Історія життя легендарного джазового піаніста Білла Еванса, розказана жінкою, яка провела з ним останні роки життя.

Лорі Верхомин  і Білл Еванс мають українські корені. Вони познайомилися 13 квітня 1979 року в Едмонтоні: «Це була п’ятниця 13-го. Ми зустрілися в колишньої української церкви на 97-й авеню, яку переробили в китайський ресторан. Я виконувала обов’язки офіціантки на коктейль-паті, а ще була членом місцевого джазового суспільства, яке і запросило Білла виступити під час заходу. Цікаво, що церкву перетворили на харчевню»*.

Ця історія кохання — неймовірна, тому що не вигадана. Іноді безмежно красива, іноді страшна й приземлено-життєва. Але вона справжня, як справжнє кохання. 

Коли двоє дивляться в одному напрямку, коли різниця у віці не має жодного значення, коли Він вчить її чути музику між нотами, а Вона його — чути тишу між словами про кохання.

У цій книжці спогадів Лорі Верхомин розповідає про останні непрості 18 місяців життя і смерті талановитого американського джазового піаніста Білла Еванса. Через його особливе розуміння та виконання джазу музичний світ захоплюється ним донині.

Лорі Верхомин «Кохання. Життя і смерть з Біллом Евансом» / Переклад: Віктор Морозов. Л.: Видавництво Старого Лева, 2021, 184 ст.

Замовити

УРИВОК

Квартира 9А / Завершення й початок

У його помешканні бездоганно чисто, жодної крихточки у вузенькій кухоньці, де він продемонструє мені доведений до досконалості спосіб приготування омлету з одного яйця й заварить каву. В ідеально чистому холодильнику він тримає кілька бляшанок своєї улюбленої пепсі, а я ставлю туди пляшку содової, яку він мені купив у «A&P».

У вітальні відчувається простір, спокій і впорядкованість. Немає розкиданих газет, або переповнених недопалками попільничок, чи купи паперів у кутках з незавершеними проєктами. Усе в цій кімнаті підпорядковано чітко визначеним функціям і регламенту.

Сюрреалістична дзенівська атмосфера — білі стіни, акуратні книжкові полички, продумане розташування мистецьких творів — і все це служить тлом для рояля «Чікерінґ». Тільки рояль демонструє ознаки чогось живого. Нотні аркуші з одного боку потертого м’якого сидіння і попільничка на підставці — з іншого. Ось тут він і живе.

Він показує мені спальню. Зеленкувато-зеленаво-зелена кімната. Жодних занавісок на єдиному вікні, затуленому шторками. Меблі в іспанському стилі модерн.

Він пропонує мені один грам кокаїну, акуратно загорненого в аркуш журнального паперу, легенько підштовхуючи його до мене вздовж зеленкувато-жовтого покривала на ліжку.

— Це тобі особисто, — каже він. — Поки тут будеш.

Мене зворушує така його турбота, і я вдячно беру пакетик. Обережно відкриваю коштовний дарунок, набираю нігтем дрібку порошку і прикладаю його до кінця незапаленої сигарети. Він виклав на звороті того самого журналу декілька доріжок кокаїну. Я дивлюся, як він поволі вдихає їх ніздрями через скручену доларову банкноту, аж поки на глянцевій поверхні журналу зовсім не залишається порошку.

Я запалюю сигарету й роблю глибоку затяжку. Відчуваю горлом палку суміш кокаїну з тютюном, а тоді дивне відчуття поширюється моїм нутром, затуманюючи розум і розслабляючи тіло.

Я ще не знаю, чи ми відчуємо взаємну близькість, — він торкається моєї руки, ми дивимося одне на одного. Мене вже починає емоційно збуджувати кокаїн, а його очі без окулярів здаються збільшеними. Мене заворожує його спокій і впевненість.

Він починає скидати із себе одяг, відкриваючи свої худі й пошрамовані ноги, схожі на поорану кратерами поверхню місяця. Я вперше бачу його тіло. Ніколи ще не бачила стільки шрамів. Його довгі до литок бізнес-шкарпетки чомусь нагадали мені тата, який стоїть переді мною в сімейних трусах.

У його погляді не відчувається ні сорому, ні каяття. Він пояснює мені, звідки взялися ті шрами, але всі вони старі й нікому не можуть завдати шкоди.

Його руки починають досліджувати моє тіло. Я вражена чуттєвістю його доторків. Його невгамовне бажання подарувати мені задоволення позбавляє мене здатності чинити опір, і я віддаюся на волю чистого блаженства.

Хвилі оргазму прокочуються моїм тілом, знаходячи вихід десь аж у п’ятах.

Ось так він і ловить мене на гачок. Після першого акту кохання я стаю ненаситною.

Мені 22, я наче віск — м’яка й піддатлива — і Білл починає ліпити з мене те, що стане моїм образом на все життя.

З того, що нам відомо

Наступного ранку я нишком заходжу до вітальні. Кімната залита імлистим сонячним сяйвом; уже десь полудень. Я лягаю на білу софу закурити першу сигарету, аж тут, човгаючи ногами, заходить у червоній піжамі Білл і запитує, чи я питиму каву.

Мені цікаво, на кого я схожа після такого короткочасного сну. Сором’язлива усмішка Білла свідчить про те, що я цілком нормально виглядаю в його білій футболці з v-подібним вирізом.

Я погоджуюся випити каву, завершуючи свої ранкові роздуми. Припускаю, що він таки не маніяк, бо я б уже це давно відчула — але він і далеко не такий консервативний, як я припускала раніше.

Білл подає у вітальні каву, дістає з книжкової полички на стіні біля рояля помаранчево-чорний альбом і ставить платівку на програвач.

— Це Донні Гетевей (Donny Hathaway) і Роберта Флек (Roberta Flack), — каже він. — Тут є одна пісня, яку я постійно слухаю останнім часом. Називається «З того, що нам відомо» (For All We Know).

М’який фортепіанний вступ, а тоді я чую голос Донні Гетевея. Скорботний заклик до уваги. Я миттєво опиняюся в іншій реальності.

Його голос — це чиста емоція, на кшталт і поза межею Біллі Голідей. Я приголомшена.

Ми мовчки слухаємо, Білл сидить за роялем, а я й далі напівлежу на софі.

Коли пісня закінчилася, Білл забирає з платівки голку програвача і починає розповідати мені про боротьбу свого брата Гаррі з шизофренією, про те, як Біллу доводилося годинами вислуховувати його параноїдні марення про природу всесвіту. Про те, як йому хотілося вірити в те, що Гаррі просто випередив свій час, збагнувши те, чого ще не розумів ніхто у світі.

Закінчилося це все заподіяним самому собі пострілом у голову, який і забрав Гаррі з цього світу.

Білл далі розповідає мені про те, що Донні Гетевей страждав від депресії, і декілька місяців тому його знайшли мертвим на хіднику біля його готелю. Білл десь прочитав, що вікна в його номері були акуратно витягнені з рами. Йому було 33 роки.

Тоді Білл сідає за рояль і грає мені п’єсу, яку він писав для Гаррі напередодні його смерті, кажучи, що вирішив назвати її «Ми зустрінемося знову» (We Will Meet Again).

Ось так я навчилася бути присутньою.

З Біллом.

Він притягує мене.

Знаходить мені місце біля себе.

І я не можу втриматися від спокуси так глибоко когось пізнати.

Тут починається моя неймовірна місія — коли я приношу одяг до хімчистки на Мангеттені, а тоді прослизаю крізь скло вітрини прямісінько в підземне царство.

Тут спускалася під землю Персефона.

Мангеттен

Пізніше того вечора ми їдемо до міста прогулятися у Ґринвіч-Віллиджі й зустріти в італійському ресторанчику власника знаменитого джаз-клубу «Віллидж Венґард» (другого Біллового дому) Макса Ґордона і його дружину Лоррейн.

Білл тримає мене за руку і веде добре знайомими йому за ці тридцять років дослідження Мангеттена вуличками. Ми заходимо у крамнички. Я купую дуже обтислу білу футболку з написом «Я люблю Нью-Йорк». Білл усміхається, коли я її вбираю, його збуджує моя молодість. А мене збуджує його інтелект, щирість і делікатні доторки рук. Я вперше зустрічаю чоловіка, який про мене дбає.

У ресторані за столиком уже сидять Макс Ґордон, схожий на гобіта, коротун з немовби приклеєною до правиці сигарою, та його дружина Лоррейн. Макс, якому на вигляд років сімдесят із гаком (хоч важко точно визначити), здається, ледве терпить свою неймовірно занудну жінку, яка, мабуть, років на 20 молодша за нього. Пізніше Білл мені пояснює, що вони вже не живуть разом, та все ж таки залишаються немовби друзями. Я не уявляю собі, як вони можуть і далі підтримувати такі безбарвні стосунки. Це старі дратівливі нью-йоркці, на відміну від молодих артистичних типажів, з якими я зустрічалася під час перших відвідин Нью-Йорка. Я тут наче риба, яку витягли з води, і я це знаю. Мені немає чого додати до розмови про клуб, яким володіє Макс і де виступає Білл. Фактично, вони ставляться до мене, як до дитини, яка сидить серед дорослих.

Коли ми вже їдемо додому після вечері, Білл згадує про інших своїх друзів, з якими мені було би набагато цікавіше познайомитися. Скажімо, з Майлзом Девісом, який живе в горішній західній частині міста. Можливо, я хотіла б зустрітися з Майлзом Девісом. Або ми могли би піти послухати, як грає в пабі «Майклз» Вуді Аллен. Білл каже, що вони добрі друзі — фактично, разом із продюсером Вуді Аллена Джеком Роллінзом він є співвласником скакового коня, рисака, названого іменем героїні фільму Аллена «Енні Голл».

Я згадую, що теж маю друзів, які живуть у Нью-Йорку. Познайомилася з ними минулої осені. Це Ніна Монтоя, колишня наркоманка, яка тусувалася із Джимі Гендріксом у його студії «Електрик Леділенд», а тепер постійно вчащає до кафе «Віа Венето», де я працювала для Тоні «Риби», і Кіл Мартін, актор у мильних операх, який збирався дати поштовх своїй кар’єрі виконанням ролі поліцая-алкоголіка Джонні Лярю в телесеріалі «Блюз Гілл-стріт». Вони застрягли в готельчику неподалік від центру міста, обмірковуючи цей наступний кар’єрний крок, для чого Ніна мала продати адресну книгу зі своїми контактами, щоб оплатити дорогу до Лос-Анджелеса.

Білл був готовий зустрітися з моїм друзями, і ми поїхали в готельчик, де вони зупинилися.

Це була щонайменше дивна зустріч. Фактично, це ж я познайомила цих двох минулої осені перед тим, як забиралася з міста геть. А ще я спала з Ніною. За кілька тижнів вони одружилися, але тепер цей їхній шлюб дав явну тріщину. Кіл описав нам їхні стосунки з погляду їхніх сусідів у готелі.

— Вони сказали, що не могли зрозуміти, трахаємося ми чи б’ємося, тому викликали поліцію, — регочучи, розповів він. — Ми тоді трахалися.

Мене це водночас приваблювало й відштовхувало, і я не знала, що може подумати про цю божевільну пару Білл. Він це все дуже уважно й чемно вислухав, але наполіг, щоб ми звідти якомога скоріше пішли.

Дивна була з нас пара, на перетині різних поколінь, де поєдналися згодом почуття глибокої вдячності і взаємоповаги. Нашої любові не затьмарювало прагнення контролювати себе, адже майбутнє занадто потужно нас манило, відкидаючи всі вагання й сумніви. 

*Інтерв’ю Лорі Верхомін Майку Майерсу.