Два в одному

Матвій Вайсберг. Людський фактор

Про виставку Матвія Вайсберга «Людський фактор» у NAMU та презентацію каталогу його живопису, виданого аукціонним домом «Дукат».

24 квітня в приміщенні Національного художнього музею України відкрилася ретроспективна виставка робіт київського художника Матвія Вайсберга «Людський фактор», яка засвідчила, що не лише «Ще не час писати зімові пейзажі» (так називалася попередня експозиція в галереї «Дукат»), а навпаки, саме час видати каталог робіт митця. Власне, видання артбуку і стало рамкою для виставки та представлених на ній картин.

В романі «Грубий зошит» Аготи Крістоф йшлося про те, що «будь-яка людська істота народжується, щоб написати книжку, і ні для чого іншого». І якщо одиницею висловлювання для художника є картина, то каталог картин – книжкою, якщо перекладати з мови живопису мовою літератури. Звісно, як і в будь-якому перекладі, найкращий каталог не замініть оригіналів, проте й жодна виставка не дасть того розуміння контексту та об’єму, що артбук.

Як і все, що робить Матвій Вайсберг, каталог його творів вийшов дуже людяним. Більш ніж лаконічна назва «Живопис», без підкреслення «себе в мистецтві» додаванням дат чи регалій. Мінімалістична обкладинка у вигляді неґрунтованого полотна, на якому чорним по сірому написано «Матвій Вайсберг», що так і хочеться прочитати як на початку було полотно, і полотно було порожнім, і полотно було у Вайсберга, і Вайсберг був полотном.

До артбуку увійшло більш ніж 500 робіт, що репрезентують 44 роки творчого життя художника. Найранішою представленою в ньому картиною є «Натюрморт» 1974 року, найпізніші роботи датовані 2018 роком. При цьому розташовані вони не в хронологічному порядку, а йдучи за репліками (інтерв’ю у формі прямої мови) митця, від «що живить мене як художника» до «я художник від дитинства», від більш загального уявлення про автора до генези його світогляду. Дитячі малюнки Вайсберга до каталогу не ввійшли, а ось світлини з родинного архіву і коментарі друзів та мистецтвознавців – так. І наративна частина книжки побудована як діалог між художником та реципієнтами його робіт.

Треба сказати, що Матвієві Вайсбергу загалом притаманне відкрите діалогічне мислення. Він не так стверджує щось, як розмірковує над чимось. Не так, за Аристотелем, наслідує природі, як осмислює побачене або прочитане. Чи то якийсь час, чи то все життя. Саме тому художник пише циклами, серіями, ніби постійно уточнюючи себе, додаючи коментар до вже сказаного, оскільки в космології Матвія Вайсберга немає нічого усталеного, раз і назавжди даного. Саме тому в його творчості актуалізувався жанр штудій, що, з одного боку, є типовим для європейської художньої традиції (пригадаємо міфологічні та релігійні сюжети, до яких поверталися різні художники), а з іншого – видається продовженням єврейської традиції коментування священних текстів. Якщо ми всі живемо всередині тексту, створеного богом, то художнику те й залишається, що коментувати його на маргінесі.

Картини для Матвія Вайсберга є фіксацією таких коментарів, свідченням осмислення тих чи інших явищ, освоєння сенсів, співучасті у діалозі зі всесвітом, богом (з огляду на задекларований атеїзм митця – фігурою креатора), іншими художниками. Здається, сама ідея першості, конкурування з класиками чи сучасниками є для Вайсберга неприйнятною. І в цьому також неважко зауважити єврейську традицію стосунків учня та вчителя, що займаються спільною справою – осягненням, розумінням, осмисленням. Інші художники для нього – вчителі і такі ж учні, як він самий. Колеги по цеху, співбесідники, рівні. Діти, які грають в ту ж гру (як шахи?), що і він. Які люблять живопис, як і він.

Відсутність претензій на вчителювання (і власну значущість), навіть свідоме уникання фігури вчителя – прояв дитячої незамуленої оптики, що притаманна творчій манері Матвія Вайсберга як такій. Дитина ніколи не ставить себе вище чи нижче за інших, в її світі все важливе є рівновеликим. Саме дитяча відсутність страху, жага пізнання, бажання все спробувати, доторкнутися, зрозуміти і актуалізували жанр студій та вибудували авторську манеру Матвія Вайсберга. А ще – бажання оприявнити досвід внутрішньої роботи з осмислення важливого дл автора корпусу культурної спадщини, де в один шерег стають Танах і «Дон Кіхот», Брейгель і Гольбейн, Учелло і Джотто, Мікеланджело і Леонардо, зробивши це в єдиний можливий для себе спосіб – намалювавши.

Власне, картини Матвія Вайсберга схожі на щоденник, на фіксацію процесу мислення, пульсації живої і цупкої думки — із закресленнями, вставками, писанням поверх написаного, примітками, виносками etc.

Саме такою фігурою видається постать Матвія Вайсберга, якщо гортати і уважно роздивлятися каталог його робіт. Якщо ж повернутися до виставки, звертає на себе увагу вибір місця. Річ не в тім, що це Національний художній музей, а в самій залі з роботами митця. Точніше – в її підлозі. Важко сказати, чи це випадковість, чи частина концепції, але чорно-білі клітини підлоги створюють недвозначне враження шахівниці, щодо якої і картини, і зображені на ній люди виглядають як фігури, що і зробили короля, тобто Матвія Вайсберга, – художником, а його мистецький шлях – цікавою партією.

Те, що шахи посідають особливе місце в житті митця, знає, мабуть, кожен, хто цікавився його творчістю та біографією. Шахістом був батько художника, семиразовою чемпіонкою України із шахів була його бабуся Берта Вайсберг, грає в шахи і самий Матвій, і його син Симон. Загалом родина як цінність, тяглість родинних традицій, що притаманні єврейській традиції, — один із важливих акцентів виставки. Це і портрети батька, матері, дружини Ірини, сина, і «Автопортрет в окулярах», і «Автопортрет із сином за грою в шахи». Остання робота є ключовою для розуміння певних етапів та тем у творчості Вайсберга. Отець і син, що грають у шахи – як Отець і Син, що створюють світ, як життя та смерть, що увесь час борються із собою у зміні поколінь, як розмова і передача знань, як вдячність вчителям і майстрам минулого і водночас право на новаторство, на свій хід.

Автобіографічність, історія про генетику художника, в прямому та переносному сенсах, – одна з найголовніших тем цієї виставки. А ще – вдячність. В першу чергу родині, що значною мірою вплинула на становлення світогляду та вибір життєвого шляху. Друзям (Олексі Сапсаю, Едуарду Димшицю та іншим). І загалом – всім людям, завдяки яким Матвій Вайсберг став тим, ким є, як людина і художник. Саме в такій послідовності, бо бути і залишатися людиною для Матвія Вайсберга, є не менш важливим, ніж бути художником. Саме тому більшість робіт на виставці – про людей, тобто портрети і автопортрети. А дукатівський каталог – про вдячність Матвієві Вайсбергу, а заразом, довгою луною, і всім тим, кого можна побачити на виставці «Людський фактор» до 5 травня.

P.S. Можливо, завдання художника, його внутрішня мета і мотивація, в тому і полягає, щоб вихоплювати пензлем, як променем світла, із темряви небуття і забуття дорогих, коханих, любих і залишати їх видимими, а значить, назавжди живими. Як в тексті Йосипа Бродського:

«Значит, нету разлук.

Существует громадная встреча.

Значит, кто-то нас вдруг

в темноте обнимает за плечи,

и полны темноты,

и полны темноты и покоя,

мы все вместе стоим над холодной блестящей рекою».

Текст: Ія Ківа

  • Що: «Людський фактор» Матвія Вайсберга
  • Де: Національний художній музей України (вул. Грушевського, 6)
  • Коли: 24 квітня – 5 травня, 10.00-18.00.


Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *