Роман Олени Стяжкіної про нашу війну й про долі людей, випадково поєднаних у Донецькому пологовому будинку в 1986-му році.
Магія фотографії та запозичених імен перетворює незнайомців на гілки генеалогічного дерева — і вони врешті стають родиною, головна в якій — маленька дівчинка. У книжці безліч переходів — стоматолог стає воєнним хірургом, цап — сапером-собакою, боягузливий радянський чиновник набуває рис янгола-охоронця, продавчиня косметики перетворюється на інструктора зі снайперської стрільби… В українському Донбасі. На початку ХХІ століття. Проте час у книжці — доволі умовна величина.
Це перший роман авторки українською мовою — втім, не повністю: за задумом, українська тут — чи не найголовніша точка переходу, в якій свідоме прощання з російською означає для героїв та негероїв можливість бути собою.
Олена Стяжкіна – письменниця та науковиця, історикиня. Вона написала більше десяти книжок художньої прози. З 1993 по 2014 рік була професоркою кафедри історії слов’ян Донецького національного університету імені Василя Стуса. Унаслідок воєнних дій була змушена покинути рідне місто, з 2014 року живе у Києві. Зараз працює провідною науковою співробітницею Відділу історії України другої половини ХХ століття Інституту історії України.
Олена Стяжкіна. «Смерть лева Сесіла мала сенс» / Л.: Відавніцтво Старого Лева, 2021, 240 ст.
Богдан Корнієнко. Січень 2000
В первый раз Богдан попытался обнаружить себя, когда Эрнест заканчивал шестой класс. Но ничего не нашел — ни целого, ни разбитого, ни присвоенного. Огромная скучная дыра. Пропасть, в которую можно было заглядывать без опасения, что она поглядит в ответ. Что-то болталось там, на дне. Отблескивали на солнце велосипеды, коньки, пару скейтов, теннисные ракетки, костюм для дайвинга, неохотно гнили горы презервативов, валялись остатки кафеля, старые деревянные оконные рамы, колеса «жигулей», пара «нокий», кожаная куртка, колонны ведер из-под попкорна, билеты на самолет, сложенные в убогую пластиковую папку… Мусорная куча на дне пропасти, наверное, была огромной. Но — едва различимой, едва припоминаемой. Куча больших ненужностей, обесцененных желаний, мелких чешуек, которые покрывали тонкую кожу, наверное, от чего-то ее защищая.
Уже давно не было Аллы, вокруг которой раньше становилось больно, но почему-то уютно и, в общем, правильно. Портрет ее висел на стене, обещая, что так будет всегда. Но это был уже ритуал, место памяти, а не Аллы. Математики не было тоже. Той чистой, беспощадной, идеальной математики, красота которой объясняла все, не было. Остались способности, навыки, чутье на программные тренды и умение находить чужие ошибки. Богдану все еще было интересно, но не писать, а тестировать продукт, погружаясь в детектив, где ни трупа, ни ограбления могло и не оказаться.
— Я скучный человек, — сказал Богдан Галуське. — Я не подхожу под критерии твоего сочинения. Про папу лучше напиши.
— Він не лупає скалу. Він крутить баранку. А в нас журналістське есе за Франком, вільна тема, про сучасників. Тим більше що його скоро вб’ють за борги. Папу, а не Франка. Франко вже давно помер. Якщо я дістану гроші, то ви зможете йому дати? Ну, ніби це ви, а не я. Це називається легалізація.
— Краденого?
— У мене немає іншого виходу. Ви ж не дасте мені тисячу баксів за те, що я напишу про вас есе? А проституцією мені заробляти ще рано. Клієнта можуть посадити за розбещення. А шантажувати мені вас нічим. Чи щось таки є? Кажіть, га?
— Галя!!! — закричал Богдан. — Галя!!! Что ты сейчас такое говоришь?
— Я кажу, що вже трохи пізно. Треба було раніше. Я все контролювала. Я підслуховувала, слідкувала за ним. Я сподівалася, що тітка Таня дасть батькові взайми. Як буде українською? О! Позичить! А вона відмовила. А я розізлилася на неї і вкрала. А знаю, де в них гроші, нам усім колись Лесь показував — хизувався.
— Лесь — це Льоха?
— У вас — так. У мене — ні. Коли ми були там на Новий рік, я й украла. Лесь думає, що вкрала Тельма, тітка Таня думає, що вкрав Лесь, а Нефьодов — що це тітка Таня, тим більше що вона сама це йому й сказала. Але сьогодні вже п’яте січня, папу відпиздили, ви б його бачили, і тепер хочуть дві. Дві штуки за моральний збиток.
— Галя!!! — снова закричал Богдан. — Я не спрашиваю, почему я и почему так из-за угла все это. Я спрашиваю, почему ты? Почему ты, раз уж ты все равно здесь, не пришла раньше и не попросила у меня денег?
— Вам не сподобається моя відповідь.
— Та нічого, — сказав Богдан, — судячи з усього, ми вже дуже свої. Давай каву-чай, і спокійно — по пунктах. Через паузу.
— О! Можете, коли хочете! Вітаю, — суворо посміхнулася Галя. — Час на паузу в нас є. Папі зламали ногу, нових боргів він сам уже не наробить. Тільки якщо лічильник не виключать… Ну ці… Бандити.
«Моя семья», — подумал Богдан. Праздники, застолья, общие фотографии. Не часто, но регулярно. Похудение, отпуск в Турции, а лучше в Эмиратах, первая поездка в Европу, не челночницей, Ангелина, а туристом, чувствуешь разницу? Ремонты еще, где победительница всегда Татьяна и ее Дом с очень большой буквы. Семья, где отца почти не празднуют, причин родства — стесняются, однако — как заколдованные — встречаются вновь и вновь, чтобы обнаружить у «кузины Мэри» странное увлечение оружием, а у ее «старшего сына» Нефедова — дыру в стратегии будущего развития бизнеса. Как будто и нет никакой любви, никаких обязательств старой дружбы, общих интересов, разделенной на всех страсти к охоте или плетению кружев, но бежать почему-то не хочется, и не увиливают даже младшие, навязанные друг другу бурной политической фантазией деда Финка.
— Я вже не думаю так, як думала вчора. Тим більше — позавчора. На це зважте, — каже Галуська й густо червоніє.
«Нарешті густо червоніє», — мовчки всміхається Богдан.
— Я не прийшла до вас, по-перше, тому що ви бідний і жадібний. Бо тільки бідні й жадібні ведуться на продаж своїх дітей та їхніх імен.
— Отакої, — видихає Богдан.
— По-друге, Нефьодови — багаті. А багатство в наших умовах можна досягнути тільки через кримінал. Добрі люди багатими стати не можуть. Тож хай діляться. Це справедливо. Ну і третє… Ернест. Таке собі третє. Не дуже солодке. Але б ви захотіли собі невістку, батько якої грає в казино? Це може бути спадковим, якщо виходити з вашої логіки.
— Що може бути спадковим?! — кричить Богдан.
Зі страху. З глупства. З власної ідіотії, яка не діагноз, але з такою швидкістю — точно стане ним. Він кричить, адже боїться й не знає, що робити. Галусьці не поясниш, що тринадцятий — не минає, і чотирнадцятий, і двадцятий… Жодний вік не минає, не відходить і не стає перегноєм для корисних копалин обіцяного дорослого життя. Тринадцятий завмирає сталактитовою шмарклею, двадцятий — кривавим льодяником на паличці, двадцять п’ятий стовбичить дерев’яним парканом, з якого колись гепнувся Ернест. Здається тільки, що кожний наступний поводиться краще, ніж попередній. Насправді кожний старший просто виявляється коротшим, залишаючи по собі не щось величезне «як у мого тата — до неба», а коротке, непомітне й іноді дуже крихке. Кожний наступний вік… рік усе дужче скидався на скабку,загнану під шкіру. На скабку, а не на сталактит. І тому, може, здавалося, що він справді минає.
— Що може бути спадковим? — кричить Богдан.
— Ну той… Моя схильність до крадіжок. Чи, думаєте, ні?
— Ні. Точно ні…
Щоразу, коли Богдан збирався поговорити про себе… Не з Галуською, тут просто збіглося… Коли збирався поговорити сам із собою, щось обов’язково траплялося: кір в Ернеста, гучне вбивство на стадіоні, проєкт програмного забезпечення стільникового зв’язку, приїзд мами, яка ретельно перевіряла, чи сплачує він за комуналку, сніжна або геть безсніжна зима…
І всі, хто був поруч, говорили й говорили, а він не мав сили протиснутися між словами, тому говорив також, нервувався, кипів і думав, що одного разу помре й сам себе не помітить, бо «суспільне» поглине його й розчинить. Хоча Ернест, звісно, не був суспільним.
У Богдана була тисяча доларів. Їх можна було позичити, але не подарувати. А в Галуськи була безвихідь, у якій упізнавалася всіляка інша безвихідь, вкрита картатими ковдрами, закидана поламаними олівцями, сповита зошитами з вирваними сторінками… Безвихідь дитинства, в яко- му нічого не можна вирішити самому. І жодного хорошого варіанта.
Не можна повернути гроші, не сказавши, хто їх украв. Не можна не повернути гроші, залишивши малого Льоху під підозрою. Не можна сказати Петрові, принаймні — не зараз. І Марії — не можна також. Ангеліні ж просто не варто про це знати, вона з тих, хто пронесе Галусьчин сором через віки й передасть у спадок нащадкам. Хіба що Фінк?
— У мене є добрі новини, — сказав Богдан. — Зараз за таке майже не вбивають. Вони більш-менш цивілізувалися. Повір.
— Ні, — вона хитнула головою. — Ні. Ви ще скажіть: а давай у міліцію?
Богдан зітхнув і усміхнувся. Про міліцію справді було смішно.
— Я боюся, що вони нарахують більше, ніж дві тисячі, поки ми тут із вами віримо в хороше. А вкрасти мені більше нема де.
— І?
— Ви дасте папі гроші. Ніби від себе. Ніби вам тітка Таня сказала, га?
— І він програє їх також?
— Я віддам. Є план — потихеньку, з гонорарів. Років три, мабуть, але зафіксуємо в доларах. Ніхто нічого не втратить. І я вже не дивитимуся в бік Ернеста. Обіцяю.
— Може, з Ернестом не слід так поспішати? — посміхнувся Богдан.
— Хто вкрав один раз, вкраде й другий, — сумно видихнула Галуська. — Жодних гарантій пристойної поведінки.
Спотворена донька спотвореного батька.
Дорослий і відповідальний чоловік ніколи б не погодився на таку авантюру. Але Богдан був куркою. Куркою-підлітком. Увесь його цинізм, прагматизм, хвалькуватість, уміння відпочивати на Середземному морі наприкінці жовтня, усі його навички виживання у світі, який спочатку б’є, а потім думає, випаровувалися поруч із дітьми, яких — іноді так здавалося — він народив сам.
Богдан поехал в аптеку напротив травматологии и купил костыли. Три штуки.
— У меня вообще-то свои есть, — обиженно сообщил Петр Лишке. — Но спасибо, конечно. Третий зачем?
— Чтоб сломать его об твою голову! Одевайся давай. Не распатякивай тут.
— И что будем делать со мной одетым? — хмуро уточнил Петр.
— Деньги отдавать поедем. Или пойдем.
— Без тебя обойдусь!
— Знал бы, взял бы четыре, — сказал Богдан и занес костыль над Петровой головой. Занес и с оглушительным треском опустил на стул. Трещал, собственно, стул. Раз, другой, третий… Трещал, охал, скрипнул наостанок, а потом подогнул под себя ножки и рухнул в небытие.
— Можешь… — уважительно произнес Петр.
Вымогатель, он же благодетель, был не так чтобы доволен. История со счетчиком, который увеличивал бы Петров долг в прогрессии, нравилась ему больше. Тысячи ему было мало. Потому что тысяча — это сумма на первое число. На девятое, «то есть на сегодня, пацаны», нужны были две.
— Держи-считай, — сказал Богдан.
Тот медленно пересчитал деньги и предложил поужинать вместе. Отпраздновать. Без обид. По старой и новой дружбе.
— Надо таки было брать четыре, — прошептал Богдану Петр. — Костыля, я имею в виду, костыля.
— В другой раз как-нибудь, — громко сказал Богдан.
— Ну, тогда увидимся еще, — согласился вымогатель.
І не збрехав. За рік його мордою були обклеєні всі зупинки, ліхтарні стовпи й паркани. Він виблискував усмішкою з вітрин дорогих магазинів і був «вкладишем» у подарункові пакети прального порошку. «Ленінському району — ленінське довголіття», — було написано на його листівках. Цілком імовірно, що в нього було почуття гумору. З ним він і став депутатом обласної ради.
