Посібник із самовдосконалення

Фалкс Марк Сидоній

Або погляди римлян на те, як досягти успіху.

Автор, вірніше автори — римський патрицій Марк Сидонiй Фалкс і професор античної  історії Кембриджського університету Джеррі Тонер. Що це: переклад перекладу? Стилізація? Жарт? Історичний  роман Джеррі Тонера, опублікований під псевдонімом? Літературна адаптація? Звичайно, прийом. Патрицій дозволяє (допомагає) історику писати бізнес-бестселери — і історичні романи, і прекрасні підручники з роботи із персоналом (і собою), з певним загальним (критичним) поглядом на сучасне суспільство. Хоча предмет обговорення — суспільство античне і його приклади самовдосконалення, моралі і дисципліни.

Фалкс Марк Сидоній, Звільни свого внутрішнього римлянина / пер. з англ. Ольга Тільна. — Харків : Вид-во «Ранок»: Фабула, 2019. — 192 с.

Приборкування Почуттiв

Тренуючи своїх солдатів, Рим прагне укріпити не лише їхнє тіло, а й дух. Страх також загартовує солдата для бою. Для будь-кого з легіонерів, які втекли з поля бою, закон вимагає смертної кари. На смерть можуть засудити і за лінощі. Будь-який римський воєначальник є навіть суворішим, аніж римський закон: він стежить за тим, щоб у війську закон був однаковим для всіх і виконувався беззастережно. На всіх тих, хто не виправдав високих сподівань, неминуче очікує одна гірка доля. Там де батіг, там і пряник. Полководці щедро обсипають нагородами тих солдатів, які виявили неабияку сміливість. У результаті командувач має до своїх послуг абсолютно кероване військо. У бою військо рухається, наче єдине тіло,— так швидко воно маневрує і миттєво реагує на накази. Хай би що вони робили, солдати діють злагоджено та дуже швидко доводять свою справу до кінця. Хай би що їм доводилося зносити, римські легіонери виявляють колосальне терпіння та стійкість. Тож римські завоювання є результатом заслуг, а не везіння. Беручи до уваги рівень планування, організації й, окрім того, дисципліни, чи варто дивуватися, що наша імперія розпростерлася від Євфрату на сході до океану на заході і від родючих лівійських земель на півдні до Рейну й Дунаю на півночі? Правильно буде сказати, що величина імперії співмірна величі самих римлян. Римський солдат мусить відповідати найвищим стандартам.

Як я вже казав, будь-яка недисциплінованість суворо карається. На солдата, який у бою вчинив щось усупереч отриманому наказу, чекає страта, навіть якщо його дії увінчались успіхом. Військо, яке не продемонструвало в бою справжньої римської дисципліни, піддають найсуворішому з усіх можливих покарань — децимації. Для цього спочатку вибирають одну з когорт[1], потім її ділять на групи по десять осіб кожна. Після цього кожна десятка тягне жереб, аби визначити, хто з них буде страчений рештою. Визначену таким чином жертву, незалежно від рангу і міри її власної провини, дев’ять її колишніх товаришів забивають до смерті палицями чи камінням. Для солдатів, що вціліли, також якийсь час має бути гірший раціон, наприклад ячмінь замість звичайної пшениці. Їх навіть можуть примусити встановлювати намети поза межами табірної огорожі, що має символізувати їхнє віддалення від війська.

Перша децимація відбулася через покоління після того, як царат було повалено, коли молодій республіці довелося воювати з вольсками [2]. Римські солдати, здавалося, прагнули поразки, а не перемоги.

________________________

1 Когорта — десята частина легіону.

2 Вольски — народ умбро-окської мовної групи, що жив по сусідству з латинянами. Свого часу створили союз із еквами й етрусками, вели боротьбу з республікою. Рим часто бував на межі знищення, але незгоди між союзними племенами і політика римського сенату змусили вольсків у 338–329 р. до н. е. приєднатися до Рима.

_______________________

Вони зневажали своїх командирів-аристократів, а ті, своєю чергою, відплачували воякам ненавистю. Та попри всю жорстокість поводження командирів із простими легіонерами це протистояння вже вкорінилося так глибоко, що солдати діяли нарочито ліниво та неохоче геть в усьому. Їм наказували швидко йти в наступ — вони сповільнювали рух, наказували працювати — вони байдикували. То було військо віслюків, яким керували леви!

Коли їх шикували у бойовий порядок, вони тікали від вольсків під захист своїх таборів. Вони відмовлялися битися, доки не бачили, що ворог підступив безпосередньо під їхні укріплення й рубає на шматки задніх, тих, хто не встиг добігти до табору. Це примушувало їх нарешті починати битися та в останню хвилину відкидати ворога від стін. Катастрофи не ставалося, та було очевидно, що єдина турбота римських солдатів — захищати власний табір. Легіонерів аж ніяк не турбувало, що таким поводженням вони ганьблять Рим. Один із командувачів, Аппій, відмовився миритися із тим набродом нехлюїв. Спочатку він хотів зібрати солдатів і жорстко закликати їх до порядку, але інші офіцери відрадили йому говорити з позиції сили з людьми, від доброї волі і керованості яких залежить його сила як командира. Солдати просто не захотіли б вислуховувати його повчання. Аппій вирішив тимчасово відступитись і дочекатися більш сприятливого моменту для того, щоб винуватці отримали все, на що заслуговували. Наступного дня він наказав війську вийти з табору. Вольски негайно атакували ар’єргард римської колони, і лави легіонерів змішались. Паніка була такою, що неможливо було розчути команди або вишикуватися в бойовий порядок, навіть римські штандарти кудись поділися. Зашпортуючись через тіла загиблих товаришів і кинуту ними зброю, солдати тікали з поля бою, пориваючись бігти назад до табору.

Коли нарешті всі легіонери до останнього повернулися до табору, Аппій скликав асамблею і гнівно накинувся на них.

— Що то за військо,— почав він,— якщо воно не дотримується дисципліни й кидає свої штандарти?

Після цього кожного солдата, який кинув зброю чи військовий штандарт, і кожного офіцера, який залишив свій пост, відшмагали, а потім обезголовили. Із решти відібрали кожного десятого і покарали у спосіб, описаний вище. Відтак ніколи більше римське військо не йшло на бій інакше, ніж дотримуючись дисципліни та порядку. Успіхи, що їх неухильно домагалося таке дисципліноване військо, принесли зі собою нову небезпеку: звичку до розкоші. Із розширенням завоювань римляни збагачувались і могли вже дозволяти собі дедалі більше марнотратство — смачну їжу та дорогий одяг. Замість простого раціону, звичного для їхніх батьків, люди тішили себе 

вишуканими делікатесами. Катон Старший зауважив: «Хіба можна не боятися за місто, де делікатесна риба продається частіше, ніж м’ясо?» Але Катона не слухали. За його ж словами, зі шлунком сперечатися дуже важко, позаяк він не має вух. Усе, що хвилювало людей,— це якою їжею вони напхають черево.

Застереження Катона, на жаль, були марними. Недуга розніже- ності почала просочуватись навіть у військо. Сципіон Молодший, прибувши до одного із таборів, виявив там розпусту та розкіш, які загрожували зруйнувати порядок у війську. Він віддав наказ повиганяти з табору віщунів і повій і оголосив, що єдине майно, яке може мати легіонер,— це горщик, виделка та глиняний кухоль для пиття. Він заборонив лазні, сказавши, що чоловік має терти себе сам, а не довіряти це масажистові. А ще він заборонив солдатам обідати лежачи; сам обід при цьому мав складатися тільки з хліба й вівсяної каші або вареного м’яса. Єдиний предмет розкоші, який за наказом Сципіона було дозволено мати легіонерам,— це срібний пивний кухоль вагою не більше двох фунтів. Сам він носив простий чорний плащ, заявляючи, що то — його жалоба за втраченою вояцькою честю. Ніщо не є таким згубним, як розкіш. Вона розм’якшує ноги чоловіка лазнями та ходінням підігрітими підлогами. Така людина не зможе навіть носити підбиті гвіздками важкі військові черевики, не кажучи про те, щоб марширувати по тридцять миль на день. Будь-яка надмірність є руйнівною, але надмірність комфорту руйнує вас найдужче. Вона заважає роботі мозку. Вона затуманює істину мужності солодкою оманою марнославства.

Окрім того, розкіш послаблює дух. Одночасно з ногами потрібно укріплювати й серце. Чи зможете ви прийняти важке, але необхідне для перемоги рішення, якщо не навчилися контролювати свої почуття? Завойовувати та тримати в покорі — заняття не для м’якосердих.

Поступка власним почуттям може завадити вам виконати свій обов’язок. Пам’ятаю, як одного разу ми розорили місто. Його мешканці відмовилися капітулювати і тим заслужили собі жахливу долю. Тисячі озброєних чоловіків прорвалися через стіни. Жителів міста не рятували ні становище, ні вік. Ми вбивали усіх підряд. Хай би хто потрапляв у полон — молода жінка чи вродливий юнак, їх одразу ж розривали на шматки в запеклій бійці за те, кому вони дістануться. Іноді солдати піддавали тортурам містян, аби примусити їх сказати, куди вони сховали гроші та коштовності. Скрізь панували жахіття війни: ґвалтування цнотливих дівчат і вродливих юнаків; виривання дітей із батьківських рук; матері, що дісталися на милість переможців; розграбовані храми й будинки; кровопролиття й пожежі. Коротко кажучи, гори трупів, ріки крові, горе та насильство.

У тому хаосі ніщо не було надмірним, жоден злочин — недозволеним. Полум’я стрімко розтікалося кварталами і палацами, у повітрі стояв гуркіт від руйнування дахів, і безліч криків зливалася в єдиний зойк, який рвав душу. У сліпій паніці хтось намагався тікати, інші стискали своїх близьких в останніх обіймах, перш ніж їх потягнуть у кайданах у довічне рабство. Були там і безтямні матері, які намагалися тягти з собою дітей, доки якийсь солдат не розлучав їх одним ударом. Уявіть собі будь-яке жахіття, і все одно ви не вигадаєте нічого гіршого за те, що коїлося наяву.

Однак отриманий результат виправдав використання цих засобів. Після нетривалих страждань мешканці міста визнали римську владу та всі її переваги. Коротка війна принесла тривалий мир. Мир приніс торгівлю та ремесло. Торгівля та ремесло принесли статок. Скоро місто вже знов процвітало, і коли мені випало повернутися туди через декілька років, я побачив бурхливий розвиток: майже добудований прекрасний новий амфітеатр, бруковані вулиці та вражаючий форум, прикрашений статуєю імператора.


Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *