Літературного критика, філолога i перекладача Олександра Бойченка в Чернівцях люблять. Ні, не так: Олександра Бойченка люблять читачі, не має значення звідки вони родом і де живуть. Його заслужено, без перебільшень-і-лапок називають найкращим українським есеїстом, так що не відкладайте — читайте його книжки. І ще — це інтерв’ю. Це — останнє інтерв’ю на фестивалі Meridian Czernowitz.

Як рано ви почали читати?

— Досить рано. Моя мама – вчителька української мови і літератури. Народила мене дуже молодою, коли вчилася на 5 курсі. Вона була вагітна мною і писала дипломну роботу. Так що філологія входила в мене ще до мого народження.

Про що був диплом?

— Українська філологія, 70-й рік… Нічого цікавого українським філологам тоді дозволити не могли. Мабуть, щось таке радянське. Батько працював водієм, їздив у довгі рейси. Моє найраніше дитинство – це ми з мамою вдвох, і вона мені щось читає, читає, і десь у три роки я знаю літери, а років у п’ять, не пізніше, читаю вже сам. Що я читав? Казки якісь. У мене немає точних спогадів про ті читання. Я пам’ятаю, що в школі я — відмінник, який ніби знає все, що задають, але не дуже любить читати. Ну тобто читав щось пригодницьке: Майн Рід, Жуль Верн. Але ціле шкільне дитинство до 14 років – це передусім спорт: футбол, турнік, настільний теніс… 

А перша книжка, яку я прочитав не як домашнє завдання, а як книжку, яка щось мені розказала про мене, – це був «Герой нашого часу» Лєрмонтова. Отже, моя любов до літератури почалася у 8-му класі, коли в шкільній програмі вивчали Лєрмонтова. Перед ним був «Онєгін», якого я теж прочитав і не те щоб не полюбив, але так, без фанатизму. Прочитав, завчив усі потрібні фрагменти напам’ять: «Мой дядя…», письмо Татьяны, письмо Онегина. Але справжнім читанням став Лєрмонтов, і ця любов залишилася дотепер. Я вступив до університету на російську філологію. Тільки з одним уточненням. Сьогодні це виглядає як парадокс, але тоді, здається, нікого особливо не дивувало. На російській філології були три кафедри: кафедра російської мови, кафедра російської літератури і чомусь кафедра теорії та зарубіжної літератури.

І що ви обрали?

— Як казав ще один мій улюблений герой, «я выбрал как-то спастись». Студентів записують в академгрупи, не питаючи їхньої думки. Ти приходиш першого вересня, і тобі кажуть, в якій ти групі. Я потрапив до 1-ї, тобто мовної. Це не мало значення перші два роки, тому що спочатку, на 1-му курсі, всі пишуть курсові роботи з мови. На 2-му – з літератури, незалежно від групи. А з 3-го курсу починається оцей НДРС, або російською НИРС – научно-исследовательская работа студента. Ось тоді починається спеціалізація. І я попросив деканат перевести мене з мовної в групу теорії літератури і зарубіжної літератури, щоб слухати відповідні спецкурси. Не про суфікси і відмінки, а власне про теорію і зарубіжну літературу. На це мені в деканаті сказали: «Ми не можемо, тому що є визначена кількість студентів у групах, є куратори, є навантаження, від якого залежить зарплата викладачів. Хіба що знайдете когось, хто захоче з вами помінятися». І невдовзі я перетнувся в коридорі з долею в особі студентки з теоретично-зарубіжної групи. Мій майбутній керівник Борис Іванюк дав їй тему «Порівняльний аналіз прози Лєрмонтова і Джойса». Ну, точніше, не всієї прози, а образів Печоріна і Стівена Дедалуса. І вона йшла по коридору і жалілася подружці, що не має поняття, як до цієї теми підступитися, бо їй більше подобаються суфікси і відмінки…

Iдеальний кандидат.

—Так, мені пощастило, вона з радістю погодилася помінятись. До речі, в тій групі я зустрів ще одну долю – свою майбутню дружину. В сенсі теперішню. І все це – через Лєрмонтова. А далі виявилося, що Борис Іванюк – це приятель юності Ігоря Померанцева. Тобто вони ще тут товаришували, в Чернівцях. Ігор вчився на ін’язі, а Борис – на філфаці. Такі – на той час молоді – якщо й не дисиденти, то принаймні не радянські люди. Мова про кінець 60-х і початок 70-х років. Згодом Ігор виїхав до Києва, а з Києва – вже на Захід. І в Англії переклав і підготував до друку підбірку листів Джойса. І серед іншого там був лист Джойса до брата, в якому сказано, що «Портрет митця замолоду» подібний до «Героя нашого часу». Джойс прочитав Лєрмонтова уже після того, як написав свій роман, тому йдеться не про вплив, а про типологічну подібність. Він сам підказує, де цю подібність шукати: в типі героя, в’їдливості тону і загальній меті. Цей лист у перекладі Ігоря Померанцева мені Борис Іванюк показав і запропонував узятися за тему з прицілом на майбутнє, щоби врешті-решт написати дипломну. Ясно, що мені ця ідея дуже сподобалась, я ж продовжував любити Лєрмонтова. Думаю, «Герой нашого часу» і сьогодні увійшов би в якусь мою топ-десятку. Щоправда, мені скоро буде удвічі більше років, ніж Лєрмонтову в момент смерті, тому на якісь речі, на якісь міркування Печоріна я вже дивлюся з трохи поблажливою посмішкою, але… Це – як іноді з коханнями юності: може, любиш уже не сам об’єкт, а лише пам’ять про свою любов, але все одно любиш.

Отак почалося моє вже справжнє заняття літературознавством. Я написав ту дипломну і вступив до аспірантури. I це вже було щось зовсім інше. Тому що це вже був не Борис Іванюк, хоч він і далі мені науково допомагав, але в аспірантуру я пішов до нашого завідувача кафедри професора Волкова. А той був сином іншого професора Волкова, який приїхав у Чернівці після Другої світової війни. Тоді на Західну Україну нова влада засилала сильних учених, які мали тут знову піднімати науку і культуру, бо всі найцінніші кадри звідси виїхали… Коротше, Роман Михайлович Волков після Одеси і Львова осів у Чернівцях, досліджував фольклор, елементи сюжету в слов’янських казках і був проректором Чернівецького університету. А його син – Анатолій Романович – узяв мене до себе в аспірантуру. Тему він мені змінив кардинально: «Суд над Сократом в європейській літературі: функціонування традиційної структури». 

Чому Сократ?

— Волков займався загальнотеоретичними питаннями. Його загальна теорія – це компаративістика, а в ній ще окремий розділ – традиційні сюжети і образи. Це могли бути герої міфологічного, біблійного, фольклорного, історичного чи суто літературного походження, якщо вони потім ставали героями інших творів. Отже, Волков розробляв загальну теорію, а його аспіранти писали про конкретних персонажів: Прометей, Фауст, Робінзон Крузо… Очевидно, бракувало когось такого, як Сократ: реальної історичної особи, яка справді жила на світі, але потім так міфологізувалася, що вже невідомо, де там правда, де – неправда. Я того не хотів робити, бо вважав це кроком назад після Джойса. Але тепер дуже вдячний Волкову, тому що мусив прочитати всіх греків, всього Платона, всього Аристотеля, Ксенофонта, Антисфена, Діогена Лаерція – всіх, хто хоч слово сказав про Сократа. А далі вже пішли діалоги Еразма, Сковороди, праці К’єркегора, Ніцше. І все це – лише підготовка, бо дисертація зосереджувалася на художній літературі ХХ століття. А в ХХ столітті про Сократа написано багато, але переважно слабенько. Радзінський писав, Мушкетик, Варналіс, Йозеф і Мирослава Томани… Менше з тим, завдяки Сократові, тобто перш ніж написати про нього дисертацію, я отримав міцний фундамент. Хоча сам Сократ не здавався мені в ті часи надто цікавим. Якщо вже давня Греція, то ближчим мені героєм був кінік Діоген. А от аж тепер я дедалі більше ціную Сократа і час від часу використовую зібрану колись інформацію, наприклад, коли пишу якусь колонку. Для колонки це корисно, вона тоді виглядає культурніше. До слова, я вдячний професору Волкову ще за одну річ. Саме він мені підсунув колись Андруховичеві «Рекреації», які прочитав раніше за мене.

У вас був досвід перепрочитання, так, щоб читання відкривалося по-новому? Лермонтов, відблиски Сократа…?

— Не знаю, чи буде це відповідь на питання… Довший час мені було не до перепрочитань. Я захистив дисертацію у 25 років, це вважалося досить юним віком. Веселий був захист. Київ, Академія Наук, наймолодшим членам ради було, мабуть, років по 70. А декотрим і 80-85. Жодних доцентів, тільки академіки і професори. Найсолідніші імена в нашому тодішньому літературознавчому світі: Затонський, Наливайко, Шахова, Денисова… І вони дивилися на мене трохи здивованими очима. Я все ловив їхні усмішки. Мені здавалося, що вони думали собі: «Таке маля, певно, лиш недавно навчилося говорити, а гляньте, вже й дисертацію на захист привезло». А я ще, юний нахаба, ні з чим не погоджувався. Інші двоє колег, чиї захисти я того дня слухав, постійно дякували за зауваження і обіцяли в майбутньому виправитися. Я пішов іншим шляхом: ні з одним зауваженням не погодився, хоч і розумів, що серед них були цілком слушні. Але якщо вже захищатися, то захищатися на повну. Тому всі зауваження затято відбивав, і всім було страшенно весело.

А ще перед захистом професор Волков дав мені посаду асистента на кафедрі. Я відразу почав проводити практичні заняття, а за якийсь рік-два вже читав лекції, і ще довго бувало так, що в аудиторії могли сидіти студенти, старші за мене. А Волков мав таку традицію: він кидав молодого викладача з одного курсу на інший. На один семестр тобі давали читати «Вступ до літературознавства» — і ти повинен був навчити першокурсників «ямб от хорея отличать», а в наступному вже мав середньовічну літературу. І ледве встигав її так-сяк засвоїти, як з нового навчального року тебе кидали на «Модернізм ХХ століття». У підсумку кожен викладач за кілька років проходив усе – від Гомера до наших днів – і в разі потреби кожен кожного міг замінити. Ми плакали, стогнали, але поступово ставали конкурентоздатнішими спеціалістами широкого профілю. То от, всі ті роки, поки я весь час перестрибував із курсу на курс, мені було не до перепрочитування, бо мало не щодня треба було готувати на завтра нову лекцію. Відомо ж: молодий викладач лише на одну ніч розумніший за своїх студентів. Кожного ранку – прем’єра. Доводилося не перепрочитувати, а вперше читати гори літератури. Але що цікаво: коли ті стресогенні часи закінчилися, коли я перечитав усі можливі курси, мені стало нудно. Здавалося б, здобув досвід, в основному все вже знаєш, то працюй тепер спокійно до пенсії. А ні. Виявилося, що той передпрем’єрний мандраж подобався мені більше за педагогічну роботу. Я ще трохи понудився – і звільнився з університету.

І фахівець широкого профілю став редактором.

— Не відразу. Ще працюючи в університеті, я почав писати тексти невизначеного жанру для газети «Молодий буковинець». А першою була напіврекламна стаття про Юрка Андруховича. Я йому організовував вечір у Чернівцях і написав коротенький огляд творчості, який закінчувався оголошенням про творчий вечір. 

Ви писали, представляючи майбутнього колегу.

— Так, тільки я ще тоді про це не знав. Головний редактор газети після того тексту сказав: «Слухай, людям подобається. Може, ти хочеш регулярно для нас писати?» І я почав вести рубрику, і вів її два роки.  Це така загальна газета, не літературна, не культурологічна, просто газета, в якій є телепрограма, гороскоп, календар, що коли потрібно сіяти і так далі. Але я мав сторінку і писав, про що хотів. Найбільше – про зарубіжну літературу. І трохи — про українську і про філософію.

Практично нон-фікшн?

— У кожному разі не літературна критика, бо критика має бути про сучасну літературу, а який сенс критикувати Сартра чи Камю? Я намагався давати читачам живі образи важливих, на мою думку, авторів. Тарас Прохасько каже, що я так усіх обманув, бо вдавав, ніби пишу літературознавчу публіцистику, а насправді писав прозу, оповідання про письменників. Мені подобається таке визначення. А ще за якийсь час ми з Юрком Андруховичем запустили літературний часопис «Потяг 76». Тоді й стали колегами-редакторами. Юрко більше відповідав за відбір авторів, а я працював із текстами. А потім – у 2010 році – наш «Потяг» навічно заїхав у депо, зате стартував фестиваль Meridian Czernowitz. І відтоді я редагую майже всі книжки, які виходять під лейблом фестивалю.

Розкажіть, що сталося вчора на дискусії щодо місця Чернівців на культурній карті Європи.

— Перш за все сталася дискусія. Я вже чув про неї різні відгуки. Мені вона не здалася поганою, хоч як модератор я в одному місці дав маху. У нас кожного року на Фестивалі є якийсь такий захід, коли сідає група людей, щоб обговорити якусь тему. Це називається дискусія, але, як правило, дискусії нема. Всі хвалять один одного і розказують, що Чернівці – це пуп Землі і найкультурніше місто на світі, яке дало стільки поетів, прозаїків і музикантів, і тому ми такі молодці. Однак правда в тому, що Чернівці вже давним-давно не творять культуру того рівня, яким ми з таким ентузіазмом пишаємось. Велика культура — це наше минуле, а не теперішнє. Причому ця культура пройшла кілька етапів. Тут був австрійський період, коли в Чернівцях оселилися німецькомовні євреї, які значною мірою збудували місто і дали своїм дітям та внукам добру освіту – і аж ті стали великими митцями. Один із парадоксів цього всього такий, що австрійське XIX століття – це період накопичення і архітектурного розквіту. А літературний вибух стався у ХХ-му столітті, і найкращі автори жили тут у румунські часи, але писали не румунською мовою, а німецькою. Звісно, тут у різні часи жили важливі українські письменники: Федькович, Маковей, Кобилянська. Однак для західного світу Чернівці – це передусім література німецькомовних євреїв. А потім ще маємо радянські Чернівці, які були відомі в межах СРСР завдяки естрадній музиці: Володимир Івасюк, Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, «Смерічка»… Кілька знайомих запитали мене після дискусії, чому я не став на захист Чернівців, коли пролунали якісь критичні фрази. Але якраз це я не вважаю своїм проколом. Модератор має не нав’язувати учасникам дискусії свої думки, а витягувати з них їхні. Чого натомість не було на дискусії, а мало бути? Я хотів довести розмову до сучасності і запитати Ігоря і Юрка, чи є сьогодні в Чернівцях загалом і чернівецькій літературі зокрема щось таке, що може зацікавити Україну і Європу. Ну от був у нас письменник Василь Кожелянко, він жив у селі під Чернівцями і написав кілька відомих романів у жанрі альтернативної історії. А також дуже цікавий роман-діагноз «Діти застою», де іронічно показав, як до нас прийшла незалежність, як ми не були готові, скільки в цьому було пафосних фраз, на які ми насправді не маємо права, бо вмирали за Україну одні, а владу взяли зовсім інші, коли вчорашні комуністи швиденько перефарбувалися і повиходили з жовто-блакитними прапорами… Але Василь помер рівно за рік до того, як ми придумали фестиваль. Я хотів довести розмову до питання, чи за цей час, відколи існує Фестиваль (уже 10 років), Чернівці створили щось вартісне «за гамбурзьким рахунком». Але пролунали якісь репліки з залу, Юрко почав на них реагувати – і тут час закінчився, ми не встигли вийти на нормальну коду. Mea culpa. А те, що нарешті була дискусія і що прозвучали дуже критичні слова про Чернівці, Україну і сліпо-глуху Європу, – це не мінус, а плюс. Я перед дискусією запитав Ігоря і Юрка, чи ми працюємо в режимі «кукушки и петуха», чи, може, вносимо в розмову якийсь конфлікт і посваримося трохи – в хорошому значенні цього слова. Обоє відповіли: «Давай конфлікт». Отже, були висловлені не надто приємні речі, але не думаю, що це погано. А ви як це все сприйняли?

Мені було цікаво. Вважаю, що дискусія (можливо) стала одним з ключових подій Фестивалю.

—  І згадайте, скільки Ігор всілякого цікавого розказав. Але знайшлися глядачі, які запам’ятали тільки про обсипану штукатурку, ями на дорогах і що Андрухович назвав Чернівці румунським містом. Зрештою, а хіба воно не румунське? Тільки ще раз повторю: мені не вистачило часу, щоб правильно відреагувати. Я мав би сказати: «Так, воно румунське місто, але також і українське, і єврейське, і австрійське, і навіть – до Першої світової – польське. Бо в цьому полягала суть Чернівців: вони були містом усіх, хто тут жив».

А у Фестивалю є такий шанс — виконати роль німецькомовних євреїв для Чернівців?

— Фестиваль має іншу функцію. Подумайте: Чернівці відомі за межами українського світу завдяки авторам, які тут народилися і потім звідси виїхали. Целан, Ауслендер, Гонг і – в цьому випадку доречно буде сказати – багато інших. Тим часом Фестиваль – це не виїзд чернівчан на Захід, а приїзд до Чернівців авторів із Заходу і решти України. Всі 10 років до Фестивалю висловлюється одна й та сама претензія з боку деяких місцевих митців: чому на Фестивалі мало представлено чернівецьких авторів. Насправді я не впливаю на політику Фестивалю і його програму. Я лише беру в ньому активну участь. Але мушу сказати, що з його політикою я загалом погоджуюсь. Хто заповнює глядацькі зали під час фестивальних виступів? Абсолютна більшість публіки – це чернівчани. Або принаймні тимчасові чернівчани – студенти. Чернівецькі автори можуть виступати перед чернівецькою публікою хоч кожного дня, вони не мусять чекати на Фестиваль. Тоді як німці, австрійці, швейцарці, ізраїльтяни, американці, поляки, румуни такої можливості не мають. Саме заради того і робиться Фестиваль, щоб вони могли сюди приїхати, а чернівецька публіка могла їх побачити і послухати. Своєю чергою ці закордонні автори ходять містом, щось дізнаються про його історію, щось фотографують, а потім повертаються до себе додому й інколи щось пишуть про Чернівці, десь там згадують наше місто. Ось у цьому і полягає функція фестивалю Meridian Czernowitz, і думаю, що він її більш-менш виконує.

Текст: Віка Федорина