У Київському академічному театрі драми і комедії зіграли прем’єру «Одісею, повертайся додому» білоруського режисера Євгена Корняга, який в минулому році випустив на цій же сцені «VINO». Вишукана глянцева картинка, суміш різних видів театрів, стильний мінімалізм у поєднанні з жвавою фантазією – незміні складові режисерського стилю і запорука касового успіху.

Заради справедливості нагадаю, що мандри Євгена Корняга Україною почалися з Одеси. У 2017 році в Одеському академічному театрі ляльок постановник повторив свою білоруську виставу «Інтерв’ю з відьмами», ексцентричну комедію для поціновувачів чорного гумору та естетики нуар. У 2018 році в тому ж театрі Корняг створив таку собі сценічну антологію «Баби Бабеля» за мотивами творів одеського письменника, яка одразу ж потрапила в шорт-лист першого фестивалю-премії «ГРА». Загалом, спектаклі Корняга люблять фестивалі, їх часто запрошують і в Європу, і в Росію, не забуваючи щедро відмічати нагородами. Власне, саме на білоруському шоу-кейсі Стас Жирков, тоді ще художній керівник театру «Золоті ворота», і познайомився із Корнягом, якого трохи згодом одразу ж вписав у план постановок театру драми і комедії.

Євген Корняг міксує у виставах театр ляльок, фізичний театр, театр художника, з текстом чи без нього, створюючи візуально насичені і багатошарові історії. В своїх інтерв’ю він також згадує про Піну Бауш, видатну німецьку хореографиню, на виставах якої він заочно навчався. Якщо пощастило бачити «Сестри Грайї», вільну фантазію за мотивами давногрецьких міфів, яка, до речі, гастролювала в Києві, або «Бетон» – переказ міфу про Орфея та Еврідіку, можна завважити, як випрацьовується авторський стиль і як відбираються й залишаються в арсеналі ті чи інші прийоми. «Одісей», зроблений у незмінному тандемі із білоруською художницею Тетяною Нерсісян, по суті є продовженням цих античних екзерсисів режисера, саме тому тут багато автоцитат, які, зважаючи на дистанцію, навряд чи хтось помітить. А навіть якщо і помітить, точно не дорікне – «Одісею» і без того не бракує оригінальності і патентованого режисерського бешкетування.

Драматург Павло Ар’є перечитав Гомера і створив вільний переказ про мандри царя Ітаки, який вирушив на троянську війну, але, проклятий богами, довго блукав по дорозі додому. Проте історія не про нього, а про неї – про Пенелопу, яка терпляче чекає 20 років і марить картинами-пророцтвами, снами на яву. В драматургічній версії акцент зміщений на футуристичне моделювання повернення вояків додому з пізнаваною алізією на нинішнє очікування нації кінця війни з Росією, що триває вже 7 рік. Тому і фінал вистави повертає нас на початок – очікування триває, крапку в цій історії ставити зарано. Жіноча тема теж мала б бути провідною – недаремно історія отримує в оповідачки саме Пенелопу, яка в епосі направду епізодичний персонаж. 

Однак, режисер вибудовує шлях Одісея по-іншому, як процес перетворення малюка на чоловіка, безтурботного хулігана – на воїна. Пенелопа, зрозуміло, не втрачає надії. Але не стільки на повернення, скільки на те, що Одісей нарешті награється і подорослішає, згадає про свій дім, втомиться від пригод і мандрів. Або просто виснажиться і захоче відпочинку від безкінечних поневірянь. Натомість Одісей лиш заґартовує м’язи та блукає у морському лабіринті без кінця і краю. 

У виставі два погляди – драматурга і режисера – перетинаються передусім у подвійному жанровому ключі. Трагедійна Пенелопа (Тетяна Круліковська) розпочинає виставу з пафосних нот непідробної трагедії і майже одразу її перебиває такий собі ексцентричний «античний хор» безтурботної п’ятірки юнаків-одісеїв, що мов дельфіни ниряють і байдикують у басейні. Цей басейн і стає основним місцем дії – образ приборканої стихії, домашнього моря, що силою уяви Пенелопи перетворюються на справжнє, повне небезпек і пасток. 

Якщо історія про змужіння й небезпеки, звісно, не обійтися і без жіночого хору – четверо акторок протягом вистави дражнитимуть, зваблюватимуть, заманюватимуть у морські нетрі чоловіків. Євген Корняг, запустивши акторів «у плавання», зосереджується на вигадуванні все нових і нових ілюстрацій на тему античного епосу. Деякі з «картинок» і справді дотепні. Пам’ятаєте епізод в печері циклопа Поліфема, з якої Одісею та його команді вдалося вибратися, лиш осліпивши велетня та прив’язавши себе до овечих животів у кращих традиціях маскування? У виставі чоловіки починають голитися, дуже скоро все перетворюється у кидання піною та обмазуванням інших. Тим часом в проймі виникає гігантське око, чоловіки швидко орієнтуються і прикидаються вівцями і один за одним, мов у пащу чудовиська, стрибають у це око. Або сирени, які схожі на команду із синхронного плавання, кожен рух якої підзвучує нестерпний вереск спортивних свистків. 

Вигадливості та ерудиції режисерові вистачає, аби майже без слів переказати епос Гомера з вкрапленнями інших міфів. Акторам вистачає дихання подолати цю марафонську дистанцію у безкінечному русі та у складних маніпуляціях із предметами. Однак, чим далі тим більше, виснажлива мальовничість продуманих мізансцен починає заміщувати тему. Одісей вперто не дорослішає, Пенелопа все ще чекає. Звісно, на початку вистави помічаєш підказку: на гумових шапочках одісеїв немає номеру «один», тож цей квінтент – не сам Одісей, а його проєкції, саме тому фантасмагорія не піддається законам людського світу. Не еволюціонує. Не видозмінюється. Лиш множиться бризками все нових і нових трюків. Тим не менш, суто механічно режисер розв’язує і цей ребус:  під кінець на кілька миттєвостей він дозволить з’явитися на сцені справжньому, тобто «дорослому», Одісею, який чи то помирає, чи то засинає на руках у Пенелопи.

Милуючись протягом двох годин довершеністю напівоголених чоловічих і жіночих тіл, що повертають в античний світ богів і героїв, захоплюючись фізичною вправністю акторів і акторок, що старанно відтворюють графічно чіткий малюнок, ловиш себе на думці – головні в цій виставі не Пенелопа, і уж точно не Одісей. Головна дійова особа – це рукотворна краса. Яка стає замінником і вірності, і надії, й ностальгійного суму, й нерозтраченої ніжності. Красива історія кохання самодостатня сама по собі, хоч і не завершується хепіендом, однак створює ілюзію гармонії цього божевільного і жорстокого світу. Хто ще здатен у щось вірити, напевне, повірить і в цю казку.    

Текст: Ірина Чужинова

Фото: Анастасія Мантач

Наступні покази: 

8 та 23 грудня 2021 року