«Як допомогти дівчинці-підлітку»

Мері Пайфер

Стандарти, які сучасне суспільство диктує молодому поколінню, іноді просто абсурдні: дівчата від раннього віку прагнуть бути стрункішими, страждають від залежностей, намагаючись здаватися «крутими», потерпають від насильства. Усе це може призвести до жахливих наслідків, які треба попередити.

Ця книжка містить корисні поради для дівчат і тих батьків, котрі хочуть, щоб їхні діти почувалися в безпеці. Тут звучать хоробрі й до болю чесні голоси самих дівчат, які потерпають від хаосу підліткового віку. «Воскресіння Офелії» закликає прагнути до віднайдення власної особистості, чому можуть сприяти важливі тактики поведінки, емпатія, внутрішня сила й жага до змін. Завдяки цій книжці ви зможете врятувати сім’ю від багатьох драматичних переживань і дати доньці змогу впевненіше ступити в зріле життя.

Мері Пайфер — терапевтка й психологиня-клініцистка, яка спеціалізується на правах та проблемах жінок, травмах і впливі культури на психічне здоров’я. Авторка кількох книжок-бестселерів.

Сара Пайфер Ґілліам — письменниця, адвокатка в справах біженців, головна редакторка журналу Exchange.

Мері Пайфер, Сара Пайфер Ґілліам. «Як допомогти дівчинці-підлітку» /  пер. з англ. Є. Ніколаєвої. — Х. : Віват, 2021. — 528 с 

Замовити.

Уривок

Бунтарки та сором’язливі, активістки та поетеси,

старші сестри та молодші, доньки та мрійниці! Ми віримо у вас. 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ 

Паростки в штормі 

Моя двоюрідна сестра Поллі малою дівчинкою була втіленням руху, несамовитої енергії. Вона танцювала, виконувала колесо й сідала на шпагат, грала у футбол, баскетбол та бейсбол з хлопцями з нашого району, боролася з моїми братами, їздила на велосипеді, лазила по деревах і каталася верхи. Вона була струнка та гнучка, як вербова гілочка, але нестримна, як мале левеня. Поллі говорила так само багато, як і рухалася. Вона давала накази та поради, верещала від утіхи, коли брала гору в суперечці або чула хороший, дотепний жарт, сміялася із широко розтуленим ротом, сперечалася з дітьми та дорослими й ображала своїх ворогів за допомогою таких недитячих висловів, які зазвичай використовують десь у порту. 

Ми створили таємний клуб «Мародери», що збирався над гаражем Поллі. Вона була Томом Соєром цього клубу. Планувала різні заходи, проводила шпигунські експедиції та походи до будинків з привидами. Поллі показала нам ритуали кревного «братерства» й навчила нас карткових фокусів і куріння сигарет. 

Потім у сестри почалися перші місячні, вона стала ученицею молодших класів середньої школи. Дівчина намагалася бути собою, але її називали пацанкою, докоряли за те, що поводилася не по-жіночому. Друзі-хлопці не долучили її до свого кола, не до шмиги вона була й дівчатам, які освоювали макіяж, були зосереджені на побаченнях з хлопцями. 

Поллі, яка звикла бути лідером, геть розгубилася, почувалася невпевненою в собі. Часом вона влаштовувала істерики, але потім опанувала себе й уже сама ігнорувала і хлопців, і дівчат. А за кілька місяців перетворилася на Бекі Тетчер, тиху, добре виховану подругу Тома Соєра, і заново ввійшла до кола однолітків. Моя кузина носила стильний одяг і спостерігала, як хлопці домінували в класі та на шкільному майданчику. Її знову взяли до гурту, і Поллі повернула свою популярність у нашому маленькому товаристві. Ніхто не говорив про її зміни й не оплакував втрату найпомітнішої особистості нашої школи. Я була єдина, хто відчував трагедію. 

У той період, який Фройд називає латентним, тобто на шостому-сьомому році статевого дозрівання, дівчата бувають якими завгодно, але не латентними. Я зараз думаю про свою доньку Сару в ті роки — вона проводила експерименти з хімії й виконувала магічні трюки, грала на скрипці, брала участь у виставах, які сама ставила, рятувала диких тварин і каталася на велосипеді, ганяючи на ньому всім містом. Я згадую свою подругу Тамару, яка влітку написала роман на триста сторінок, навчаючись лише в шостому класі. Пам’ятаю і себе в тому віці. Я перечитала всі дитячі книжки в бібліотеці свого міста. Одного тижня я планувала стати таким видатним лікарем, як Альберт Швейцер. А наступного — хотіла писати, як Луїза Мей Алкотт, або танцювати в Парижі, як Айседора Дункан. Проте в мене ніколи не було ні впевненості в собі, ні амбіцій, щоб досягти бажаного. 

Більшість молодих дівчат вписується в будь-яку компанію, позаяк їх цікавить усе: спорт, природа, люди, музика та книжки. Майже всі героїні перевіреної часом літератури для дівчат походять із цієї вікової групи (Енн із Зелених Дахів, Гайді та Пеппі Довгапанчоха). Дівчата цього віку печуть пироги, розгадують таємниці й вирушають на квести. Іще не обтяжені турботою про інших, вони можуть зосередитися на своїх потребах. Ці підлітки мають короткий перепочинок від ролі жінки, вони ще можуть собі дозволити бути пацанками (саме це слово означає мужність, компетентність та непокору). 

Вони можуть адаптивно діяти в будь-якій ситуації незалежно від гендерно-рольових обмежень. У дев’яності роки дівчата віком від семи до одинадцяти років нечасто зверталися до психологів. Їм це було непотрібно. Я можу полічити на пальцях таких дівчат тих років, відомих мені. Це Корін, яка стала жертвою фізичного насильства, Анна, батьки якої розлучалися, та Бренда, батько якої скоїв самогубство. Ці дівчата були сміливі та стійкі. Під час однієї сесії Бренда сказала: 

— Якщо мій батько не хотів залишатися, це його вибір. 

Корін та Анна гнівалися не на себе, а на дорослих, які, як їм здавалося, припускалися помилок. Ці дівчата майже не потребували моєї допомоги, щоб вилікуватись і рухатися далі. 

В університеті фахівчиня із садівництва розповіла мені історію, що стала для мене відкриттям. Вона провела екскурсію серед дівчат молодших класів, які відвідували математичний та науковий ярмарок у її кампусі. Вона показала їм блакитну траву, ніжні проліски, клени та верби. Молодші дівчата наввипередки ставили запитання і намагалися все побачити, помацати й понюхати. Дев’ятикласниці були інші — стримані. Вони не торкалися рослин і не діймали екскурсоводку запитаннями. Юнки стояли осторонь, ніби нудьгували й навіть відчували легку відразу до ентузіазму молодших дівчат. Моя подруга запитувала себе: «Що із цими дівчатами? Що з ними не так?» Вона сказала мені: 

— Я хотіла їх струснути та сказати: «Та прокиньтеся, чому ви стоїте, мов закляклі?» 

Одного літнього ранку, коли я сиділа біля улюбленої крамниці, де продавали морозиво, мама та її дочка-підліток зупинилися переді мною, чекаючи на зелене світло для пішоходів. Я чула, як мати говорила: 

— Ти повинна припинити шантажувати батька й мене. Щоразу, коли ти не отримуєш того, що хочеш, то погрожуєш, що втечеш із дому або щось учиниш із собою. Що з тобою відбувається? Раніше ти вміла змиритися з тим, що не завжди мала те, чого бажала. 

Дочка дивилася просто себе й навряд чи дослухалася до того, що каже мати. Світло змінилося, і вони перейшли вулицю. Я лизнула морозиво-ріжок. Іще одна мати наблизилася до того-таки світлофора зі своєю дочкою раннього підліткового віку. Вони трималися за руки. Донька сказала матері: 

— Це весело. Веселімося так увесь день! 

З дівчатами в ранньому підлітковому віці трапляється та чи та драма. Як літаки та кораблі таємниче зникають у Бермудському трикутнику, так і дівчата купами тонуть у соціумі. Вони провалюються в Бермудський трикутник соціальних відносин та особистісного розвитку. Вони втрачають свою стійкість та оптимізм і стають не такими зацікавленими та менш схильними до ризику. Їхні енергійні «пацанські» особистості згасають, і юнки стають більш відвертими, самокритичними й депресивними. Про їхні негаразди свідчать їхні тіла. 

Психологія документує, але не пояснює збоїв. Дівчата, які колись квапилися якнайшвидше здобути той чи той досвід першими, тихо сидять у кутку. Такі письменниці, як-от: Сильвія Плат, Марґарет Етвуд та Олівія Шрайнер — описали трагедії жінок. Дідро, пишучи своїй молодій подрузі Софі Волланд, суворо виклав свої спостереження: «Ви всі помираєте в п’ятнадцять років». 

Казки фіксують суть цього явища. Молоді жінки їдять отруєні яблука або колють пальці зачарованими голками й засинають на сто років. Вони тікають з дому, наражаються на жахливі небезпеки, їх рятують принци, а потім вони перетворюються на пасивних і слухняних істот. 

Історія Офелії з «Гамлета» Шекспіра відображає ті руйнівні сили, які впливають на молодих жінок. Офелія почувається щасливою і вільною у свої дитячі роки, але, ставши підлітком, втрачає себе. Коли вона закохується в Гамлета, то живе лише заради того, щоб подобатися йому. У неї немає внутрішньої потреби свого шляху. Очевидно, дівчина намагається відповідати вимогам Гамлета та її батька. Її цінність цілковито визначається чоловічим схваленням. Офелія щосили намагається догодити. Коли Гамлет відмовляється від неї, слухняної дочки свого батька, вона від горя втрачає розум. Одягнена в некрасивий важкий одяг, який тягне її вниз, Офелія гине серед квітів у темних водах озера. 

Дівчата знають, що втрачають себе. Одна з моїх пацієнток сказала: «Усе хороше в мені загинуло в молодших класах середньої школи». 

Цілісність порушується хаосом, у який потрапляють дівчата підліткового віку. Цілісні особистості дівчат змінюються через загадкові суперечності. Вони, чутливі й ніжні, підступні й амбітні, поверхові та сповнені ідеалів, уранці впевнені, а вночі охоплені тривогами, енергійно йдуть назустріч новому дню і, не діставши бажаного, впадають у летаргійний стан. 

Юнки щотижня приміряють на себе нові ролі: цього тижня — хороша студентка, наступного тижня — правопорушниця, а потім — художниця. І вони очікують, що близькі встигатимуть за їхніми змінами. 

У дев’яностих роках мої пацієнти-підлітки не квапилися довіряти дорослим, ухилялися від їхнього піклування. Їх легко було образити поглядом, покашлюванням, тишею, недостатнім ентузіазмом чи навіть коментарем, який не відповідав їхнім нагальним потребам. Голоси цих дітей ставали чимраз тихішими, їх висловлювання були нечіткими припущеннями, і говорили вони нерозбірливо. Їхні настрої були дуже мінливі. Сьогодні вони любили увесь світ та свої родини, а вже завтра всіх критикували. Їхню поведінку здебільшого неможливо було розшифрувати. Їхні проблеми були складні й метафоричні (порушення харчової поведінки, шкільні фобії та травми, яких вони завдавали самі собі). Я зрозуміла, що мені потрібно щоразу ставити десятки запитань у різний спосіб: «Що ти намагаєшся мені сказати?» 

Мішель, приміром, була прекрасною і розумною сімнадцятирічною дівчиною. Мати привела її після того, як вона завагітніла втретє за три роки. Я намагалася з’ясувати причину, з якої це відбувається. На всі мої запитання вона усміхалася, як Мона Ліза. «Ні, мене не надто хвилює секс. Ні, я цього не планувала. Це просто сталося». Коли Мішель виходила із консультації, я відчувала, що розмовляю з кимось дуже віддаленим, та ще й мовою, якої не знаю. 

Іще однією загадкою була Голлі. Сором’язлива, м’яка й некваплива, симпатична, вона зловживала макіяжем і весь час експериментувала зі своїм рудим волоссям. Вона любила Прінса та вбиралася винятково у фіолетове. Батько привів її після спроби самогубства. Вона не хотіла вчитися, виконувати бодай якусь домашню роботу, не брала участі в жодних шкільних заходах, не приєднувалася до жодних занять. Голлі відповідала на запитання терпляче та ввічливо, даючи короткі відповіді. Вона пожвавлювалася лише тоді, коли ми згадували Прінса. Кілька тижнів ми говорили про нього. Вона ставила мені його касети. Прінс якимось чином говорив за неї і з нею. 

Даніела підпалювала й різала себе, коли почувалася нещасною. Одягнена в чорне, тоненька, як паросток, вона мовчки сиділа переді мною зі скуйовдженим волоссям, пірсингом у вухах, губах та носі. Вона говорила про громадянську війну в Боснії та про дірку в озоновому шарі й запитала, чи подобається мені рейв. Коли я поцікавилася її життям, вона заходилася гратися своїми сережками й замовкла. 

Я намагалася допомогти цим дівчатам, але була на новій території. Зрештою Мішель, Голлі та Даніела досягли успіху, але в процесі терапії я, як і вони, дізнавалася про те, як багато важить допомога. 

Мої пацієнтки нічим не відрізнялися від дівчат, які не ходили на терапію. Вони вдавалися до психотерапії через кризу, але чимало підлітків переживало подібні кризи, проте вони не відвідували психологів. Тоді я працювала в невеликому коледжі гуманітарних наук, і молоді жінки в класах, де я викладала, мали, власне, той самий досвід, що й мої пацієнти. Одна зі студенток переймалася негараздами своєї найкращої подруги, яка стала жертвою сексуального нападу. Друга не прийшла на заняття після того, як її побив хлопець. Третя не знала, як їй бути, бо їй телефонував чоловік, який погрожував зґвалтувати її. Четверта колола руку скріпками, поки не починала йти кров. Багато студенток приходило за порадами щодо розладів харчової поведінки. 

Після моїх виступів у середніх школах до мене зверталися дівчата, щоб сказати, що їх зґвалтували, що вони хотіли втекти з дому або що в них є друг, який страждає від анорексії чи алкоголізму. Спочатку ці травми мене дивували, однак, коли стала часто стикатися з ними, уже не дивувалася. 

Психологія не надто переймається особливостями дівчат підліткового віку. На початку дев’яностих років про дівчатпідлітків не було досліджень, і психологи довго не знали, із чого починати. Позаяк дівчата цього віку недовірливо ставилися до дорослих, з якими виникало чимало суперечок, було важко починати розмову з ними. Адже надто багато відбувалося в душі підлітків такого, що ніколи не виходило на поверхню. 

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *