Книжка в жанрі кросовер, в якій Павло Вольвач використовує класичні засоби мемуаристики не лише задля створення галереї знакових портретів доби (Олесь Ульяненко, Ігор Римарук, Микола Вінграновський…), а й задля вибудови власної біографії як плетива «перехресних стежок» з усіма тими діаметрально різними людьми.
Поруч із класиками української літератури тут присусідилися люди-тіні родом із люмпен-криміналізованих запорізьких «посьолків», в одній компанії опинилися музикант із солідним тюремно-героїновим стажем, «запоребрикові» контркультурні діячі, призабуті вітчизняні політв’язні, й ця неоднорідність прозових рисунків Вольвача дозволить читачеві пробратися до кухонь абсолютних геніїв та істинної нечисті, почути мертвих — побачити живих.
Павло Вольвач. 20+1, або Земля мертвих. Обкладинка: Іван Шкоропад / Л.: Видавництво Старого Лева, 2021, 392 ст.
Уривок
Цехмайстер
Якщо стати біля будинку на розі Прорізної й Пушкінської, він має обов’язково з’явитися. Підійти зверху, від Золотих воріт. Принаймні в мене завжди стається саме так. Тільки спинятися бажано з боку Прорізної, там є вікно-вітрина з гранітним підвіконням, на яке зручно ставити каву й до кави. Зі сторони Пушкінської є точно таке ж, навіть зручніше, але кав’ярні-кулінарії «Сузір’я» вже не існує, а власники ресторану виставляють під вікно кадіб із деревцем, а то ще й підтягують бутафорного воза, так що не дуже й підступишся, та і люди там упереваж з’являються інші. В моїй пам’яті та уяві, звісно. В реалі там тепер взагалі нíчого робити.
На Прорізній ми з Ігорем і познайомилися. Точніше, вщент посварилися. Зналися ми й до того, але дуже здаля. У буквальному сенсі. Я у вільний час простоював під «Сузір’ям». Знайомі в мене були, і то чимало, але коли до кави брати коньяк, то уявляється, ніби відкриваються поетичні чакри, починають роїтися слова, і в їхніх вихорах явно цікавіше, ніж у теревенях ні про що. Це не означає, буцім я тільки й робив, що ловив метафору, підперши зігнутою в коліні ногою гранітний цоколь, ні, всяко було. Але стояв я саме під «Сузір’ям», при вході, це факт, і був учорашнім запорізьким марґіналом, який, з’явившись у Києві, уже встиг багатьох роздражливити, і це теж факт. Римарук виникав зазвичай із почтом і прямував у арт-клуб «Купідон», з іншої сторони Пушкінської, або в сусідній бар-кулінарію. Ми з ним справді перебували на різних рівнях вулиці, як жартував я подумки — соціальному, творчому, ба навіть фінансовому. З огляду на те, що Римарук років на п’ятнадцять-двадцять раніше виник у літературі, вже не кажучи про Київ, це було справедливо. Об’єктивну реальність я сприймав, та й довготелесий, у якихось шарфиках, фєнєчках, то патлатий, то закосичений Римарук видавався стильним і чимось навіть симпатичним. На свиту, коли вона втрапляла в погляд, я косився, ніде правди діти, кривився уявно — вони мене пихато не помічали, мовляв, «ще один із», або, навпаки, дивилися з неприхованим скепсисом, але це мої й тільки мої комплекси, Римарук тут ні до чого.
Коли вони з Василем Герасим’юком закликали мене до столика в «Сузір’ї», бував Ігор і там, я зрадів. Сприйняв це як руйнування дистанцій, які, безперечно, були, і більшість із них я дбайливо посамонавіював. Крізь треми раптового щастя й перші алкогольні напливи пульсувала думка про необхідність спілкуватися на рівних. Щодо ровесників я так собі давно визначив. Римарук і Герасим’юк були старші, це я сприймав, але не так щоб аж. Поетичний авторитет теж визнавав, проте вірші обох мене не проймали, хоч як затівався. Віднести все до власної обмеженості не виходило, бо, як виявилося, зі мною були суголосні люди, кілька людей, думка яких для мене важила. Принаймні до апологетів, які й за Римаруком, і за Герасим’юком вилися шлейфами, я не належав.
— Слухай, старий, а шо мені звиздять: «Він із Криму, він із Криму»? Ти ж ніби з Хортиці?
— Із Запоріжжя, Василю. Я ж тобі вже казав.
Із Герасим’юком ми стикалися частіше. Останній раз Геру — так його називали — я бачив в «Енеї», навіть на прохання наливав з його ж пляшки, на що він, ледь піднявши голову, процідив: «Гуцули неповну не п’ють!» І долив стакан по вінця. Мабуть, забув уже.
— А я збалансовую західняків зі східняками, — озвався Римарук, повернувшись від шинквасу, — за все платив він. — Нарьодився на Поділлі, виріс на Рівненщині. Дрюжина з Донецька.
— До речі, років п’ятнадцять тому я сидів у залі, дивився на вас обох і навіть уявляв, що можна буде підійти. Якось не наважився.
— Де?! — Герасим’юк видавався трохи живішим, емоційнішим. Хоча носив він себе гордо, дрібушив діловитими кроками, випинаючи загострені, як у голуба, груди. «Памятнік на кальосіках», — жартома казав про нього Улян.
— У Будинку вчителя. На вечорі Затуливітра. Він був на сцені, читав вірші, а ви сиділи в залі, трішки вище від мене.
— Було… — Римарук звучав задумливо. Очі за лінзами темніли випуклим драже. — Трєба було підійти…
Бажання підійти тоді було хвилинним. Про що я міг сказати? Що вірю в українську поезію й по крупинці, сам для себе, визбирую імена, які ще обов’язково сяйнуть у світі, той світ дивуючи? Ну, це смішно. Чи про те, що хлопці могли бути моїми старшими братами, яких я ніколи не мав і яких підсвідомо прагнув? Це ще смішніше. Чи це вже накочували почуття під упливом випитого в «Сузір’ї»? Звідти ми перемістилися по Прорізній угору, в магазин «Сільгосппродукти», по-народному «Роги й копита», а згодом у бар «Оксамит». В «Оксамиті», більш знаному як «Три ступєні», зачепились надовго. Ігор кілька разів, поки ми дискутували з Герасим’юком, засідав за гральні автомати, це я чітко пам’ятав, навіть щось виграв. Потім сперечалися уже втрьох. Не сходилися ми майже у всьому, і, можливо, це й справді був вислід різних досвідів, а може, давався взнаки дух заперечення, який завжди тліє в мені, озиваючись неконтрольовано, та ще й підхльоснутий алкоголем. Зачепили й політику. Я гарячково картав ґанджі капіталізму, мені, пам’ятається, праглось соціальних гарантій, безоплатної медицини й освіти, а в спільники я закликав Хвильового і, здається, Юрка Тютюнника. Навіть Лімонова згадав.
— Якісь у тебе, дрюже, комуністичні зайоби, — Римарук пихнув димом у звечорілу Прорізну, ми вже стояли надворі, це точно. Далі провал, а потім знову перспектива Прорізної, темний шпиль будинку Підгорського, зблиск хреста від Золотих воріт, сутінь підворіття й наближені Римарукові лінзи, ввігнуті якісь, подвійні, чи що, язичок борідки, ворухкий жировик на щоці, поряд із косим пасмом волосся.
— Хуйовий ти чувак, як я бачу!..
Нас було троє, Римарук, я і Герасим’юк, що відійшов відлити в темний кут. Але незримо присутнів іще один чоловік. Він часто з’являвся, коли я думав про двох найвизначніших «вісімдесятників». Їх загалом-то троє, ще Федюк, але Федюк виникне пізніше, а вже перший він чи останній, хай визначають самі або пан-Час, зараз мова зовсім про інше. Йдеться про Валерія Іллю. Хлопцям про ту давню розмову я не сказав, хоч стосувалася вона і їх. У середині 90-х, будучи в Києві, я зустрів Вáлєра Палича і його дружину, поетку Валентину Отрощенко. Ми стояли біля верхнього виходу станції метро «Хрещатик». Раптом у людському потоці на Інститутській майнули дві постаті. Профілі Римарука й Герасим’юка, я їх упізнав, уже перетворювалися на потилиці, фігури віддалялися в напрямку Майдану, довговолосі, високі й красиві, ну, так мені здалося, котрийсь у білих штанях, здається, Герасим’юк, вони поволі спускалися, похитуючи наплічними сумками.
— О, хлопці пішли!
— Ну то хай ідуть собі. Ще матимете нагоду познайомитися.
— Щось ви, пане Валерію, занадто суворі.
Ілля не відповів, покосував на дружину.
— Понєже справедливі, — всміхнулася худенька пані Валентина.
— Да! — Ілля теж блиснув уїдливим зубом. — Поки я, та такі, як я, сторожували та кочегарили, один із цих підроблявся у комсомольському видавництві «Молодь». Та не простому…
— Так а…
— Та не простому, а при ЦК ЛКСМУ, на минуточку.
— Але ж…
— А другий взагалі труждався в газеті «Вісті з України», яка йшла за кордон і де звання спецагента мала навіть прибиральниця, дядьку, — Ілля провадив своє. Дружина його, присівши на гранітний куб, усміхалася вдаль, світліючи акуратним проділом по центру голови.
— А коли вже стало нібито можна і я по чверті сторіччя свого підпілля прийшов до видавництва з надією видати книжку, то цей от гусачок почав мене повчати, які вірші мені слід дописати і поставити на початку, щоб збірка вийшла. Комсомольчики, дядьку, абисьте знали…
Не вірити Іллі я не мав підстав. Привласнювати його правду теж не випадало, та й правда в кожного своя. Може, до його давньої образи додавалися ще й ревнощі? Ну, їздили на фестивалі в Москву, ну, ще там щось. Один із хлопців, це я вже сам вичитав, був перший, кого після розпаду Союзу Радянських випустили в поїздку за океан, та ще й з академіком-літературознавцем, із яким у молодого поета, здавалося б, спільного було небагато, а то й нічого взагалі. Але то їхні справи. Для чого на мене наїжджати, до того ж ні за щó, ні про щó? Від обиди слова ставали замашні й летіли щільно. Щó саме я говорив, важко було згадати вже наступного ранку, але гул лайки гудів крізь каламуть спогаду.
— Йобані ви комсомольці!!! — останнє, що пам’ятаю — кричудвом постатям у пальтах, від того ще довготелесішим, які темніють під стіною, десь коло Молодого театру, навпроти гранітного Плужника, і йду, послизаючись на зльодовілих коржах калюж — уже стояла пізня осінь, а то й зима, — хилитаюся вниз до Хрещатика.
Через кілька днів мені стрівся Герасим’юк. Усміхаючись, він розповів, що, протверезівши, хотів вибачатися, але його вчасно втримав друг Римарук, який пам’ятав більше і вважав, що вибачатися мусить якраз нарваний опонент.
— Бач, старий, як буває, — ворушив асиметричними вусами Василь, чи то, може, була аберація через прим’ятість носа. — Я трохи не опростоволосився. Одним словом, виставляйся.
— А чого я?
— Бо ти винуватий. І я старший.
З Ігорем було трохи складніше, але теж якось уладналося. Принаймні віталися ми цілком приязно. Ігорева збірка «Діва Обида» 2002-го року підписана «з рідкісною для “західняків” приязню до Південного Сходу». Проте, я точно не можу стверджувати, чи авторський підпис з’явився дó нашої зустрічі біля редакції «Сучасності», чи вже після. Думаю, що таки після. Принаймні зміни в Римаруковому ставленні веду звідтоді.
Я прямував до книгарні «Дніпро», яку вже проминув Ігор із компанією, редакція журналу розташовувалась у тому ж будинку. У книгарні Ульяненко колись улаштовував презентацію роману, на ній присутнів Бузіна, тож по уляненківській статуї вперше пішла уявна тріщина. Короткозорий Ігор мене, звісно, не помітив. Весь у чорному, без шапки, хоч мороз аж димів, він ішов у центрі гурту. Пригальмував Заєць, редакційний художник, що
звично коричневів при Ігореві курткою і шкіряним обличчям. Так само, але з іншого боку малювався малозрозумілий чоловік на прізвище Чубук, теж редакційний. Ну й двійко-трійко ситуативних супутників, як і того разу. Привітавшись, я вже хотів іти, стояв упівоберта, але Ігор не відпускав руку.
— А шьо ти там за демарші влаштовуєш?
— Де? Які? — я торкнув пальцем дірку, що темніла на грудях Ігоревої куртки, відстовбурчуючись трикутним клаптиком. — Це шо в тебе — сліди від куль?
— Та то таке. Мені Талалай казав, що ти вийшов із секретаріату в Спілці, написав заяву.
— Так, вийшов. А шо мені там робити.
— Хм… Ідеш по моїх стопах.
— Маєш на увазі — через «Роги й копита»? — я пожартував, кивнувши в бік найближчої забігайлівки.
— Та, може, й так. Давай зайдемо, — Ігор усміхнувся. — У нас якраз перерва в рьоботі. Діма Стус має підійти, Шкляр. У «Сільгосппродуктах» того разу було завізно від митців. До двох зіставлених разом столів хтось підходив, підсідав, відходив і знову вертався. Осердям цього руху був Римарук. Це видавалося дивним, позаяк він і близько не належав до того типу, який можна назвати «душею компанії». Або тамадою. Таким людям у будь-якому товаристві необхідно почуватися в центрі уваги. У творчому просторі вони, як правило, стають менш феєричні, але то так, до слова. Ігор не мав ні гучного голосу, ні якогось особливого магнетизму, навіть запасу примовок і анекдотів. Сидів собі, темнів бусинками очей за пузатими скельцями, борідкою та хвостиком доповнюючи образ півзаснулої хохулі. Але то тільки на перший погляд. Навіть запах свіжого перегару, який при Ігореві був постійно, хоч і ніколи не допомагав визначити кількість випитого, не повинен вводити в оману. Та й не чаркування кипіло довкола хохулеподібного чоловіка, а процес. Придивившись пильніше, можна було втямити, що хаотичний рух мав сенс, а розшарпані типажі в цьому нібито безглуздому колообігу оберталися представниками цехового братства, сідали під невидимі прапори, фартухи й клейма спливали з небуття. При- чиною такого стану речей був саме Ігор, старший над старшими брат, цехмайстер, гросмейстер, Великий Магістр. Він сидів
на чолі, при печаті й цеховій скриньці, рукою і справді постійно ковзаючи до кишені, але й без цього він усе одно був би найважливівшим. Не знаю, чому так, але було саме так. Окрім заповітної книги, може, мав іще й циркуль із косинцéм, може, якраз у тій кишені куртки, над якою темніла дірка, відстовбурчуючись трикутним клаптиком?
Чоловік у лисячій шапці й сумкою через плече, підсівши до Ігоря, посунув чарки складеною газетою.
— Бачив уже?
— Так. Дрюг твій, — Ігор повернувся до прозаїка, що був у кафе до нашого приходу, — бачив, шо написав у «Дзеркалі тижня»? Будем мочить. Зарвався хлопчик. Хоч це мій гріх, мій, — Ігор знову розвернувся до прибульця в шапці, стенув плечима — Я ж думав —україномовний хлопець, рьозумненький… Так, хто ще щось буде? Я за «Житомирську на брюньках». Павле, тобі повторити?
Процес кипів. За обмерзлими скляними дверима диміла зима, а тут, серед гулу, хмелю й запаху сосисок з гірчицею, до яких додавався дух кави, було затишно й тепло. Новоприбулий Стус викладав з мішечка причандалля для куріння люльки. Потім прийшов художник Кость Лавро, рожевіючи носом, згодом прибув Герасим’юк, а вслід за ним —нетверезий завсідник, теж ніби поет, після чого можна б і розходитись. Я й пішов, обраділий
і Римаруковим ставленням, і дозою «житомирської». Уже не кажучи про анонсоване інтерв’ю Ігоревої дружини Ірен, яка була в Москві й записала розмову з Лімоновим, у якій той згадав і мене, ще й добре відгукувався, як стверджував Ігор. Римарукова пропозиція надрукувати добірку віршів у «Сучасності» теж із того періоду. Журнал за його редакторства був, мабуть, кращим в Україні, та кращим, ось тільки вірші зараз би я дав зовсім інші. Ну, вже як є, Ігореві велика дяка. На дні народження у Вінграновського, в тому ж таки, здається, 2002-му, ми були разом. Із літераторів був Талалай, «Льонька», як називав його Микола Степанович, і сусід Качан, дитячий поет. Герасим’юк під ту пору вважався в опалі, хоча зла Вінграновський не тримав, підсміюючись і з давньої Василевої вихватки, і з подальших багатомісячних телефонних вибачень, теж не цілком тверезих. Я перманентно стрічав Ігоря на Прорізній і околицях. Здибалися й деінде, але поза цим простором проглядався для мене Ігор ледь-ледь. Якось він пропонував приїхати до нього з Вінграновським порибалити на троєщинській Десенці. Метр обговорив це по телефону, але на пропозицію не пристав.
— По-моєму, п’є Ігор зайве, — зітхав Микола Степанович. — Здавалося, що прямо з трубки сивухою ось-ось хлюпне… Періодично Ігор зникав зі звичних овидів. «Остогидли Золоті ворота й Вал…» — це, мабуть, десь звідти. Раптово вигулькував, як тоді, коли повідав, що вчергове одружився й живе між Києвом, Кременцем і Львовом, притому вигляд мав на диво свіжий, я таким його рідко й бачив, а сівши грати в «Оксамиті», вигравав, аж автомат потіпувався, висипаючи монетний дріб’язок. На презентації останньої збірки в книжковій крамничці на Пушкінській Ігор був із новою дружиною, жінкою трохи нетутешньою. І сам трохи рваний у рухах, ламаний. Виступав Герасим’юк, іще кращою була його післямова до збірки. Вірші Ігор читав поганенько. Збивався, монотонно жебонів під ніс, без інтонаційних
перéпадів і акцентацій, вже не кажучи про якийсь там жест. Я колись виступав на спільних читаннях з ним і ще з кількома поетами в «Докер-пабі» в Пасажі і відзначив цю деталь. Відзначив і схвалив сам для себе. З досвіду вже знав, що посередні поети часто виявляються прекрасними декламаторами, вони перетворюються в ці хвилини, злітають над власною пересіччю, парять, закладають круги, упиваються увагою публіки, встигаючи кидати на неї, одурену, позирки, і — ап! — приземляються в карколомному «па», схиливши голову і клацнувши каблуками, під шквал овацій. Це, зрозуміло, не є зворотною формулою, мовляв, що гірше поет читає, то якісніші його творива. Але певна закономірність є. Римарук-поет почався мені саме з «Бермудського трикутника». Раніше його вірші сприймались як захаращена полицями бібліотека, де й продихнути важко.
— Як крізь колбу, — якось казав про Ігореву поетику Вінграновський.
Тут же урівноважившись:
— Ну, майстерність на дорозі теж не валяється. Добре, що він такий у нас є. Із «Трикутником» щось змінилося, й, думаю, річ не тільки в зміні сприйняття. Змінилася й Римарукова поетична текстура. Він заганяв у пастку форми найтонші вібрації, як і раніше, сенси набували словесної плоті, водночас з’явився якийсь пронизливий теньк. І ще. Не знаю, чи мав Ігор фізичну мужність, але у віршах «Трикутника» він постає стоїком. Так-так. Він такий не один, були й інші, що заходили навіть далі. Станіслав Вишенський, наприклад. Або той же Валерій Ілля. Але зараз про Ігоря. Його томик віршів влягався на руці коштовною шкатулкою. Розгортаєш — а там ніч, тло ночі з уламком місяця. Це не поетичні красивості, так є. За кольористикою Римарук-поет чомусь завжди уявлявся мені оксамитово чорним, із розсипом срібного мерехтіння. Хтозна, може, він, дивлячись у стелю десь на Троєщині, спілкувався з потойбіччям, крутив блюдця, тиняючись між Києвом, Кременцем і Львовом, викликаючи духи Лотреамона, По, де Нерваля, кого там іще, мабуть, Антонича, а може, й Герасим’юка, якщо той був у запої і не відгукувався на дзвінок. Саме Герасим’юк дав мені на якомусь вечорі стос складених навпіл аркушів із надрукованими на машинці віршами. Почав я їх читати в маршрутці, продовжив удома, заснути вже було годі. Це був потойбічний Римарук. Це вже був хрип, здриг. Не так, як у Ягоди, але й муки душі в кожного свої. Може, такі люди помирають раніше смерті й, ще ніби невмерлі, ходять між світових тлумів, як чужоземці й прочани? Нема одвіту.
Віршам передувала остання зустріч — там-таки, в районі Прорізної й Пушкінської. Я сидів у сквері, біля пам’ятника Махтумкулі, Ігор вигулькнув невідь звідки. Певна річ, він мене не завважив. І не лише через короткозорість. Непевною ходою прямував убік «Сузір’я». Буквально зо два тижні тому, ну, може, місяць, там же, в «Сузір’ї», обсмоктувалась історія про те, як у день народження, на п’ятдесятиріччя, Ігореві подзвонила сама Ліна Костенко. Картина вимальовувалася благосна: липневі мрева, дах майстерні художника Гарбуза і келих вина в Ігоревій руці, від несподіванки перекинутий на білі джинси. Похитуючись, Ігор минав мене і бронзового Махтума. Джинси були темні, але теж в патьоках. Якісь шкарбани кривокаблучилися, джинсам до пари. Я таким Ігоря не бачив ніколи, та й краще було б не бачити. Я не окликнув його, каюсь. Утиснувсь у лавку, так і сидів, аж поки він не сховався за гіллям, уже діткнутим жовтизною. Та й не знаю, чи варто було б окликати. У зовсім недавній розмові я наважився натякнути Ігореві, що, мовляв, його заковтує алкоголь, уже майже ковтнув, залишилися самі підошви, і що ось поет N, коли відчув подібну проблему, то взяв і зав’я…
— А я, по-твоєму, не можу?! — відрізав-прокарбував Ігор, досі пам’ятаю той тон і вмить завислу напругу, аж волосся його, асиметрично заколоте на потилиці, здається, напнулося до тонкого зуду. Ні, не треба нікого окликати… Принаймні мені.
Сонячного жовтневого ранку я вибрався до доньки в лікарню. Не оминувши, певна річ, «Сузір’я». Компанія митців-завсідників темніла вкруг столу, на «сидячій» половині кафе. Обличчя художника Гарбуза саме собою вирізнилось із тла.
— Ти чув, шо Ігор помер?
— Який… Ігор?
— Ну, Римарук!
Гарбуз подаленів, а я втупився в стіл. Якась сила втискала мене в пластмасову поверхню, майже фізично. Потім, десь на вуличках і в парку Політехнічного інституту почали приходити слова. Жовтіло сонце, дерева світилися листям напросвіт. Поки повернувся до середмістя, вірш майже був готовий. Завершив на підвіконнях «Сузір’я», з обох боків. Зі смертю завжди підсилюється відчуття недомовленості. Ось, то був видих у засвіти. Не про газету ж згадувати, про яку колись говорив Ілля і яка, по правді, таки запала мені в мізки. Колись, думаю, Ігор розкаже й сам. Напругу в повітрі і ртутинки поту на його чолі не важко уявити. Але то на мить, потім буде все гаразд, це ж очевидно. Якщо виникнуть якісь питання до мене, а їх не може не виникнути навзаєм, теж спробую відповісти.
* * *
Смерть була у волосі, у голосі.
Дóлів з кóня. Це не з оперет.
Переблиснув, наче спиці в колесі,
Срíберний — із черню — той поет.
Сріберний — неначе осокора
Вітром позавернуті листки.
Хай доп’є душа короткозора
Панахид осінні коньяки.
Що стоять, високі і повільні,
Між дерев, спрозорілих до дна.
Тіні всі похмільні. Та — в промінні.
Кожна друга жінка — неземна.
Неземна… І він за видноколом,
Між промінь, пливе на Божий згук…
Гасне осінь. Плине Римарук,
Темряву і плоть здмухнувши долу.
……………………………………………
Фук. Фук. Фук. Фук.
