Теоретично зв’язок можна знайти між будь-чим, але тут він просто наочний: дві виставки наприкінці березня, в кожній по три учасники, причому кожна виставка являє собою єдине концептуальне ціле.

1.

Перша виставка відбулася в дуже мені симпатичному просторі Regtime в WEartMuseum / Одеський музей західного і східного мистецтва. «Куди веде течія?» (автори Lesiapik, Анастасія Бас та Олександра Худинцева) — це «спільний диджитал-фото-мистецький проєкт», присвячений власне трансформації сталих установ через зміну їхніх сенсів. Тут цікаво саме те, як це презентовано у просторі.

По-перше — через використання об’єктів, сенс яких втратився або змінився з часом. Звісно, більшість таких об’єктів належить радянському періоду, звідки вийшли ми всі (а куди дінешся). Насправді використання радянських артефактів у мистецьких проєктах такого роду — це спроба позбавитися стереотипів (ну хоча би про найсмачніше у світі морозиво, дружбу народів і ковбасу за два двадцять) через рефлексію та терапевтичне переживання. Побутові речі тут нібито відчищаються від первинних сенсів через очуднення, що і є актом мистецтва.

Є ще один аспект. Власне, я завжди була прихильницею recycling та розумного споживання — саме тому я майже нічого не купую з одягу (і з декору теж) навіть у стоках — тільки на блошці та в секонді. І власне, мені приємно, що тут ми маємо експозицію, яка побудована на використанні вже спожитих об’єктів. Причому ресайклінг-концепт тут має трохи іронічну форму. Іронія — це теж засіб позбавитися родових травм, у даному випадку — радянськості.

Об’єкти тут можуть нести різні меседжі, зокрема загрозу, як ляльки Анастасії Бас: колись усім відомі дитячі «неваляшки» тут поєднані з символами війни та залишками зброї. Додам, що загроза тут має давнє коріння — мертве, що імітує живе, виступає як символ подвійності, інструмент впливу на оригінал; недарма персонажами фільмів горору часто виступають саме ляльки.

Інший меседж, який можуть нести старі предмети, — релаксаційний, бо вони асоціюються з приємними родинними спогадами. Тут у якості такого об’єкта виступають старі килими — символ колишнього затишку та достатку; вони перетворюються на додатковий орнаментальний елемент художніх об’єктів, тим самим змінюючи свою функцію. Що показово, килими також виступають як частина ландшафту узбережжя на світлинах, які теж є складовою проєкту.

Саме це забезпечує другу важливу концепцію проєкту – його прив’язку до причорноморського регіону. Взагалі як на мене мистецтво тільки тоді  набуває міжнародного значення, коли воно національне, а наш регіон, щиро кажучи, опрацьований ще недостатньо, бо саме тут тиск радянського культурного домінування був жорсткіший за все. Саме тому модуль, який символізує течію (воду та вітер), інсталяція з піском та мушлями (насправді з черепашками) ніби то розмикають душний радянський космос –  нагадують по відкритий світ норми та волі.  І тут до речі я повернусь до килимів та релаксаційного/ностальгічного меседжу певних об’єктів (на відміну від страшнуватих ляльок). Бо саме на узбережжя заможні хазяйки возили мити килими – за відсутністю інституту клінінга вважалося, що морська вода добре відчищає ворс. Тут треба було звісно по-перше мати килим, по-друге – автівку, таким чином миття килимів у морі перетворювалося на демонстраційний акт заможності, своєрідний хепенінг.

То все це разом надає проекту багатошарові, а частково й контроверсійні сенси.  Що добре. Загалом розкута і толерантна виставка, і, що як на мене важливо, з чітким регіональним колоритом, який однак не перетворюється на банальність завдяки іронії та феномену очуднення звичного.

2.

Зараз про другу виставку наприкінці березня: у галереї «Діалоги» відбулося ще одне відкриття спільної виставки — об’єднання митців зі Львова (художник Павло Тотем, фотографіня Наталі Хасаншін) та Одеси (режисерка Олена Кутінова). Мистецький триптих «33 000 000 напівбогів» — це живопис, фотографія та документальне кіно «Українська Голока».

Можливо, на перший погляд дивно, але виставка присвячена коровам. Саме тут у мене трапилася когнітивна помилка, бо в поясненні до проєкту, яке зустрічало відвідувачів, було чорним по білому написано, що оті 33 000 000 напівбогів — це людство. Я-то після отриманого прессрелізу вирішила, що це корови. Чому ні? Корова в багатьох культурах — символ світобудови, космосу. Навіть рукав нашої Галактики, єдиний, який ми бачимо на зоряному небі, — це Галактика, Молочний Шлях, пролите коровами молоко, життєво важлива субстанція, джерело життя.

Первинне людство вижило завдяки коровам — напівдикі люди мандрували за напівдикими стадами. Мутація, яка дозволила шлунку дорослої людини не відторгати коров’яче молоко, дозволила людству вижити. 

Корова — це не напівбог. Це — Бог. 

Ми до своїх богів ставимося так собі. 

Ми їх вбиваємо. 

Заради їжі, заради шкіри. Просто так, коли вони стають старими та непотрібними. 

Людство перетворюється на напівбогів саме тоді, коли воно припиняє вбивати своїх богів.

З Вікі:

… Голока означає «планета корів» або «світ корів»: санскритське слово «го» перекладається як «корова» або як «почуття», а «лока» як «планета» або «світ».

Хоча в більшій частині тексту «Бхагават-Пурана» Крішна описує Бога, Бога, Бога, Бога відкупляє всі деви, в 10-й пісні він зображується як Верховна Особа Бога, що вічно мешкає в своїй духовній обителі Голока.[1] «Бхагават-Пурана» опис планети (Локу) серед усіх планет Вайкунтхі, як вищу трансцендентну обитель для відданих Крішні. Крішна відомий як захисник корів і відповідно на Голоці мешкає величезна кількість особливих духовних корів Сурабхі. Ця невимовно гарна земля, яку іноді також називає Вріндаван, сповнена багажу та достатку. На Голоці Крішна мешкає разом зі своєю жіночою іпостассю Радхою, і незліченною кількістю інших відданих. Він проводить свій час, здійснюючи свої божественні гри. У кришнаїзмі Голоки досягають найбільшої піднесеності душі, повністю вільні від матеріальних бажань, які усвідомили свої вічні взаємини з Радхою і Крішною.

У вайшнавізмі Голока – це частина Вайкунтхі (світу Вішну), де Нараяна (Вішну) грає зі своїми чудовими коровами, як найбільшими відданими і священнослужителями та істотами…

То портрети (інакше не скажеш, бо кожна має свою індивідуальність) корів та присвячені їм фотографії — це те, що повертає нас до сакрального ставлення до живого, яке, як і ми, власне, може відчувати біль, насолоду та любов.

Ще одне — це фільм Олени Кутінової, присвячений притулку для корів «Бхумі», який існує в Україні вже майже 20 років. Тобто є люди, які взяли на себе місію забирати непотрібних та приречених, тримати їх, забезпечувати достойне життя. Почалося це, як вже сказано, до війни, але ми всі знаємо, що саме війна робить з тваринами.

Про національне (я тут вже писала стосовно першого проєкту).

Хазяїн притулку каже, що зараз корова не є звичайною деталлю українського пейзажу. А значить — притаманною частиною українського «чорноземного космосу». І що це не просто прикро. Це віднімає певну частину національної свідомості, де корова — гордість, краса, годівниця, майно, все що завгодно, навіть суперекологічне джерело природного палива, будматеріалів та добрива.

Я, до речі, ще пам’ятаю часи, коли корова була невід’ємною частиною українського пейзажу, пам’ятаю бурих корів Київщини, неймовірних, золотисто-лілових корів Житомирщини та жвавих, плямистих, як мапа світу, корів Верховини, які підгодовуються на дахах сільських хатинок, що поросли травою…

Повернення корів у ландшафт — це повернення до норми.

Гуманне (інакше не скажеш) ставлення до тварин — це перехід на новий рівень людства; або навіть на інший, більш високий рівень. Недарма це Голока…

Марія Галіна