуміє, що спочатку доведеться трохи зачекати, адже до півночі це суворо заборонено.

Бажання хлопчика базується не тільки на тому, що він якомога скоріше хоче отримати те, що всередині, а й на прагненні задовольнити свою цікавість. Йому не спадає на думку, що подарунок може його розчарувати. Його спонукає звичайнісінька допитливість. Як і мене.

— Якщо ви хочете знати, що вам справді варто запам’ятати, — каже таксист, поки ми стоїмо на світлофорі, — то запам’ятайте такі три цифри: три п’ятірки, нуль, один, три, чотири. Запам’ятали? Три однакові цифри, а далі від нуля до чотирьох без двійки.

Він дивиться мені в очі дуже серйозно. Жодного натяку на усмішку. Його вуса виразно статичні.

— Наче запам’ятав, — невпевнено відповідаю я. — А що це за цифри?

— Це мій номер телефону. Кличте, як знадобиться веселий таксист, — каже він.

І за мить заходиться реготом.

Він кермує дуже повільно, хоч дороги майже порожні. Можливо, хоче показати мені місто. Дає мені можливість насолодитися ним ще до того, як я впаду в ліжко незнайомого мені готелю з дивною назвою «Лета». Я заледве пригадую, що колись Омнія надавала мені якусь інформацію про значення цього слова.

Уздовж вузьких вуличок Острави — невеликі будинки-коробочки стриманих кольорів. Є тут і шпилі, що стирчать із трикутних дахів, й округлі вежі, і рельєфні орнаменти, але загальне враження лишається таке, ніби автор усієї цієї архітектурної краси понад усе любив саме прямокутники, а найдужче — квадрати.

Ключова відмінність Острави від мого рідного міста полягає в тому, що тут немає дітей, які з рекламних плакатів дивляться в небо та мріють усе знати, коли виростуть. Немає тут і дорослих, які жаліються на те, яким нудним було їхнє життя до того, як вони познайомилися з Омнією та її принципами.

На дахах коробкових будиночків немає жодних рекламних щитів. Замість них — співучі пташки та ліниві коти. Ліхтарні стовпи не обліплені оголошеннями. Вивіски магазинів презентують свої назви без яскравих неонів. 

Основу інформаційного шуму в Остраві становлять люди, а не афіші, та й ті крізь вікна таксі виглядають не найдокучливішими співрозмовниками.

Ще тут щось не те зі світлом: навіть сірі коробки примудряються якимось чином бути яскравими. Певний час по тому я розумію, що причина — відблиски від вікон. 

Основне освітлення в місті створюється не штучними джерелами, а реальним сонцем. Тут ніхто не намагався сховати природу якнайдалі.

Серед усіх будівель, які я встиг тут побачити, готель «Лета» — найпрямокутніший, якщо так можна сказати. Це нудна коробка кольору плитки у ванній Ів — кольору, якого не можна запам’ятати.

Таксист зупиняє машину, я розраховуюсь, він каже, що йому було дуже приємно, що я обрав саме його машину.

— Мені приємно, що моїм пасажиром стала настільки унікальна людина, — каже він.

— У чому ж моя унікальність? — з неприхованим подивом питаю я. 

— Ви, скоріш за все, ще не встигли цього згадати, але взагалі-то кожна людина унікальна, — з по-батьківськи доброю інтонацією відповідає мені таксист, ворушачи своїми розкішними вусами. — Ще ви оплатили нашу поїздку двічі. Уперше — щойно ви сіли в машину.

10.

У дитинстві я мав конструктор.

Здається, він мені дістався від батьків, але це надто неповноцінний спогад, адже мама й тато в моїй пам’яті — це розмиті силуети, і я все ще не можу відтворити їхні образи.

Конструктор складався з різнобарвних блоків, що з’єднувалися шипами й затисками. Я повсякчас майстрував із нього якесь незрозуміле курзу-верзу, не маючи мети створити якийсь реальний об’єкт. Мені подобалося просто з’єднувати фігурки: я відчував себе ремонтником, який лагодить зламані речі. Ніби ці всі блоки були колись чимось суцільним та конкретним, і мені подарували це в розібраному вигляді, тож маю тепер полагодити цю несправність та зібрати все докупи.

Одного разу я сидів на підлозі (чітко пам’ятаю, піді мною був старий коричневий килим) і з’єднував блоки. Ця гра так захопила мене, що я й не помітив, як зібрав усі деталі. Я зміг відновити зламану фігуру. Я подивився на неї й миттю зрозумів, що це.
Мій дитячий конструктор виявився чоботом. Пластмасовим чоботом. Розміром трошки вище мого коліна.

Я сидів на підлозі й думав: кому знадобилося ламати чобіт?

Повз проходила мама, вона зупинилася й захоплено сказала:

— Оце так! А що це в нас таке велике вийшло?

Звідкись з’явився і батько. Він із надто вдаваним захватом сказав:

— Яка чудова вежа!

— Думаю, це все ж криниця. У ній-бо є заглиблення, — впевнено відповіла мама.

Вони мене тоді сильно здивували. Яка ж це вежа й чому це вона аж така чудова? І чого ж це воно було схоже на криницю?

Коли я повернувся до цього спогаду вже дорослим, їхні здогадки здалися мені менш безглуздими. Я зрозумів, що їм, дорослим, навіть на думку спасти не могло, що я, дитина, вирішив побудувати чобіт справжнього розміру.

Тож таксист мав рацію. Я і справді в чомусь унікальний.

Спогад про цю ситуацію повернувся до мене знов, коли я зайшов до холу готелю. І я доволі швидко зрозумів, чому саме він виринув у пам’яті.

Моя основна мета в Остраві — зібрати всі свої спогади докупи. Зібрати всі детальки так, щоби не лишилося жодної зайвої.

І я б дуже хотів, аби в мене врешті вийшла чудова вежа. Чи хоча б криниця, що теж непогано. Але в жодному разі не чобіт.

11.

У мене зламався годинник. Я розумію це вже після того, як харизматичний портьє вітає мене з приїздом до готелю, видає ключ від 134-го номера та показує, куди пройти.

Моє нове житло розташоване на першому поверсі, усього за кілька кроків від холу, тому я відмовляюся від допомоги портьє з багажем. Тим більш що я майже легкома.

Тієї миті, коли я провертаю ключ у замковій шпарині, мені раптом і безпідставно стає цікаво, котра зараз година. 

Я ловлю себе на думці, що не можу навіть уявити, коли востаннє дивився на свій годинник не задля милування циферблатом, а щоби користуватися ним за прямим призначенням.

Годинник показує пів на другу, але це не дає жодної корисної інформації, адже він зламаний. Секундна стрілка завмерла неподалік від двійки і відмовляється рушати далі.
Замок клацає, і двері відчиняються. Вигляд мого просторого номера відвертає мою увагу, і я не встигаю засмутитися через поламаний годинник.

Основна відмінність цієї кімнати від моєї оселі — це широка палітра барв: кремові шпалери, жовтогарячі штори, бежева постіль, дерев’яні меблі світлих відтінків та коричневий — прямо як у дитинстві! — килим.

Тепер я гостро відчуваю, наскільки я далекий від свого дому з його чорно-білим стилем, що майстерно поєднує геть усі відтінки нудно-сірого. Але відчуваю я чомусь не тугу й сум, а якраз навпаки — втіху.

Схоже, я щасливий, бо вирвався звідти. Відчуваю себе випускником школи, який стоїть рано-вранці разом з однокласниками десь на причалі й дивиться далеко за край неба, намагаючись уявити, наскільки ж неосяжний цей світ і скільки в нього є можливостей, щоб усе ж таки спробувати його осягнути.

Якась частина мене сумує через те, що школу я закінчив уже дуже давно й усі мої можливості безслідно минулися. Та все ж я налаштований вельми й вельми оптимістично.

Ремарка: насправді я не пам’ятаю, як і коли я закінчив школу. Я точно туди ходив і згадую, що в мене є якийсь атестат. Але свій випускний я згадати не можу.

Я ставлю сумку на підлогу й оглядаюся. На комоді лежить папірець, на якому великими літерами написані моє ім’я і прізвище. Нижче — кілька абзаців тексту.

Я одразу розумію, що це.
Точно так само, як люди можуть впізнати одне одного за голосом, я впізнаю Омнію за шрифтом.

Скоріш за все, це щось типу побажання добре провести час і відпочити, щоби за два тижні повернутися до плідної праці. Уточнювати це я не хочу. Певен, що в тексті міститься якась інструкція, а вони мені останнім часом піднабридли.

Я жмакаю аркуш та кидаю його до смітника.

Кидаю погляд на ліжко і думаю, що воно, певно, м’яке і зручне. Втім, прямо зараз я це перевіряти не стану.

Щоби розібратися із самим собою, я маю розібратися зі своїм часом.

Я маю полагодити свій годинник.

12.

Портьє був неабияк здивований тим, що я, не побувши в номері навіть п’яти хвилин, підійшов до нього і спитав, де я можу відремонтувати свого годинника.

Він відповідав, що готель «Лета» має щастя розташовуватися всього-на-всього за кілька кварталів від майстерні, яка, за легендою чи завдяки маркетинговій вигадці, була першою в Остраві.

Майстерня займає невеличкий двоповерховий будинок, довкола розрісся й квітне білий бузок. Дивовижно, але через трикутний дах будинок уже не є класичним остравським квадратом. Я заходжу всередину та зупиняюсь, вражений тією кількістю речей, які зуміли поміститися в настільки компактній кімнаті. Майстерня за сумісництвом виявляється сувенірною крамничкою, і я прямо на вході приглядаюся до якихось яскравих брелоків. Не дивно, що я не одразу помічаю високого худорлявого чоловіка в окулярах.

— Можливо, вам чимось допомогти? — звертається він до мене.
Голос у нього томливий, але водночас у жодному разі не зверхній. Радше голос напутника, який хоче з тобою дружити.

— У мене зламався час, — відповідаю я та враз мотаю головою, як робить мала дитина, зрозумівши свою безглузду помилку, — тобто годинник. У мене зламався годинник.

— Що з ним не так? — із невдаваною цікавістю питає майстер, ніби вже давно чекав, поки до нього хтось прийде ремонтувати годинник; ніби він скучив за такою роботою.

— Не знаю, просто він зупинився.

Він простягає до мене руку через прилавок, і я віддаю йому годинник.

— Зараз подивимось, — каже він.

Впорядкований хаос — це ті два слова, якими я міг би описати це місце. На полицях і вітринах розставлені безліч найрізноманітніших предметів, але якусь логіку, за якою вони всі там стоять, простежити доволі складно.

Невеличкий перелік того, що я встиг побачити: глобуси, санчата, ноутбуки, годинники (наручні, кишенькові, долівкові, пісочні та навіть водяні), горщики з домашніми рослинами, блокноти, перуки, столове приладдя, телескопи, путівники, мапи, книжки, інструменти, колекція ручок, один самовар та два велосипеди. І це лише дрібна частинка того, що тут було.

Багато поличок, на яких виставлені товари, теж продаються: у всякому разі, до них прикріплені цінники. У центрі кімнати висить велика люстра, яку я обходжу, щоби зрозуміти, чи можна її купити. Не думаю, що вона мені потрібна, скоріш хочу перевірити, чи все в цьому світі продається.

— Ви в нас давно? — питає крамар.

— Та от тільки сьогодні прибув.

— І одразу пішли ремонтувати годинник?

— Ну так, чом би й ні.

— А чом би й так? — наполягає крамар.

Я зітхаю, ніби дуже втомився. Пояснити мою поведінку не так уже і просто, але я спробую.

— Напевно, бо вважаю, що час усі рани гоїть. А годинник — це його символ. Я хотів би полагодити годинник, щоби час якнайшвидше почав лікування.

Руки крамаря, що до цього спритно розбирали мій годинник на деталі, завмирають. Він підіймає погляд на мене й певний час суворо розглядає. Потім викривлює губи в ледве помітній усмішці та каже:

— Як на іноземця, у вас дуже красива чеська.

Я продовжую дивитися на нього, намагаючись приховати свій подив. Думаю, у мене це виходить непогано, адже замість подиву на моєму обличчі проступає дещо, більш схоже на шок.

Чеська мова? Я розмовляю чеською?

І головне ж, мене зовсім не дивував той факт, що я приїхав до незнайомого міста, де розмовляють іноземною мовою, і вільно читаю тут усі написи та спілкуюся з людьми.

— А від чого ваші рани? — тим само томливим голосом питає продавець.
— Чесно кажучи, не знаю, — я знизую плечима і вкотре зауважую інфантильність своїх рухів. — Схоже, що від безпам’яття.

— Безпам’яття? Багато хто вважає, що безпам’яття — це якраз панацея, а не хвороба.

— І ви так вважаєте?

— Я? Ні, я нічого не вважаю. Я просто ремонтую поламане.

Він знов пильно оглядає мене з голови до ніг і додає:

— Хоча, ви знаєте, дещо я все ж вважаю. Я от, наприклад, вважаю, що ремонт цього годинника обійдеться вам у таку суму, що я б рекомендував вам купити новий. Цей годинник вам дорогий? З ним пов’язані якісь важливі спогади?

«Гадки не маю. Гадки не маю, з чим взагалі пов’язані мої спогади і які з них — важливі», — думаю я, і звідкись із глибин моєї пам’яті спливає силует Ів.

— Ні. Гадаю, ні.

Крамар прикручує всі деталі назад і простягає мені годинник. Він каже:

— Рекомендую звернути увагу на поличку в дальньому куті. Там є годинник, схожий на ваш.

На тій поличці, куди вказав майстер, близько двох десятків найрізноманітніших годинників, але жоден із них не припадає мені до серця. Зате мою увагу привертають дві абсолютно однакові білі вази з позолоченим гравіюванням. У самих вазах немає нічого особливого, мене здивувати приліплені до них цінники. Їхня вартість відрізнялася майже втричі.
Я кілька хвилин намагаюсь утямити, у чому ж різниця між вазами, але зовні вони абсолютно однакові.

— Перепрошую, а чому ця ваза дешевша за он ту? — я послідовно вказую пальцем на обидва товари. — Оригінал та підробка?

Крамар хитає головою.

— Вони абсолютно ідентичні. Просто одну з них розбили, і я її склеїв. Тому вона дешевша.

Я ще раз приглядаюся. Жодних слідів клею не видно.

— Але ж покупець не помітить різниці.

— Звісно, не помітить. Сучасний клей такий, що повертає предмету його первісний вигляд.

— То чому ж тоді ціна менша?

Майстер хилить голову вперед та трошки опускає свої окуляри.

— Бачте, — починає він, і до його томливого голосу мигцем додаються нотки повчальної мудрості, — ці вази справді зовні абсолютно однакові. Просто тепер ви знаєте, що одну з них розбили, а друга завжди була цілою та її жодного разу не псували. Очевидно, звідси й різниця в ціні. Бо неможливо…

— Я візьму ось цей годинник, — перебиваю крамаря чистою чеською, обравши перший-ліпший годинник. Кладу кілька банкнот на прилавок та похапцем залишаю майстерню.

Історія про вази з цінниками і справді доволі гарна, але втягування у філософські роздуми мене зараз анітрохи не цікавить.