«NAMU робить сучасне українське мистецтво класикою»

Литвинець

Розмова з генеральною директоркою Національного художнього музею України  Юлією Литвинець. 

Що допомагає, а що заважає Національному художньому музею?

— Моя відповідь буде доволі простою: найбільше допомагає професіоналізм співробітників й допомога друзів музею, а заважає система, яка, на жаль, з кожним роком стає все більш і більш складною. Система координат в якій знаходиться музей, як державна установа, безперечно, гальмує багато проєктів, які за інших умов могли б бути втіленими значно швидше.

Якою вам бачиться роль NAMU: просвітництво? Дослідження? Зберігання?

Якщо говорити про роль музею, то наголос, на мою думку, має бути на його унікальності як музею, в якому можна побачити неперервний процес розвитку українського мистецтва починаючи від VIII століття (від половецьких баб на вході музею) до сучасного мистецтва. Достатньо провести невелику аналітику, і ви побачите, що з усіх музеїв Києва тільки у Національному художньому музеї України представлений український іконопис або зразки українського мистецтва ХІХ століття. Дуже важливо додати, що наша експозиція націлена на те, щоб якомога ширше представити різноманіття українського мистецтва. Бо, якщо порівняти колекції і місії музеїв по всій Україні, то вони більш орієнтовані на мистецтво свого регіону. Прикладом можуть бути просто чудові колекції в Сумському музеї або Одеському музеї. У Львівському музеї Шептицького зібрана фантастична колекція українського мистецтва, але з представлено переважно твори західного регіону. Або в Харкові – там прекрасна колекція з наголосом саме на харківській школі, і це незважаючи на випробування Другої світової війни. Адже колекція у Харкові загинула і команда фактично мусила розпочати колекціонування спочатку, коли війна закінчилася. 

А якщо говорити про колекцію, то зрозуміла річ, що довкола неї обов’язково є усі елементи музейної роботи від зберігання й реставрації до просвітництва й дослідження. Адже не можна просто експонувати твір –  його потрібно роз’яснити, представити його історію. І тут би мені хотілось окремо наголосити, що музейна справа це далеко не тільки про зберігання якогось предмету, а про історії людей, колекціонування, сам предмет і його побутування, реставрацію цього предмету, технологічні процеси його створення, його хімічний склад і ще безліч різноманітних деталей його складної історії. Про ці всі історії потрібно розповідати, і саме це музей і робить, знаходячи підходи до різних аудиторій та вікових груп. 

Музей допомагає розширювати мову українського сучасного мистецтва? Яким чином?

Національний художній музей України робить сучасне українське мистецтво класикою. Це виходить з однієї з наших основних функцій – збирати найкращі зразки українського мистецтва і відповідно їх представляти. На жаль, наразі музей не отримує кошти на закупівлю нових робіт до колекції, але ми робимо все можливе, щоб достойно поповнювати музейну збірку. Окрім колекціонування, вивчення і представлення на виставках, дуже важливу роль відіграють і дискусії. От і зараз в рамках виставкового проєкту «Тату, шолом тисне. Сучасне мистецтво з колекції NAMU» буде проведено багато різних заходів, де відбудуться дискусії з художниками, мистецтвознавцями про той чи інший аспект сучасного українського мистецтва, мистецтва в Україні за останні 30 років. Саме в цьому процесі дискусії і віднаходяться нові думки, спостереження і сенси, і врешті, так і «народжується» те, що ми називаємо потім класикою. 

Уроки карантину для музею: плюси та мінуси; який досвід витягне музей з даної ситуації?

Найважчим є те, що пандемія не пройшла для нас без втрат. Найбільша така трагедія і травма для музею – це втрата однієї із провідних наукових співробітниць музею, Ольги Борисівни Жбанкової, яка присвятила 54 роки свого життя нашому музею. Завдяки Ользі Борисівні у стінах нашого музею світ побачили такі визначні виставки, як «М. Мурашко та Київська рисувальна школа» (1996), «О. Мурашко», «А. Маневич» (обидві – 2000), «Світ дитини», «Жінка. Мода. Час» (обидві – 2001), «Академіки живопису В. Орловський і М. Пимоненко» (2002), «Світ С. Світославського» (2003), «Предмет і образ епохи» (2006), «Імпресіонізм та Україна» (2011), «Українська лінія модерну» (2013) та багато інших.  І це те, про що ми завжди говоримо: для музею важлива не тільки колекція, будівля, але і колектив, тому це, звісно, найбільша втрата. 

Якщо ж говорити про плюси в ситуації з карантинними обмеженнями, то це те, що ми ще більше увійшли в віртуальний простір і розпочали активну роботу над музейним YouTube-каналом. Це наше найбільше досягнення. Завдяки цьому змогли проявитись нові чесноти співробітників, які тепер мають позитивний досвід передавання матеріалу на камеру.  

NAMU прагне стати універсальним, відкритим музеєм?

Власне, музей таким і є. Для цього ми використовуємо різні засоби, адже ми вже дуже багато років над цим працюємо. Кожен відвідувач може написати заяву і потрапити до фондів музею, або якщо, наприклад, йдеться про дослідника – то це доступ до необхідних для роботи матеріалів, а це не тільки фонди, а й архів, бібліотека музею тощо. 

Окрім того, універсальний музей – це той, який доступний всім. Тож ми працюємо над доступністю музею для людей з інвалідністю. Будуть проведені спеціальні ремонтно-реставраційні роботи, які нададуть можливість безбар’єрного доступу до музею абсолютно всім. Хотілося б, звісно, щоб і публічний транспорт був зручний, до прикладу, для тих, хто користується інвалідним візком. Тому можливо й таке, що навіть коли ми повністю пристосуємо нашу будівлю, а люди просто не зможуть доїхати.

Ви виступаєте в музеї як кураторка виставок?

Такий досвід, звісно, у мене є, це виставка Спецфонду і дослідження саме цієї частини колекції музею, цього періоду, але наразі моя робота більш адміністративна. Однак я залишаю собі час на дослідження, які, я сподіваюсь, виллються не тільки в окреме видання, а в подальшому й у виставкові проєкти. Як науковець я займаюсь пошуком творів, втрачених під час Другої світової війни. Але паралельно виходить, що знаходжу багато цікавих матеріалів. Наприклад, таким чином були атрибутовані два твори, які виявились авторства Федора Кричевського. До речі, історія про атрибуцію цих двох творів, вона є й історією про дигітилізацію колекції.  Коли кажуть, що колекція не відцифрована, це не так. І працюючи над дослідженням, я не йду у фонди і не змушую зберігача їх відкривати, щоб щось подивитися. Ні, я просто відкриваю базу і працюю з цифровою колекцією музею. Над відцифровкою колекції ми працюємо дуже-дуже давно, і продовжуємо працювати, адже це займає неймовірно багато часу. До кожного предмету робиться як мінімум два різних цифрових формати, різні розміри цього ж зображення для всіх можливих використань. Кожен предмет по-різному зберігається, тому підхід до його знімку також щоразу інакший. Не повірите, але над цим я працюю вже цілих двадцять років. У майбутньому плануємо зробити цю базу доступною як для внутрішнього користування, так і для дослідників. 

Литвинець

Ви проводите аналіз роботи тієї чи іншої виставки: який відгук, аудиторія, інтерес…?

Так, звісно. Після кожного виставкового проєкту говоримо про помилки й те, як їх уникнути у майбутньому. Окрім того, ведеться аналітика, бачимо завжди, яка виставка викликала більше зацікавлення в аудиторії. Але, звісно, ми пам’ятаємо місію нашого музею, і не керуємося лише категоріями популярності, тому навіть тоді коли ми розуміємо, що скоріш за все виставка не матиме шаленого попиту, ми однаково її втілюємо, тому що ми маємо представляти й досліджувати мистецтво, як то кажуть, «від і до», а не тільки найвідоміші імена. 

Що допомагає поповнювати бюджет музею — постійні експозиції, невеликі, короткі виставки?

Насправді найбільше бюджет музею поповнюється за рахунок вхідної плати. Кількість відвідувачів зростає під час проведення виставок. Тому практично всі музеї світу раз або два на рік роблять «топові» виставки, які, можливо, менш наукові, але більш цікаві для відвідувача. Наприклад, у нас це була виставка ювелірних прикрас Van Cliff, вона принесла найбільший прибуток музею. Наступна сходинка за прибутковістю – це експертизи. Це окрема послуга, яку надає музей. Наприклад, за цей рік експертиза уже принесла 247 тисяч гривень. І при тому, що експертний відділ був створений зовсім недавно. Уже потім йде прибуток від музейної крамнички, яка зараз заробляє близько 100 тисяч гривень. Менший прибуток від екскурсій і лекцій. 

Ви експериментуєте з новими способами залучення глядачів в музей?

Звісно, що так. В умовах пандемії ми почали проводити лекції через онлайн-платформу ZOOM, що значно розширило нашу публіку. Місцезнаходження в такому форматі лекцій фактично немає значення. Тепер це не тільки кияни, а слухачі з інших міст України, інших країн, де мешкають українці. 

Ви спілкуєтеся з директорами інших музеїв, київських, українських? З колекціонерами?

Так, аякже. З колегами-директорами, науковцями з усієї України. Тут мова і про обмін виставками і про різні дослідження, і про спілкування через ICOM. Тобто, звісно, це постійне спілкування. Що ж до колекціонерів, то кожен з них –  це один з потенційних з друзів музею. Вони не лише надають твори на виставки, але й часто дарують музею важливі для збірки музею твори. 

З чого складається ваш звичайний робочий день?

Направду, звичайний робочий день завжди складається з декількох блоків. Зранку це робота з різними листами, запитами які надходять до музею, спілкування з бухгалтерією, з документами, які стосуються фінансової частини музею. Це більш адміністративна робота, але вона обов’язкова. На це йде, в принципі, вся перша половина дня. Оскільки в нас зараз триває реставрація музею, то кожен день я спілкуюся або з головним архітектором, або з інженерами – це щоденний процес. Також не буває такого дня, щоб не було робочих зустрічей. Це може бути зустріч як з художниками і колекціонерами, так і з колегами або людьми з бізнесу, які пропонують музею співпрацю. Ну, і залишається трошки часу на наукову роботу, це між зустрічами, між роботою з документами. От зараз працюю з дагеротипами.  В колекції музею велика фототека-негатека, яка бере свій початок з 1904 року, з плином часу вона змінювалась від скляних «форм» до цифрових. Тобто можна навіть прослідкувати використання різних сучасних технологій і на той момент, і на теперішній, і як змінювалися ці підходи.     

Що для вас важливіше: порушувати правила, ламати шаблон, або (припустимо) дуже спокійно працювати з колекцією?

Якщо говорити саме про колекцію, то ви не зможете дуже порушити правила і шаблони. Ці правила і шаблони вибудовувалися не один рік, і вони є в принципі універсальними, починаючи від процесів обліку творів і закінчуючи збереженням. Але я вважаю, що в житті обов’язково має бути місце експерименту. Навіть якщо у людей, після цього експерименту будуть не зовсім гарні відгуки. Головне, щоб не порушувався пункт перший статуту, тобто щоб не було загрози колекції, збереженню, а все інше має право на шанс. Звісно, є певні етичні норми, і ми їх не порушуємо. До прикладу, йога у музеї не проводилася у залах з творами, а у вестибюлі музею, щоб уникнути можливої загрози пошкодження експонатів. 

Яка роль NAMU в житті, яка відбувається за його стінами? Як ви вважаєте, для чого музей? Для чого музей людям, для чого люди музею?

Музей, перш за все, про людей, про людину як творця. Якщо природничий музей про природу як творця, то художній про людину як творця. Наш музей потрібен людям в якості зразка того, як інші творили, і як ти сам можеш творити. Якщо говорити в плані державному, то музей є дуже серйозним капіталом, який показує не тільки історію держави в розвитку, розвитку мистецтва в даному випадку, але й як той національний капітал, і та національна складова й ідентичність, яка показує, що ми є частиною світу і показує нашу особливість в ньому.

Що ви зараз вважаєте найскладнішим викликом для себе?

Знаєте, для мене це таки реставрація музею. Це виявилося найскладнішим із того, з чим я стикалася. Тут питання в правильності прийняття рішень, починаючи від того чи міняти вікна чи не міняти? Чи закріплювати фундаменти, чи ні? Для мене як керівника це важкі, але важливі рішення. Майже всі старі будівлі поряд уже пройшли цей процес, і ми розуміємо, що нам також цього не уникнути. Це, без перебільшення, історичні рішення для цієї будівлі. Тому для мене ці процеси і є найскладнішими. Звісно, можна вірити в те, що музей простояв 120 років і стільки ж іще простоїть, але… Також важким було рішення, що ремонтно-реставраційні роботи будуть відбуватися паралельно зі звичайною роботою музею. Але у випадку повного закриття ми можемо втратити частину колективу, частину компетенцій, а вони для музею такі ж важливі, як і колекція.

Який Музей вам більше подобається — порожній або повний людьми?

Звісно, музей має бути заповнений людьми. Музей, насправді, і живе заради відвідувача.

ФОТО: Ігор Тишенко

Спілкувалася Віка Федоріна

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *