Родинна історія про дев’яностолітню бабусю Стефанію, яка виховує двох онуків.  З дозволу видавництва публікуємо уривок з роману.

Знайомтеся — бабуся Стефанія, їй дев’яносто років, і вона сама виховує двох своїх онуків. А вони — її. Зі сміхом, зі сльозами, з купою питань про життя і навіть про плани бабусі після смерті. 

 «Ходи до бабці, обійму» нанизана історіями-випробуваннями, історіями-запитаннями та історіями-традиціями. Але всі вони у вустах бабусі — це одна велика історія про її, бабусину, любов, якій під силу здолати все. 

А далі вам уже розповість бабуся Стефанія.

Ірина Ковбаса. Ходи до бабці, обійму. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2025, 192 ст. Замовити  тут.

***

Чи завжди я була бабцею? Ясно, що ні. Бо «бабця» — то, шановні пануньці, почесне звання, до якого, по-перше, треба елементарно дожити. А щоб не бути «бабою», а «бабцьою» — тре ще й заслужити. Звання «бабці» нам вручають тільки онучата. Роблять то урочисто і з криком в перший день свого народження. Відвертітись від звання «бабці» неможливо. Та про шо ви говорите, маленькі онучата хапають бабць любов’ю так, що назавжди. А бабці, ясна річ, тримаються своєю любов’ю за онучат. І нарешті можуть наобіймати, націлувати, наколисати, нагодувати малих опецьків так, як не встигли зо своїми дітьми. 

Ще, як справжні вояки, бабці носять шрами. Видимі на лиці і на руках. Невидимі на серці. Того, коли ви бачите на вулиці бабцю, станьте рівненько цвяшком, поправте шапку з бамбольоном (чи шо там у вас по сезону) і віддайте честь бабці за пройдений бойовий шлях. Ну і допоможіть їй понести ту гігантську торбу зі-всім-на-світі, яку мав би, якщо чесно, тягнути вантажний потяг. Або поможіть бабці залізти до автобуса чи злізти з нього — що вона вже вам закомандує (переважно — тільки зиркнувши на вас). Ну так, шановні пануньці, торба бабці важка. Що бабця в ній носить — то її секретна справа. Ви лиш можете здогадуватися. І так, то не цегла, не металолом і не ще якийсь непотріб, який ви згадуєте, заким тягнете бабціну торбу. Усе, що вам треба знати: бабця носить в тій торбі важку артилерію, яка рятує людство (себто їжу, скажу вам тихенько). І все, що ви можете зробити, — допомогти бабці, аби хоч три хвилини ручка важкезної торби не різала її долоні. Бачили, кілько там смужечок на долонях? То все від тих торб, якими бабці рятують людство. 

Ну а до того, як двійко моїх онучків-опецьків обізвали мене «бабця», я мала почесне звання «мами». І кріпко його відпрацьовувала. Це звання вліпили мені моцно, назавжди і аж чотирикратно: Ксеня, Михасьо, Влодко і Юстя. Всі вдалися на славу. Ксеня мала чорну довгу косу, Михасьо — грецького носа, Влодко — перця в дупі, а Юстя — вічно ревіла. Була найменша. Не хтіла ні борща, ні вареників, тільки маму. Навіть не всю маму, а лиш би я її заколисала.
Але так склалось, що колисала вже її двох діток — моїх опецьків-внучат. 

Мій коханий муж, їхній батько, помер, коли всі троє були ще курдуплями. А Юстя навіть на світ Божий ще не з’явилася. Но шо я вам скажу, м’ясокомбінат і мій борщ поставили всіх на ноги. Хоча було всяко. Ксеня хтіла зразу і вчитися, і заміж, Михасько просипав на дивані всі свої побачення, Влодко кидав дротики в нову поляковану шафу, Юстя вирізала з моїх спідниць вбрання для своїх ляльок — і виявляла я то ранком, як вже мала вилітати з хати на роботу. Але навіть вони чотири вкупі не були такі страшні, як ті двоє малих мамонтів, шо зараз знов розвалюють хату. Ви ся всядете чи ні? 

Ну, а перед тим, як дорости до звання «мами», я тоже була малим опецьком. Нас було одинадцятеро. Я вийшла десь середущою поміж ними. Мій тато мав дітей од першого шлюбу, але його жінка вмерла. А потім він взяв у жони іншу пані. Та пані після третіх пологів стала моєю мамою. Заким народжувалися ще менші після мене, то старші вмирали. Двох братів забрали на війну. І я більше ніколи їх не бачила. Дуже жаль, бо я їх файно не запам’ятала. Потім брат Василько мені снився. Я знаю, шо се був він. І відтоді я знаю, шо ми з ним дуже схожі.

***

Лиш вчора зрозуміла одну таємничу річ, коли спам’яталась, шо мені дев’яносто. А опецькам тільки вісім і десять. Таємнича річ звучить так: якщо ти вже вляпався у звання «бабусі», то на пенсію ніколи не вийдеш. Ну самі рахуйте: поки ті опецьки виростуть, мені буде років сто, а коли мені буде років сто десять — вони мені вже своїх опецьків зіпхають. І до років ста двадцяти треба буде їх бавити. А потім ті опецьки приведуть мені ще своїх опецьків. Як би то сказати, я в шоці. Єдине, що не міняється, — місія порятунку того опецькуватого людства. 

Головні інструменти порятунку людства у бабць: ложка, баняк, тарілка і любов. Коли яка бабця вам каже, що її каша така добра, бо заправлена любов’ю, — то не таляпання язиком. То правда. Жодна бабця не стоїть над плитою з думками: як же мене те 24 готування забембало. Навпаки. Кожна бабця тілько й чекає, щоб хтось потрапив їй під руку і нарешті його накормити. Бо нема більшої місії для бабць, аніж всіх нагодувати до відвалу. Бо бабця то любить. І те, що готує, і тих, кого годує. 

Тому до порятунку людства обов’язково впрягаються ложка, баняк і тарілка. У кожної бабці в баняку — різне. У мене — борщ. Як борщ рятує людство? Елементарно. Він помагає людству виростати з підгузків, ходити до школи і файно вчитися, заким те людство не пороз’їжджається по університетах. Часом борщ перестраховується варениками зо сметаною. Тоді людство ще може в обід поспати, а після обіду я його можу запрягти до прибирання. Та головне — борщ нагадує людству, звідки воно родом, і час од часу вертає додому, бо ж треба знову з’їсти того найсмачнішого борща. А такий — тільки вдома. Так, шановні пануньці, борщ і вареники мають магнітну дію. Бо дотепер моїх дітей тягнуть в хату. Каждих вихідних готую і на малих онучків, і на моїх великих курдуплів, які донині не можуть наїстися борщем з пирогами. Ай, не питайте. Думаєте, я їх не питала? Шо, не можете собі вдома зварити борща і наліпити пирогів? Теж маєте в своїй хаті баняк, тарілку і тачівку. І руки не з дупи. Але нічого не вдію, вони правду кажуть: мамо, в тебе найсмачніше, ні в мене, ні в моєї Олі так не виходить. Потім я граю концерта: вдаю, що серджуся, аби не бачили, яка я довольна, і хвацько ліплю їм варенички та цукрую борщ (мій секретний інгредієнт). Часом ще підспівую. 

Але з малими Ринкою і Лежком моя фантазія мусить файно ся напружити. Ті безбожно люблять канапки, особливо ту, що «ковбаса без хліба». Але на базарі нема стільки ковбаси, скільки мої онучки хотіли б втоптати. Борщ і вареники мені вдається в них засунути раз в тиждень. Ну, може, два рази. А решта днів шо? А решта днів я прокидаюся вранці зо страхом і спітнілими руками: чим нині приборкувати їхні голодні животи, які лементують страшніше за мій? Враз у моїй голові виринають кулінарні спецоперації. Одна з найуспішніших — смажена картопелька. Щоб ви так своїх бабусь любили, як ті двоє смажену бульбу. Ринка ще любить сметани туди наляпати. То дуже смачно… знаю, бо сама її того навчила. Зате я моцно прогадала, коли зварила макарони. Ринка навідріз відмовилася їх їсти. Я їй кажу, шо то не просто макарони. То дуже модні макарони, які ся називають шпагетті. І шо — а нічо. Дивлюся, довго місить виделкою ті шпагетті в тарілці. Ну шо ти місиш? Давай наминай, бо холодні будут. Другий раз гріти не буду. Нарешті починає ту виделку підіймати до рота. Так повільно, шо аж мене рука починає боліти. Ніби то я пів години підіймаю виделку до рота. Нарешті пхає ті макарони і вертає все назад в тарілку. А на маєш.

 — Шо сі стресло? — питаю. Ринка, дивлюсь, ледь не плаче. Аж шкода мені її стало.

 — Я не можу їсти. 

— А то чого? Шось не так? 

— Бабусю, я старалась. Але дивлюся на ті макарони, колупаю — і вони дуже подібні на хробаків. Я таких вчора бачила ось тутечки біля хати, як дощ впав. 

Шо тут скажеш. Таки подібні. Зато Лежко злопав тих хробаків за обох. Йой, ну то не біда. Всім екстрене па-па. А я пішла варити Ринці бульбу.