…Місто Київ, площа Перемоги, звичайна двокімнатна Хрущовка на п’ятому або шостому поверсі, з видом на цирк та універмаг, кінець 60-х—початок 70-х років двадцятого століття.
З дозволу автора Kyiv Daily продовжує публікувати мемуари Миколи Євгеновича Кривенко.
Затісна для його темпераменту, — він називав її «двома гробами», і зробив все, щоб зі звичайної вона стала надзвичайною. Зараз мені важко пригадати чи то був 69-й (до моєї армії), чи 72-й — після.
В сінях, праворуч від вхідних дверей, був звичайний вішак для одягу. Поряд з ним Параджанов влаштував асамбляжі (хоч тоді ми ще не знали цього слова).
Стінка — 270 на 200 см була цілком заповнена складною композицією з об’ємних предметів різного розміру — зверху височіли оленячі чи лосячі роги, в центрі була репродукція однієї з оголених, повнотілих красунь художника Кустодієва. Весь асамбляж підсвічувався ліхтариком, який застосовували під час проявлення світлин, але без червоного скла. Автор казав, що це було найкраще, з того що йому вдалося зробити на той час.
В кінці 70-х, за інформаційного голодомору мені пощастило подивитись один європейський журнал, в якому була стаття з кількома репродукціями про оселю Далі під Барселоною. Всі фотографії були дуже цікавими, але найбільше мене вразив багато детальний асамбляж увінчаний оленячими рогами. Вражаючою була його подібність до параджанівської композиції з російською красунею.
В 1980 році я розповів про це Сергію Йосиповичу і запитав у нього — чи часом тоді не бачив подібних публікацій, він тільки усміхнувся мені у відповідь, звичайно ні. Прямо коридором, за ванною кімнатою була кухня, вікно якої дивилось на універмаг «Україна», в ній я не пам’ятаю нічого цікавого, крім того, що господар, часом ставив у мийку стопку брудних тарілок і пускав на них холодну воду тоненькою цівкою — робив таку собі посудомийну машину.
У ванній, яка була частково кахельована, біля дзеркала, на рівні очей, на білу стіну було наляпано трохи медичної зеленки, пляма, що була розміром з долоню і дрібні бризки були заведені в рамку розміром 30х40 см, рамка була досить об’ємна із ……. деревини і висіла косо, абияк, крім зеленої плями в рамі була гіпсова постать Купідона по вишки біля 25 см, яка булла закріплена перпендикулярно до стіни, деякі бризки вилітали за межі рамки… Здається це називалось «Версаль» через асоціації з зеленню та водограями.
Ліворуч від вхідних були двері до двох суміжних кімнат («двох гробів»).
На них варто зупинитись.
Я не пам’ятаю, що було на цих дверях з сінешнього боку, але з внутрішнього вони були обтягнуті вельветом кольору гнилої вишні, смуги вельвету були спрямовані вертикально, на нижній частині дверей була закріплена пластина тонкого мосянжу по вишки біля 20 см на якій також були вертикальні смуги, що викликало асоціацію з китицями або бахромою з золотом на темно-вишневій завісі.
Але це ще не все.
У верхній частині дверей, на рівні очей було закріплено кінський ошийник у вигляді обруча, також з мосянжу, з дзвіночками, котрі мелодійно дзвеніли від кожного руху дверей.
На металевому обручі ошийника було таке наркотичне, як на тоді, — Paris…
Обидві кімнати київської квартири Сєргєя Параджанова сяяли старою позолотою і були насичені антикваріатом.
Підлога була вистелена чорними та білими лінолеумними плитками, як шахова дошка. Що було досить несподівано для Києва того часу.
Вікно, з кого можна було би дивитись на площу Перемоги та цирк було щільно затягнуто білою тканиною, так само як і друге вікно у маленькій кімнаті з якого можна було б побачити універмаг та бульвар Шевченка.
Використовувалось тільки штучне освітлення. Здавалось, що господар цієї квартири у такий спосіб відокремлював свій внутрішній світ від тогочасної дійсності…
Це була перша квартира з тих в яких я бував в 60-ті де б не було ні радіо, ні телевізора і книг, до речі, також.
До стіни по ліву руку від вишневих дверей було притулено важку лаву зі спинкою, з ясеня, або дуба, напевне вона походила з якогось костелу, одночасно на ній могли сидіти троє – четверо людей.
Над лавою висіла вузенька поличка — дубова полірована дощечка біля двох метрів повздовж, яку тримали на собі три, або чотири голівки янголів з нефарбованого дуба. На полиці стояло кілька скляних аптечних штофів, майже однакових, з мідними накривками, в одному з них була вата.
Над костельною лавою і тонкою поличкою з ясеня або дуба висіло кілька гуцульських ікон (мабуть, що чотири) впритул одна до одної. На початку 70-х Параджанов завів їх в одну вузьку і довгу раму з товстого старовинного багета кольору гнилої вишні.
Ліворуч і праворуч цієї гуцульської серії висіли дві темперні абстракції Григорія Гавриленка, втонких золочених рамочках і також впритул до гуцулів. Таке поєднання народної творчості примітивістичного плану з абстрактними творами постмодерніста-шестидисятника було шокуючим.
Параджанов показував фотографію розміром А-4, автором якої був хтось із київських операторів, на котрій купним планом були — його Суренчик у віці біля десяти років і кілька його однолітків. Їх було зафотографовано якраз на тлі цієї стіни, на фотовиставці в Токіо ця світлина здобула приз, «за неординарний інтер’єр».
Далі за цим «експозиційним блоком» була справжня українська парсуна намальована на дошці розміром десь 50х70 см, це був портрет немолодого вже чоловіка з вусами й кругами під очима, напевне портрет якогось полковника.
Мені здається, що під цим портретом на підлозі стояла невелика старовинна скриня. Віконну нішу було перетворено на нішу експозиційну. На білому тлі драперії, що булла натягнута на віконній рамі і не пропускала світло ні всередину, ні назовні, було добре видно старовинну бронзу або рідкісну, порцеляну, а також інші художньо-старовинні речі, що майже завжди стояли на підвіконні.
Над вікном була ще одна дошка-полиця на якій щільним рядом стояли невеликі ікони одного формату, напевнее 19-го ст. традиційного православного письма дуже стриманої гамии, з зображенням Богородиці та святих.
Під вікном, праворуч від радіатора опалення і трохи, навіть, за ним в гарній об’ємній дубовій рамі по вишки, з радіатором стояла факсимільна репродукція жіночого портрета Гірландайо, пані з довгою шиєю і чималим носом, втім дуже гарна і чітко в профіль.
Григорій Гавриленко на таке розміщення шедевру дивився з сумом. Трохи згодом на плечі у пані з’явився об’ємний орнаментований наплічник, а потім вона зовсім перетворилась на колаж Параджанова. В стіну, яка розділяла кімнати, відразу праворуч вікно було вбудовано невелику шафу для одягу. Її дверцята, здається були оббиті дерев’яними рейками, вертикально.
Якось на новий рік (1970-й чи 71-й) він прикріпив ялинку стовбуром до відчиненої дверці шафи верхівкою донизу, комом до гори, друга ялинка стояла на підлозі, обидві ялинки були прикрашені лише золотавими та сріблястими кульками. С.Й. казав про таку інсталяцію, що це мрія його дитинства, а новорічне свято він щороку влаштовував для дітей своїх друзів в перші дні січня.
Поряд із шафою для одягу стояв старовинний секретер з якогось темного дерева, це був витвір меблевого мистецтва, Параджанов дуже любив його. В секретері було багато всіляких дверець, шухляд і шухлядок.
Велика нижня шухляда була викладена старовинними гуцульськими кахлями, вони лежали на її дні впритул одна до одної.
В секретері знаходились дві книги, які Параджанов тримав у себе вдома постійно, це були — історичний роман з ілюстраціями Георгія Якутовича з дарчим написом від автора ілюстрацій, та «Витязь в тигровій шкурі» Руставелі у перекладі Бажана та з ілюстраціями Гавриленка, також з дарчим написом від перекладача та ілюстратора. Він дуже цінував ці дві книги, як раз у зв’язку з тим, що означали для нього дарчі написи на них.
Навпроти костельної лави стояв звичайний розсувний стіл хрущовської доби, нічим не застелений, біля столу — якісь особливі старовинні стільці.
В малу кімнату з більшої можна було потрапити крізь дверний отвір, двері були відсутні (напевне, щоб не заважали) натомість була завіса зі щільної сірої тканини з дрібним квітковим орнаментом. Між секретером і цим отвором на підлозі стояв великий церковний свічник-шандал, дерев’яний, вкритий левкасом і розмальований.
Такий самий шандал стояв праворуч від дверного отвору, за ним, між кутом і вельветовими дверима під стіною стояла невисока тринога селянська лавиця ніжки якої були колись гіллям того дерева з якої її було зроблено. Перш ніж побачити її у квартирі Параджанова, я роздивлявся і вивчав цю лаву в одній з вітрин київського ЦУМу, яку вона деякий час прикрашала.
Віконна ніша малої кімнати була щільно замяснута білою тканиною, а на підвіконні могли стояти керамічні твори Сєргєя, його невеликі мозаїки та малі мозаїки Гріши (Г.І.Гавриленка).
Ліжко великого режисера було досить низьке, без спинок, було застелене неяскравою орнаментованою тканиною і розміщувалось під міжкімнатною перегородкою головами упираючись в кут.
Коли я вперше побував в його оселі, на ліжку лежали оформлені під скло невеликі колажі на тему «Гамлет», які він щойно (на той час) зробив в Тбілісі і привіз з собою літаком. В багажі скло подавилося і по ньому пішли дугоподібні тріщини (такі які любив Марсель Дюшан). С.Й. казав тоді, що так вони навіть збагатилися. Але тепер в музеї Параджанова вони зберігаються в новому оформленні.
Над ліжком була дуже складна і насичена експозиція, це були: автопортрет С.Параджанова де він зобразив себе геть скоцюрбленим на тему «так я мучусь на Україні», акварель Г.Гавриленка «Жіночий образ», яку після 70-го року замінили «Троянди» того ж автора, колаж «Голгофа», а також дерев’яний дитячий стільчик пофарбований під позолоту. Про цей стільчик Параджанов казав, що він з Зимового палацу в Петербурзі.
Над головами ліжка була вбудована поличка із завіскою до якої іноді шпильками приколювались невеликі рисунки (до речі якийсь час рисунки автора цього нарису).
І десь там висіла моя маленька акварель «Втеча до Єгипту», що була ілюстрацією до «Марії» Т.Г.Шевченка, що дуже подобалась С.Й.
Праворуч від полички були балконні двері. Біля ліжка на малесенькому столику стояв чорний телефонний апарат і дощечка для нарізки хліба з телефонними номерами друзів і знайомих. В куті праворуч від вікна стояв невеликий старовинний стіл на якому Параджанов писав свої сценарії, поряд стояло Крісло.
С.Й. вихідними відвідував київський ринок «Туча», купував там дрібний антикваріат, а також всякі незвичайні речі.
Якось привіз маленький натюрморт зі щигликом, квітами та фруктами якогось художника з народу, який було виконано в яскравих фарбах: блакитних, помаранчевих, жовтих, червоних, дуже був задоволений ним, всім показував і хвалив. Г.Гавриленко брав той натюрморт до себе до дому, щось там під реставрував.
Параджанов шукав для картинки місце в експозиції і, нарешті, повісив у ванній до амура. Восени 1969 з’явився досить великий натюрморт з білими квітами на столі роботи молодого тбіліського родича С.Й., тепер в його музеї в Єревані. Взагалі скелет експозиції інтер’єру майже не змінився протягом років, але деталі мінялись і рухались постійно…
На білому тлі стін були якісь такі золочені завитки, фрагменти дерев’яної барочної різьби, повсюди були колажі самого Параджанова: «Голгофа». «Іллєнко-імператор», «Д.Ольбрихський», «Лист Ф.Филліні»…
Параджанов постійно рисував кульковою ручкою і фломастерами, здебільшого на форматі А-4 і складав рисунки до невеликої меки, яка мала назву «Удивительное рядом» і завжди лежала на великому столі.
Якось в квартирі з’явилась чоловіча жилетка з типовими східними мотивами — т.з. «огірками», досить яскрава до того ж прикрашена бджолами з біжутерії. С.Й. повісив її на плечики в міжкімнатному двірному отворі, щоб всі відвідувачі могли бачити і казав що це подарунок католикоса.
Стилістика оформлення домівки-інтер’єру Сєргєя Параджанова була продовженням його фільмів, починаючи з «Тіней». Він любив старовинні речі, справжні дерев’яні меблі, які було зроблено давніми майстрами, взагалі все, що вишукане. Часто промовляв слово «изыск». Київський будинок меблів він називав: «дом мебели без мебели».
Любив несподівані рішення: підлога у вигляді шахової дошки в Києві в середині 60-х… Стіки його єдиної кімнати в Тбілісі були, як Дим світло-сірими, червонуватоглиняний, купоросносиньо-зеленуватими. В стране совєтов навіть по квартирах художньої еліти такого годі було шукати. А тепер щось подібне є в найбільш вишуканих інтер’єрах Європи або Америки. (Сучасні аналоги: будинок Саллф Боннеллі, Ньюйорк, бцдинок Тома та Поллі Ллойд — Лондон).
«З недоліків слід творити якість». Сєргєй Іосіфовіч Параджанов. Це я почув від нього коли він виклеював ілюстрації до свого сценарію «Диво в Оденсе»… Трохи згодом: «я хочу щоб ти поїхав зі мною». На столі був житній чорний хліб, сир рокфор і напій «Буратіно». Він сидів на костельній лаві під гуцульськими іконами, я — навпроти. Про рокфор сказав — «Ніби їсиш шкарпетки друга».
Це була наша остання зустріч в його київській домівці.
За тиждень відбувся арешт.
Епілог
С.Й. опиняється в гранітному кар’єрі.
Держава конфіскує його квартиру на бульварі Т.Шевченка, 1.
Його друзі розбирають меблі, ікони та інші речі з його колекції на збереження.
Параджанов сумує за особливо любимими речами, як за рідними і робить по пам’яті їх рисунки на клаптиках паперу. Він рисує секретер, кавказьський килим з верблюдами, голандський порцеляновий глек з червоними тюльпанами…
Слідчий генпрокуратур из особливо важливих справ Макашов (товарищ) кожному, хто проходив по справі С.Й. Параджанова в своєму кабінеті пропонує письмово дати відповідь на запитання своєрівдної анкети (що її склали в КДБ). Там серед інших було запитання на зразок: чи вважаєте ви громадянина С.Й. Параджанова видатним кінорежисером?
