Наскрізь: про українську ідентичність мовою сучасного танцю

«Наскрізь»

Команда міждисциплінарного проєкту «Наскрізь» завершила препродакшн відеотетралогії, що репрезентує чотири етапи, важливі для української історії та культури: козацьке бароко, модерн, шістдесятництво та сучасність. 

Саме в ці епохи спостерігався злет національної ідеї та культурний розквіт. Кожен з розроблених чотирьох майбутніх фільмів представить конкретний період за допомогою танцю з використанням відповідної епосі музики та локації, де відбуватиметься перформанс.

Над проєктом працювали хореографка Світлана Олексюк, режисер та художник Богдан Поліщук, відеограф-оператор Антон Ваньчак, а також залучені композитори Максим Коломієць та Віктор Рекало.  

Етап винесеного окремо препродашну дав змогу команді проєкту ретельно дослідити тему, сформувати концепцію, як загальну, так і кожної частини, підібрати локації, музику, створити ескізи костюмів, написати сценарій та хореографічну партитуру. 

Препродакш став можливим завдяки підтримці Kyiv Contemporary Music Days та грантовій програмі Per Forma та донорам Performing Arts Fund NL.

Ідея та партитура

Бажання простежити тяглість української ідентичності та танцю виникло в хореографки Світлани Олексюк та режисера Богдана Поліщука декілька років тому.

“У 2021 році працювали над проєктом, присвяченому Броніславі Ніжинській, танцівниці та педагогу, що відома новаторським підходам у постановках. Ми досліджували її творчий здобуток, створений під час перебування в Києва, у 1910-20-х роках, – розповіла Світлана Олексюк. –  Ми поринули в протомодерн українського танцю. І стало зрозуміло, що через те, що прийшли більшовики, відбулося переривання традиції. Тяглість українського танцю простежити дуже складно. Його неможливо робити, якщо немає соціальних умов – танцювати не вийде “в стіл”. Його радість, щирість і переживання моменту можуть існувати тільки в середовищі та спільноті. 


Питання тяглості тоді мене зачепило, і вже у 2022 році ми сформували концепцію цього проєкту. Тоді розглядалися локації в різних регіонах України: школа Сластіона в стилі модерну на Полтавщині, мозаїки Алли Горської “Дерево життя” та “Боривітер” в Маріуполі”.       

Тоді ж з’явилася ідея виокремити найяскравіші чотири періоди української історії, мистецтва та культури, провести єдину лінію сучасною хореографію, не імітуючи тогочасний танець, але звертаючись до стилістики періоду. 

“В чотирьох частинах тетралогії ми даємо палітру варіантів українського мистецтва, яке було досить різноманітним, але разом з тим українським. І показуємо її тривкою у часі. Ці яскраві спалахи допомагають зрозуміти, що ідея українства та української культури давня. Проте через неможливість повного проявлення, які створила росія та срср, інколи затухала,  – каже Світлана Олексюк. –  Питання особливостей українського мистецтва і культури, чим вони вирізняються, я разом з колегами досліджували ще раніше, у проєкті “Самоідентифікація під час ізоляції” у 2021 році”. 

Одна з таких рис, на думку Богдана Поліщука,  – увага до декоративності, ошатність, багато прикрас. А також емоційність. 

“Якщо в  Німеччині сучасний танець концептуально-ідейний і глибокий за сенсами, у Франції – легкий та раціональний, що проявляється в організованій грайливій манері, то в Україні йому притаманна емоційність, ліричність, а разом з тим фігурність та яскравість у кольорах, костюмах, почуттях. Це й суперечливість, дещо хаотичність та свобода, яка межує з анархізмом”, – підкреслює Світлана Олексюк. 

Для створення міждисциплінарного продукту команда виокремила для кожної частини тетралогії головні ідеї, вибрала відповідну локацію та музику. Спираючись на це Світлана Олексюк написала хореографічну партитуру, яка буде основою для майбутнього танцю.  

 
“Разом з режисером Богданом Поліщуком ми багато обговорювали єдність та історію українського мистецтва, як воно сприймається зараз. До короткого змісту кожного з чотирьох фільмів Богдан писав концепцію. А я, вже знаючи музику та архітектуру, шукала конкретні втілення, як діяти танцівникам і донести ідеї абстрактним танцем, – поділилася хореографка. – У моєму випадку партитура передбачала придумування завдань відповідно до матеріалу. Не йдеться про створення жорсткої хореографії, яка відображає музику. Це імпровізаційні завдання які в тому числі вступають в діалог з музикою. У 1950-60-х роках виникла ідея постмодерністського танцю, де головним є концепт, а стосунки між музикою і рухом є іншими, тобто танець не завжди ілюструє музику, вони можуть йти паралельно. Композитор і хореограф, наприклад Джон Кейдж та Марс Каннінгем, домовлялись про концепт і працювали одночасно, не узгоджуючи деталі та не репетируючи “під музику”. Моїм завданням було знайти спосіб взаємодії музики та танцю, відобразити характер часу. 

Партитура створена  у вигляді як замальовок, і як тексту. Пишу ідеї, що хочу висловити тілом, і знаходжу конкретні способи вираження, описую їх, задаючи рухи. Наприклад, “віртуальність – розвіртуалізація” може бути показати через машинний роботизований рух, наче з відеогри, дискретні рухи. Мені важливо було сформулювати завдання для танцівника, а не просто показати рухи, які він би відтворював. У деяких сценах за необхідності прописувала малюнок руху. Наприклад, в частині, присвяченій бароко, танцівники мають рухатися радіально, а далі в лініях”.     

Українське бароко (XVII-XVIII ст.): сонце, пишність та вигадливість

Поява бароко на території України тісно пов’язане з підйомом козацтва, боротьбою проти національного та релігійного утиску,  пробудженням національної свідомості. В цей час формується козацька аристократія. Українське бароко 17 століття називають «козацьким», тому що саме козацька еліта стала носієм нового художнього смаку.  Її представники стають меценатами та вкладають кошти у спорудження архітектурних об’єктів. Відповідно, відбувається й розвиток світського мистецтва.  Це доба релігійних реформ, розквіту освіти та філософії: у цей час засновується Києво-Могилянська академія, де навчався Григорій Сковорода. Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери культури: архітектуру (Мазепинське бароко), літературу (силабічний вірш, духовна пісня, філософська й еротична лірика, експериментальні “віршові іграшки”, демонологічна повість і авантюрне оповідання.), образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр (шкільна та різдвяна драми, інтермедії).    

У європейських країнах стиль бароко виник на хвилі кризи гуманізму, став втіленням бажання насолоджуватись життям та мистецтвом. Великого значення набули церемоніали, етикет, ушляхетнення способу життя й зовнішнього вигляду людини. Тож основними його рисами стали парадність, урочистість, ошатність, пишність, динамічність, яскравість кольорів, контрастність, декоративність, вигадливість. На території України бароко увібрало як естетику європейського стилю, так і риси народного мистецтва.

У проєкті “Наскрізь” музичною основою для показу цієї епохи стала “Соната для клавесина і скрипки до-мажор”  Максима Березовського. Композитор народився у Глухові на Сумщині в козацькій родині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, де почав писати власні твори. За виняткові музикальні здібності його відрядили до Італії, де Максим Березовський навчався у Болонській філармонічній академії, отримав звання академіка філармонії, maestro di musica і був обраний членом Болонського філармонічного товариства. Є автором духовних концертів (разом з Бортнянським створив класичний тип хорового концерту, поєднавши досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва) та опери «Демофонт», а також першої української симфонії. 

Через те, що в ті часи здобути реалізувати себе можна було лише в центрі Російської імперії – Петербурзі, композитор після Італії повернувся туди. Але зіштовхнувся з байдужістю урядовців, які не дали йому можливості здійснити свої задуми. Помер дуже молодим – у  31 рік. У сусідній державі намагаються привласнити здобутки Березовського, називаючи його “російським композитором”. 

Єдиним відомим інструментальним твором Березовського є Соната для скрипки й клавесина (чембало), написана в Пізі 1772 року. Рукопис цієї сонати зберігався в Паризькій національній бібліотеці, його знайшов музикознавець Василь Витвицький. Соната, що наслідує тогочасні традиції західноєвропейської музики, має три частини: дві енергійні та одну (середню) повільну.  Власне, керуючись музикою, цей фільм тетралогії передасть три настрої-атмосфери: радісний, лірично-замріяний і урочисто-піднесений.

 
Дійство відбуватиметься на тлі Брами Заборовського, що на території Національного заповідника “Софія Київська”. Вона зведена 1745 року на замовлення митрополита Рафаїла Заборовського, який запросив архітектора Йоганна Шеделя (іншими його роботами є Велика лаврська дзвіниця, дзвіниця Софійського собору, староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії). Брама споруджена на честь відродження в 1743 році Київської митрополії, про що нагадує розташована у центрі орнаментальна композиція митрополичої митри під схрещеними вітами пальми. Брама Заборовського є однією з небагатьох збережених кам’яних будівель ХVІІІ століття, вирішених у традиціях архітектурного стилю бароко. Після побудови Брама Заборовського слугувала окремим в’їздом з міста до Будинку митрополита. По боках арочного проїзду розташовані масивні пілони та дві пари колон з коринфськими капітелями, а фронтон оздоблений багатим ліпним декором.

Хореографічна композиція складатиметься з трьох частин. Почнеться дійство зі сходу сонця і символічним знайомством з цим символом влади та життя, що знаменуватиме зародження української ідеї. У другій частині постане образ України як коронованої Діви та її двобій з Дияволом. У третій обіграють ідею саду-раю (саме за часів Рафаїла Заборовського митрополичий двір став садом) як символу життя у квітучій країні.

Український модерн (початок ХХ ст.): прагнення до свободи

та пошук власного місця

Другим періодом для тетралогії обрали початок ХХ століття, коли відбувалися національно-визвольні змагання та зрештою становлення української державності з усіма необхідними ознаками: від законодавчої та виконавчої влади до власних грошей та визнання на міжнародному рівні. У культурній сфері цей час визначається  експериментами та появою нових напрямів у мистецтві та явищ, суголосних європейському модерну та авангарду: футуризм, символізм, заснування Курбасом театру “Березіль”. На жаль, літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х років в Україні було знищене тоталітарним режимом та увійшло в історію як “Розстріляне відродження”.

Музичним супроводом для фільму, присвяченому цьому періоду, стане частина Варіації для віолончелі з фортепіано композитора Василя Барвінського, якого Україна заново відкриває для себе. Василь Барвінський народився у Тернополі, походив з давнього шляхетного роду. 33 роки очолював спочатку музичний інститут, а потім консерваторію у Львові. Першим в Україні написав фортепіанний концерт, симфонічну рапсодію, написав багато віолончельних творів. Однак у 1948 році був заарештований, після катувань власноруч підписав дозвіл на знищення усіх своїх музичних творів. Отримав 10 років радянських таборів, а його спадщина десятиріччями була забороненою. Ноти деяких його творів маємо лише тому, що вони завдяки учням збереглися за кордоном. На думку музикознавиці Любові Морозової, у творах Барвінського, попри імпресіоністичні прийоми, прослідковується екзистенціоналізм та народний мелос. Це канон молитви та народної пісні, правічні основи людського буття.

Кімната історико-меморіального музею Михайла Грушевського вибрана локацією для цього фільму.  Це єдина будівля, яка збереглася до наших днів від київської садиби Грушевських. Була споруджена на початку ХХ століття як флігель садиби, яку 1908 року на батьківський спадок придбав Михайло Грушевський. Будинок згорів в січні 1918 року внаслідок артилерійського обстрілу російських військ. Після повернення з еміграції, у 1924-31 роках, Михайло Грушевський разом з родиною мешкав у вцілілому флігелі. Його постать також є знаковою для цього періоду: у 1917-18 роках Михайло Грушевський був головою Центральної Ради, Універсали якої проголосили УНР, самостійну та вільну державу українського народу.

За задумом режисера проєкту Богдана Поліщука, ця частина розповідатиме про пошук власного місця українців в імперії через пошук місця  в просторі.  Порожня кімната символізує дім, який треба наповнити, так само як українцям доводилося заповнювати порожнечу після заборони та знищення їхньої історії та  національних героїв.  З іншого боку, це чистий аркуш, який дає змогу заново створити реальність та побудувати власне омріяне життя.    


В основі хореографії лежить імпровізація зі зміною місця (де простір поділений на дві частини, затемнену і освітлену) та орієнтацією на музику. Танцівники досліджуватимуть вплив простору та музики на рух, взаємодію світла і темряви як радості та смутку. Широкі та вільні рухи, що символізують  прагнення до світла, свободи та щасливого майбутнього, змінюватимуться скутими та гострими рухами, що передчувають жахи тоталітаризму.       

Шістдесятництво (1960-ті роки): свідоме протистояння системі

та символізм вітру

Після сталінських репресій наступила “хрущовська відлига”, і ця тимчасова лібералізація створила передумови для виникнення літературно-мистецької та суспільно-політичної течії серед української інтелектуальної еліти, яка отримала назву “шістдесятництво”.  Представники цього покоління мали яскраво виражену громадянську позицію та виступали проти русифікації та культурної окупації, на захист національної мови та культури, свободи художньої творчості.

Значний вплив на їх становлення справила західний гуманізм, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ століття, а також народна культура, увага до власної історії та традицій.  Шістдесятники влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси. В цей час з’являється плеяда поетів (Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Симоненко) та прозаїків (Юрій Мушкетик, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук) самобутніх митців (Алла Горська, Опанас Заливаха, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Людмила Семикіна) та українське поетичне кіно (“Тіні забутих предків” Параджанова, режисери Юрій Іллєнко та Леонід Осика). 


У третій частині проєкту, що розповідатиме про цей період, звучатиме “Тріо для скрипки, контрабаса та фортепіано” (1964) Леоніда Грабовського. Композитор народився у Києві, навчався у Київській консерваторії у Бориса Лятошинського, пізніше, у 1966—1969 роках, викладав там композицію.  Писав музику для театру та кіно.


З середини 1950-х років Грабовський знайомиться з західноєвропейською музикою XX століття та забороненими раніше творами радянських композиторів. Разом з однодумцями увійшов до неформальної групи “Київський авангард”, учасники якого дотримувалися новітніх музичних тенденцій. Сам  Леонід Грабовський називає себе «поміркованим центристським модерністом». Композитори “Київського авангарду” зазнавали утисків з боку офіційних музичних кіл, у 1970-му були виключені зі Спілки композиторів. З 1990 року Грабовський живе і працює в США. 

Твір  “Тріо для скрипки, контрабаса та фортепіано” Грабовський написав, досліджуючи серію композицій, заснованих на суміші ізольованих, контрастних атональних і модальних висотних послідовностей, нерегулярних звукових елементів. Як зазначив сам композитор, цей твір планувався для хореографічної постановки ще у 1971 році, але комісія відхилила музику як формалістичну. 

Локацією для цього фільму обрали витвір знакової художниці-шістдесятниці Алли Горської – єдину її збережену у Києві мозаїку “Вітер”. Саме життя Алли Горської, виставка про постать якої цьогоріч відбулася у Києві та стала справжнім відкриттям для багатьох українців, є яскравою ілюстрацією знищення шістдесятництва. 

Організаторка та активна членкиня Клубу творчої молоді “Сучасник”, тодішнього центру українського національного життя у Києві, вона була одним з ініціаторів літературно-мистецьких вечорів, щорічних Шевченківських свят.  Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком відкрила місця поховання розстріляних у Биківні, і вже тоді на власні очі побачила, на що здатна радянська влада. Ані допити в кдб, ані виключення зі Спілки художників не вплинули на позицію Алли Горської, тож у 1970 році радянська влада вбила її, списавши цей злочин на вбитого нею ж свекра мисткині.   

У мозаїці «Вітер» Алла Горська разом з Віктором Зарецьким та Борисом Плаксієм зробили модерну стилізацію народної архітектури та розпису, поєднавши народні мотиви та риси українського авангарду 1920-х років і бойчукізму. Особливу увагу автори панно приділили яскравій колористиці наївного живопису Ганни Собачко-Шостак.

Вітер стане провідним образом третьої частини тетралогії. З одного боку він може бути виром ідей, який веде її у потрібному напрямку. З іншого, штовхати та тиснути на людину проти її волі. 

За словами режисера Богдана Поліщука, в центрі цього фільму перебуває людина як митець і борець. Вона поставлена до стіни немов для розстрілу, без можливості втекти та сховатися. Однак перетворює цю стіну за допомогою мистецтва у світ мрії про свободу, красу і радість. Попри утиски українська ідея перероджується і постає як вітер, який неможливо спинити. 

Сучасність (2010-2020-ті): засилля інформації та самоідентифікація

В останній частині команда проєкту прагне показати світовідчуття митця у сучасному світі, сповненому інформації, споживання та можливостей. Як у всьому цьому плинному вирі не загубитися та не розчинитися, знайти та зрозуміти себе, залишатися собою. 

Ключовим явищем для опису сучасності режисер Богдан Поліщук вибрав  «вірус». Йдеться насамперед про “вірусні відео” та “вірусні дописи” в соціальних мережах, які є яскравими ознаками швидкоплинних трендів, створення ілюзорного життя, швидкого поширення інформації та споживацького суспільства. 

«Наскрізь»

За задумом, цю ідею втілять чотири людини у чотирьох різних локаціях Києва, що уособлюють архітектуру міста часів незалежності. Міст “Хвиля”, побудований з металу, виробленого на знищеній “Азовсталі”, конструкції якого символізують динаміку та рух Дніпра, бізнес-комплекс “Unit City”,  кав’ярня “Сенс” на Хрещатику, вид на спальні райони лівого берега – всі вони формують сучасне обличчя міста. Четверо танцівників і танцівниць почнуть з однакового танцювального патерну, що відсилає до тік-ток челенджів, однак далі на їх рухи впливатимуть конкретна локація та середовище. Зрештою, кожен втілюватиме свій індивідуальний танець  – як особистість, що знаходить ідентичність та власний прояв свободи в нашому глобалізованому світі.  

Музику цієї частини спеціально до проєкту написали сучасні українські композитори Максим Коломієць та Віктор Рекало.  Вони ознайомилися з концепцією  та режисерським задумом, працюючи з основними ідеями:  засилля інформації, спілкування через соцмережі, вірус, що швидко поширюється. брак персональної комунікації та віднайдення себе. Основною вимогою до їх електронної музики було використання звучання інструментів, присутніх в попередніх творах, – струнних та клавішних.

Етап препродакшена тривав близько 2,5 місяців.  Реалізація сформованих ідей планується у вигляді чотирьох фільмів.  Сам формат відеотанцю через його технічну складність є досить рідкісним жанром. Разом із тим фінальний продукт є доступнішим, ніж класичний формат танцювальної вистави. А у задуманому варіанті – повноцінним мистецьким та мультидисциплінарним продуктом, який поєднує історію, архітектуру, танець та музику.   

“Зазвичай створення танцювального відео – дуже метушлива робота, коли не встигаєш продумати деталі. Етап препродакшена часто відсутній, адже немає часу і можливостей, щоб зробити його якісно, зайти в сенси, продумати ідеї та способи їхнього вираження, зробити проби зйомок, написати розкадровку. У нашому випадку це більше нагадує роботу над ігровим кіно, – зазначає Світлана Олексюк. – Щоб втілити цей проєкт надалі, будемо шукати фінансування. Залишається знайти танцівників, створити хореографію на основі заданої партитури, відрепетирувати її, враховуючи чимало вільних пошукових завдань. Однак вже з розумінням драматургії кожної частини. Та, звісно, відзняти фільми, спираючись на операторський план. Сам етап препродакшену, зокрема створення партитури, вже дав змогу створити самодостатній твір. І це не менш цікаво, ніж фінальний варіант відео”.  

Текст: Марія Бєляєва

Фото надані командою проєкту

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *