Пограймося в асоціації? Париж. Сплін… Що трете? Кохання, ясно що нещасливе кохання. Або круасан, «пересушені круасани смажені на олії»; що у випадку поетичного збірника Павла Матюші теж буде правильним словом-в-грі… Париж. Сплін. Круасан.
Книжка починається з «Епілогу». Він випадково зустрів ту, яку десять років тому кохав, щоби нарешті побачити: вона негарна. Прекрасна в своїй точності психологічна деталь: ніколи не знаєш, що людина негарна, поки не перестанеш її любити і потребувати. «Господи, я і не знав, / наскільки вона некрасива» – це цитата з Інокентія Аннєнського, якого Матюша навряд свідомо переспівує: «зрештою, не знаю, чи досі / вважаю тебе гарною». І от тепер, коли уже все (майже) позаду, можна знову пережиту відболілу історію від «Епіграфу» до «Постскриптуму» (саме ним закінчується книжка). Відзначу цієї миті жіночні і ніжні ілюстрації Катерини Перконос, чий стиль неможливо не упізнати, які часом «витягують» книжку з тієї нарочитої поетичної хандри, куди вона провалюється стараннями автора. Художниця оживлює тих враз-неграних-раптом жінок – і вони красивезні.
Зробити з колись щирого почуття переконливу меланхолійну інсценізацію. Те, що такі історії найкраще переживати в Парижі, то ясно будь-якому ліричному поету. Бо якщо напишеш просто «базар», то від того твоє кохання, бач, може і здешевіти. Але якщо жіночка освідчується на вулиці Клер (а фактично то і є вулиця-базар), то сусідство з Марсовим полем, перетворить кохання не так на (не)розмінний карбованець, як на двобій, де хтось ще сподівається на торжество перемоги. «Сам опинився неначе в емігрантський п’єсі» поруч із «румунами», підозріливо в цій книжці нав’язливими, підкаже результативність того торжества. Румуни, що пишуть у Парижі емігрантські п’єси, – великі майстри абсурдних історій, де ті, хто люблять один одного, показово один одного ніколи не почують і не зрозуміють правильно (лисим співачкам Іонеско смакують ті Матюшеві згірклі круасани, це так).
«Здогадуватися / пірнати / володіти / та узалежнюватися». Це ж насправді не фази закоханості він описує, а відслідковує, як наростає пристрасть, саме пристрасть, а не любов, перетворюється на залежність, подібну до харчової. (Ну от правда, всю книжку шукає собі смачних круасанів-сирів-джемів, і ніяк не знайде; а якщо серйозно, то голод – основна тема книжки, не тільки фізичний). Але саме цим дієслівним рядом він безпосередньо описує (перший?) секс, що от-от має перетворитися на поезію. Секс із поезією ріднить в «Парижі» сильна кода – все вінчає крик. Поезія узалежнює? Ще б пак! То краще й не починай. А от про крик – уже цікавіше.
Людина пише п’ять десятків віршів, чітко протоколюючи всі етапи і перипетії одного вельми банального кохання (а інші бувають?): перший поцілунок, перший спільний сніданок, перша прогулянка, перший секс, перша сварка і так далі. При цьому раз-по-раз виринають програмні заяви: еротичне кохання і висока поезія – це чисте мистецтво. l’art pour l’art, понімаєте.Вірші пишуть, виходячи з інших віршів і задля інших віршів. Людей люблять, «виходячи» з інших людей і заради інших людей. Будь-який поетичний троп в «Парижі» перетворюється на «чисту» метафору: «П’ятниця, вечір, париж» – і по всьому.
Одна поетка недавно зауважила, що останні п’ять років українською мовою «чисто» порівнювати кохання і війну в поезії – не просто банально, а дуже-дуже зле. Лірична поезія має повідомити той емоційний малюнок, який точно зчитає читач, це ж очевидно. Навіть в ситуації «мистецтва заради мистецтва». Читаємо ж наразі: «Наша доля тепер наче окопна війна / що вистрілює кулю і в мене випльовує гільзу». Відчули легкий паризький сплін? Так отож, що ні. Їхні стосунки остаточно ввійшли у токсичну фазу: йому на горизонті світить забух, їхній спільній собаці – скора смерть від голоду, квартирі – непоправна шкода від невигуляного пса, а ще в під’їзді завелися безхатченки з незрозумілим акцентом: отож він вирішує, що час записати на бокс. І це здається уже цілком свідоме вітання Івану Буніну: «Камин затоплю, буду пить, хорошо би собаку купить». Самотність, яка переживається не як самота, а радше як передбачення самоізоляції… Окопна війна, перепрошую? Імітувати естетичне відсторонення поезії після-Першої-світової вдається краще, якщо перед війною у тебе була твоя Прекрасна епоха. А якщо війна триває, то і париж не париж, і п’ятниця-вечір підозріливо скидається на ранок-понеділок.
«Париж. Слін» стає поезією, коли з книжки зникають два головні персонажі – пара коханців, власне. Таких віршів тут щонайменше два (2:50 – розклад для поетичного збірника не найліпший).
«Пані безмежного зросту». Він і вона; вона схилилася в очікувані поцілунку, либонь, видихаючи звідкись зверху сигаретний дим; він пестить її вії і розказує їй казки про відьом(!). «Знімай же скоріш свою сукню», – збирається з силами коханець, пані мугикає у відповідь і ані руш. Підозрюю, що та пані не тілом щедра, а те, що звуть «велика у любові»; різниця між тим незначна: пані непідйомна, а «я маленький перед нею». Не всяка богиня приймає у жертву любощі, правильні богині потребують у жертву саме життя.
«Прадавня богиня». Поруч із ним в літаку – жінка-африканка, її вуха прикрашають важкі сережки, чий опис уподібнюється до щита Ахілла, бо власна теж мають забезпечити ту жіночку перемогою у якійсь важливій битві. Її сережки прикрашені чоловіками і жінками, які хочуть злитися, але їх обмежують «трикутники-квадрати» заданих ювеліром кордонів. Це майже Елюарівські сцени, де щось, що реально відбувається, ми бачимо тільки у непрозорому відбитку – в карафці на столі, наприклад, чи у візерунку чудернацьких сережок.
Ці дві історії розкажуть нам про те десятирічної давнини (тривалості?) кохання більше і точніше, ніж весь той смажений на олії паризький сплін. Як називається той, хто в великій своїй любові спромігся бути тільки спостерігачем і чию недоречну жертву не затребували? – «Мій власний символ що є я», так, наприклад, називається. Можна бо або любити, або символізувати.
От тут і починається сплін.
А Париж ж що? Та до нічого тут Париж.
«сережки на вухах моєї сусідки
в переповненому літаку
що летить до африки
нагадують барельєфи
довжелезні історії
виростають з них
крізь масивні дорогі заліззя
відтягуючи мочки вух донизу
до центру всесвіту
де живе любов
каміння виблискує
на всі кольори почуттів
від золота до олова
гравійовані жінки та чоловіки
торкаються одне одного
трикутниками і квадратами
у гіпертрофованих позиціях
біля мене зовсім не жінка
а прадавня богиня
охоронниця стихій
добра і безжальна
у своїй всемогутності
її ластовинна шкіра має відблиск епох
а ніздрі що роздуваються
в такт жувальним рефлексам
видихають саме життя
перед тим у невеликому кафе на вулиці клер
моя любов по-дитячому тулилася до мене
і просила ніколи не покидати її»
Текст: Ганна Улюра
