«КРІМ КОБЗАРЯ» ОЛЕКСА СТОРОЖЕНКО (1806–1874)

Олекса Стороженко

Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ КОБЗАРЯ».

Коли друком з’явились гоголівські «Вечори…», тільки лінивий не намагався їх імітувати. Орест Сомов, Хома Купрієнко, Пантелеймон Куліш – і це ще ті, хто не втратив прямого зв’язку з народною традицією. Але єдиним, кому вдалося хоч краєчком підійти до справжності «Диканьки» і «Миргорода», став – через тридцять років – Олекса Стороженко. За визначенням Драгоманова – «може, самий дужий природний талант у українскій літературі за остатні 20 років».

Досконала передача живого мовлення: десяток оповідань Стороженка було надруковано в постійній рубриці «Основи» «З народних уст», але ніхто з її авторів не досяг такої природності. Звісно, це лише художня ілюзія (ніхто не говорить так, як персонажі книжок, і жоден автор не стенографує те, що чує), але ж яким треба бути майстром, щоб цієї ілюзії досягти!

І саме завдяки цьому в «Українських оповіданнях» (1863) Стороженко виявився єдиним з епігонів Гоголя, хто вийшов за межі чистої етнографії. Хай він і не творить міф, але до нього тяжіє: бо міф – це не «ось як воно в нас було» (наскрізна інтонація незчислених «народних оповідань»), а «так воно є». Саме тому фантастичне у Стороженка – хоча й не звичне, але нормальне: для оповідача, а отже, і для читача.

Ось уривок із «Чортової корчми» – в цілому слабкої і наскрізь ксенофобської (бо Стороженко, як годиться, був патентованим антисемітом і полонофобом), – але зустріч двох героїв за точністю і невимушеністю не має аналогів, крім «Ночі проти Різдва». До речі, й пори року збігаються.

«Раз, перед різдвом, тільки що вернувся він з всіночної, чує – щось шкряба біля дверей. Запорожець думав, що кішка, – тільки відчинив, а в хату шасть чорт; хука в лапки і підскакує халяндри, бачите – дуже приморозило, так чорта проняв циганський піт.

“Та й змерз же! – каже чорт, – такий мороз, що аж очі зліпаються! Будьте ласкаві, добродію, пустіть погріться?”

“Грійся, вражий сину”, – каже запорожець, поскубши тихенько за вухо чорта.

“Спасибі вам, добродію, – каже чорт, – за вашу ласку”. Та й сів біля грубки.

“Відкіля се, – спитав запорожець, – нечиста мати тебе принесла?”

“Здалека, – каже чорт, – аж з того краю світа!”

“Що ж ти там робив?” – спитав старий.

“Звісно що, – каже чорт, – іскушав людей. Що ж нам, чортам, більше й робить!..”»

Оце «звісно що» якраз і є ознакою міфу: нам повідомляють те, що ми і так знаємо – або не знали, що знаємо.

Найбільший комплімент Стороженку зробили Іван Драч і Борис Івченко у фільмі «Пропала грамота»: в гоголевський світ вони додали сцену із «Закоханого чорта», і шов зовсім не помітний. Та й сам Стороженко був про себе непоганої думки. У своєму «Воспоминании» про Гоголя (дуже белетризованому і не дуже достовірному) він розповідає, як молодий Микола Яновський бажав тягатись із самим Пушкіним: «Не робей, воробей, дерись с орлом!» А за два роки перед тим, в оповіданні «Матусино благословение» (1857), Стороженко переказав оповідь старого козака, яку той хотів передати «Гоголихиному панычу Николеньке, да и не привелось до сих пор»: тож Стороженко змушений робити те, що Гоголь вже не зробить. Та й не зробив би: «Матусино благословение», наскільки можна судити, сучасники читали як розлогу алегорію. Принаймні, в українському перекладі оповідання (його зробила, ймовірно, Ганна Барвінок) чарівний дуб, чиї жолуді захищають нащадків роду, ототожнюється з українством: «Тільки й жити нам споминами. Ну, та й дарма. Хоч один дуб зоставсь, та багато на йому жолудів… Матуся наша, Вкраїна, не покинула нас без свого благословення». В оригіналі йдеться лише про те, що височіє дуб – «матусино благословение, как выражаются простолюдины, навеки нерушимое». А що воно значить – розумій, як хочеш.

Драгоманов, щедро оцінивши талант Стороженка, одразу зробив застереження: «Але марно ми б стали шукати у нього яких би то ні було руководних ідей його літературної праці. Там-сям проглядають у нього запороскі симпатії, – але що тепер зробиш на світі з запороством? І п. Стороженко сходить на безцільне жартування, приправлене хіба наївною опозицією народніх анекдот, гідною для часів Котляревського, як “Вуси”, або на пересказ старинних анекдот про чудасіїв і самодурів, як “Голка”, або на переробленнє старих легенд, ще чуднійших, ніж “Страшная месть” Гоголя, забуваючи, що часи гофманівщини не вертаються […]».

Драгоманов, як зазвичай, рубає на всі боки сокирою раціонализму-демократизму-соціалізму, але, якщо перекласти його звинувачення сучасною мовою, вийде ось що: Стороженко, на відміну від Гоголя, не міг створити цілісності, бо її не бачив. До нього дійшли тільки окремі її фрагменти: тут фантастичний, там сатиричний або історичний. Саме тому міфічне у Стороженка – тут Драгоманов мав рацію – надто часто перетворюється на анекдотичне.

«Руководні ідеї» для письменника не обов’язкові, але авторський світ створюється завдяки відчуттю, що кожен твір – це лише частка чогось більшого. Стороженко ж – як майже всі прозаїки 1850–1860-х років, тільки краще за інших, – притулявся до вже існуючого світу. І я не кажу лише про гоголівський. Ні, це регулярна помилка, яка на теренах Російської імперії походить, здається, від Бєлінського: письменники середньої руки мають зібрати матеріал про «справжнє життя» країни/народу, аби майбутні генії змогли перетворити його на «перл творіння». Направду воно так не працює, але українські реалісти і навіть пізні романтики, як-от Стороженко, старанно «описували Україну» – нібито у двох письменників вона може бути однією й тією ж. Націю описують етнографи, письменники її вигадують.

Стороженко, старший од Гоголя на два з половиною роки, був ледь не останнім в нашій літературі представником того покоління, для якого подвійна українсько-імперська ідентичність не означала шизофренію.

З вісімнадцяти років він перебував на військовій службі («так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе», – сказано на самому початку «Закоханого чорта»), займався ремонтерством, тобто купував коней для полку, багато що бачив, чув і запам’ятовував побачене. Брав участь у турецькій війні, в придушенні польського, а потім і угорського повстання – і, судячи за його оповіданнями, не замислювався над цим ні на хвилину: «как говорится, родина велела».

Згодом Стороженко став чиновником з особливих доручень при губернаторі Бібікові. Його розслідування лише побіжно згадуються в «Рассказах из крестьянского быта малороссиян» (1858), але у спогадах знайомих збереглися усні новели Стороженка. Він діяв за методами Відока, а не Шерлока Голмса, проте відмова від гонорару і горда заява, що розкриття злочину і є винагородою, нагадують радше про дойлівського героя.

З 1864 року Стороженко служив у Вільні під керівництвом сумнозвісного Муравйова-«вішателя» і друкував останні свої твори – проти панів, єзуїтів і «красной сволочи». 1868-го Стороженко подав у відставку, жив на хуторі біля Бреста, був повітовим предводителем дворянства і мирно займався своїми справами: грав на віолончелі, малював і начебто був непоганим скульптором (навіть отримав від Академії мистецтв медаль і звання художника за проект пам’ятника Нестору). В останній свій рік Стороженко жалівся, що втрачає сили: «[…] не так давно еще я сгинал двугривенные, разгинал подковы и носил на гору 10 пудов. Короче – был когда-то козак, а теперь казна-що».

Досить характерна біографія досить впізнаваного соціального типу. Але Стороженко першу книжку випустив російською, а наступну – українською (не навпаки!), і це свідчить про зміну часів. Те, що було природнім для Основ’яненка і його читачів, на початку 1860-х вже почало дратувати. Стороженко цього не помічав або, радше, не бажав помічати. І ось, в оповіданні «Прокіп Іванович» йдеться про запорожців, які після зруйнування Січі йдуть у кріпаки до «доброго пана» (тільки зараз, зітхає оповідач, таких вже нема – і це єдина відмінність від «Сватання на Гончарівці»). У «Споминках про Микиту Леонтієвича Коржа», запорозька ностальгія поєднується з імперською лояльністю єдиним можливим чином: Січ зруйнували через лихих розбишак із запорожців. Але жодна лояльність не змусить малороса приязно ставитись до москалів, і тут-таки, в «Коржі», Стороженко наводить класичну претензію до дивних див московського Кремля: «Скільки на них кошту стратили, а дзвін не дзвонить і пушка не стріля!» Модель Антона Головатого: вони сміються над нами, а ми над ними і, користуючись цим, влаштовуємо свої справи.

В оповіданні «Кіндрат Бубненко-Швидкий» (1862) Стороженко, за словами Дмитра Донцова, «розводить цілу філософію козачої сльози». Мовляв, «з козачої сльози – чин і відплата. […] Це та сама сльоза, що й у Шевченка, який чекав, як з посіяних його сліз мечі обоюдні виростуть на Україні» («Правда прадідів великих», 1952). Нічого подібного, звісно, у Стороженка нема, і це очевидно навіть із цитати, яку наводить Донцов: 

«[…] козача сліза важка […]; а як же видавлють її з ока, то горе і людові, і краю, і годині!.. Викочувалася вона не раз на Вкраїні за Наливайка, Остряниці, Полурусі, Богдана і за моєї вже пам’яті – при Залізняку. […] То гуляла скаженна наша недоля: то вихопиться вона полом’ям і спалить кілька городів, сел і містечок; то хлине крівавою хвилею і затопить тисячі людей; то розстелиться по краю пекельним чадом і на десятки літ не опам’ятується народ од того діявольського курива… Відкіль же береться те полом’я та кров, той пекельний чад?.. Із козачої сльози! Прийде час – і вона знов наробить великого лиха, коли розворушать її необачно; задасть вона знов такий бенкет, що аж небу буде душно, аж пекло засміється і гайвороння злякається того трупу, що йому на долю достанеться. Да будеть же той проклят од Бога і людей, хто розворушить ту слізу і видавить її з ока!..»

Це зовсім не Шевченкове «Сумно, страшно, а згадаєш – / Серце усміхнеться». Поготів – не «І повіє огонь новий / З Холодного Яру». Це радше «Слава Богу, що минуло» з передмови до «Гайдамаків». Нема у Стороженка ні чину, ні мечів обоюдних, а відплата – то лише «діявольске куриво». Недарма він значно пізніше в приватному листі цитував знущальний вірш старого поета, звернений до Куліша («Не слинь, Паньку, і не журись…» ): «Гулаку-Артемовскому очень не понравилось направление украинской литературы, направленной к восхвалению козащины, […] в настоящем времени потерявшей всякое политическое и социальное значение». Ніби Куліш із цим не погодився б.

Найкращий і найхарактерніший приклад двоїстості Стороженка – згадане Драгомановим оповідання «Вуси». Ось ідіотська система, яка змушує цивільних голити вуса (пунктик Ніколая І). Імперське ненормальне протиставляється українському нормальному, і то на трьох рівнях: біологічному (природно, що в чоловіка ростуть вуса), становому (що за козак без вусів?) і національному (в Україні, на відміну від Росії, таке нікому б не спало на думку). Отже, система ідіотська – але хто рятує героя від неї? Та ж імперія, бо «за Богом молитва, а за царем служба ніколи не пропадає». Оповідач робить вигляд, що не бачить ніякої суперечності. А як щодо автора? Не знаю, не певен.

Герої оповідання в офіційному спілкуванні весь час переходять з української на російську і навпаки; здається, між Шевченком і Старицьким в нашій літературі не було настільки віртуозної гри двомовністю – і тим типом свідомості, який за нею стоїть. Стороженко підкреслює це тим, що «офіційну мову» записує в російській дореволюційній орфографії, а «неофіційну» – кулішівкою. В цій антології, на відміну від усіх видань останніх десятиліть, «ъ», «ѣ» і «ѳ» збережено, аби унаочнити міжмовні переходи навіть посередині речення («Чи не знаєте хоч ви, чого од мене треба його превосходительству, господину предсѣдателю, нашему начальнику?»).

Стороженко був надзвичайно влучним у малому просторі, в оповідній формі, і саме тому виявився нездатним до романів. «Братья-близнецы. Очерки Малороссии прошлого столетия» (1857) – са́ме низка нарисів: кожен епізод представляє новий жанр. Ідилія, розбійницько-романтична повість, батальні сцени з прославлєнієм руського оружія, етнографічний опис весілля – і абсолютно немотивована «готична» ворожнеча братів, які мають народитися і померти в один день.

І головний твір Стороженка, який він до останку сподівався завершити, «Марко Проклятий», – невдача. Письменник сподівався, що український блукалець («товчеться, як Марко по пеклу», каже приказка) заткне за пояс і Вічного Жида, і Мельмота, і Кощія Безсмертного. Але ні: позбувшись оповідача і перейшовши до об’єктивного опису, Стороженко опинився в полоні всіх мислимих штампів, і в результаті історія Марка, перенесена в часи Хмельниччини, так і не стала міфічною моделлю, якою вона була б у Гоголя. Стороженко підкреслює жорстокість усіх дійових осіб, від Яреми Вишневецького до Максима Кривоноса, – ймовірно, аби потім протиставити їм християнські подвиги Марка, – але до того так і не дійшло.

Показово, що навіть незакінчений роман вкрай високо оцінив представник ще ранішого літературного покоління – Гулак-Артемовський («Зроду лучшого не читав і до смерті вже не прочитаю»). Той самий Гулак-Артемовський, якого так охоче цитував Стороженко, заочно полемізуючи з Кулішем. Стороженко виявився невчасним, запізнілим: у 1860-ті він пише, як письменник 1830-х, і це подобається письменнику 1810-х. Для української літератури ХІХ ситуація… не скажу «нормальна», але зовсім не унікальна. Зрештою, саме через це Стороженко припинив писати взагалі.

Безпосередньою причиною стала анонімна рецензія в журналі «Современник», де хамськи рознесли «Українські оповідання». «Пошлый вздор, будто бы рассказанный ему старым дедом», – це ще з м’якших формулювань. Насправді, як видається, автора дратувало поблажливе ставлення Стороженка до кріпацтва, але прямі претензії були точно такі, які можна було б пред’явити і Гоголю (ідеалізація, фантастика). Стороженка образило те, що жоден український діяч за нього не заступився (надто були зайняті вихвалянням Марка Вовчка), а тут іще офіціозна преса почала звинувачувати всіх українофілів гамузом у сепаратизмі…

Стороженко був необхідний, аби завершити гоголівську добу української літератури і створити кілька чудових новел. Як і більшість письменників межичасся, він був би значно помітніший на двадцять років раніше або пізніше. Але природний талант, гумор і зразкова мова не застаріли й досі – будемо вдячні за це.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *