Диригент Луїджі Гаджеро про зустрічі з музикою Мирослава Скорика.

Моя перша зустріч із музикою Мирослава Скорика відбулася двадцять років тому і співпадає з відкриттям шедевру Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Цей великий фільм вразив мене своєю наративною геніальністю, яка давала глибоку та оригінальну інтерпретацію історії, що її дія відбувалась у Карпатах, і підкреслювала архетипічну тематику, роблячи історію універсальною. Це моє враження стосувалось, звичайно, візіонарного генія Параджанова, але так само й музики, що послідовно рухалась в тому ж самому напрямку. В «Тінях», дійсно, інколи важко відрізнити дивовижну українську народну музику від музики, написаної Скориком: вимір народного та його сучасної ре-інтерпретації зливаються та органічно доповнюють одне одного.

Роки потому, відкриваючи для себе решту творів Скорика, я усвідомив, що те враження, яке я зберіг од «Тіней», можна вважати — принаймні сьогодні мені так здається — суттєвим елементом його поетики: завданням композитора є створити символічну організацію, відштовхуючись від хаотичного сприйняття реальності. 

Ця трансформація хаосу в космос відбувається завдяки виявленню та організації архетипічних фігур, що є частиною нашої пам’яті, персональної та колективної. І якщо сьогодні сучасне мистецтво стало суспільно іррелевантним — це не стільки через складність його мовлення, скільки завдяки факту, що більшість митців сьогодення втратили зв’язок з тим архетипічним виміром, що кожна культура передає через покоління.

В цій доволі невтішливій панорамі, Скорик видається мені одним з останніх та рідкісних «справжніх композиторів»: на відміну від значної більшості його європейських колег, він не втратив чутливості до «архетипічних фігур», виражених традицією, частиною якої він був. Як Барток — один з композиторів, що вбачається мені найбільш духовно спорідненим йому — також і Скорик вмів бути достеменно модерним, а не модерністом, завдяки своєму великому знанню традиції. Його музика не використовує просту мову, втім вона промовляє до великої кількості людей, адже є вкоріненою в спільне почуття. Музика Скорика є особистою інтерпретацією голосу спільноти, що в ній остання може себе упізнати. 

Саме це здається мені вкрай важливою частиною спадщини Скорика: творити, будучи вкоріненим в духовну реальність народу — ставлення так само дорогоцінне, як і рідкісне.

Луїджі Гаджеро