Рецензія на новий альбом-антологію сучасної української музики для саксофона і фортепіано, яку презентувало творче подружжя Романа Фотуйми й Дар’ї Шутко.

А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його.

Євангеліє від Івана, 1:5 (переклад І. Огієнка)

Сьогодні ми надто часто опиняємося у пітьмі. Довгими вечорами нас оточує не лише паралізуюча темрява блекаутів, але й густий, задушливий морок виснаження, втоми від поганих новин та постійного гнітючого очікування. Проте якщо вдивитися пильніше, раптом з подивом розумієш: ця темрява не суцільна. Раз у раз серед непроглядної ночі око вихоплює ледь помітні промінчики світла. Їх запалюють тисячі українців, які, незважаючи ні на що, день у день продовжують робити свою справу: волонтери, лікарі, вчителі, а ще – митці, які, попри ракетні обстріли та брак фінансування, творять, плекають та бережуть українську культуру. Цього листопада, у розпал відключень електрики, ми отримали шанс перетнути темряву – разом з новим альбомом-антологією сучасної української музики для саксофона і фортепіано, яку презентувало творче подружжя Романа Фотуйми й Дар’ї Шутко.

Появі альбому передувала довга історія: студентське знайомство, випадково зіграний ансамбль, виконавський та особистий «метч» новоствореного дуету, невтомний багаторічний пошук оригінального українського камерного репертуару для саксофона, в якому той скинув би маску «несерйозності» та постав як інструмент, здатний поєднувати інтелектуальну вивіреність академізму із емоційністю сучасної музики – і врешті формування концертної програми, що втілила багатовимірний простір української музики для саксофона та фортепіано та у 2024 році принесла Романові Фотуймі Премію імені Левка Ревуцького. Цілком логічним продовженням цього шляху стала поява унікального альбому «Перетинаючи темряву» (звукорежисер Олексій Грицишин), виданого музикантами з власної ініціативи та власним коштом. У шести композиціях релізу виконавці прагнули не лише познайомити слухачів із саксофоновою музикою сучасних українських композиторів різних поколінь, але й допомогти їм бодай на годину подолати той морок, який живе в кожному українцеві від початку війни. Що ж, спробуємо разом з ними зробити декілька кроків у темряву – аби, можливо, віднайти в ній світло. 

Крок перший: темрява

Тричастинну Сонату Юрія Іщенка (1938-2021), що відкриває альбом, виконавці називають найтрагічнішим твором релізу. Спочатку в це складно повірити: іронічний вступ першого треку релізу оманливо обіцяє легку прогулянку «в компанії» типових саксофонових джаз-інтонацій та фортепіанного реґу. Проте ця чарівна невимушеність швидко тане у напружених мінорних акордах; згодом про неї – але вже у значно менш позитивному вимірі – нагадує лише гротескний «блукаючий бас» у партії фортепіано. Майстерна стильова гра, характерна для музики Юрія Іщенка, у його Сонаті для саксофону і фортепіано – до речі, одній із перших сонат для подібного складу виконавців в доробку українських композиторів – занурює слухачів у напружений, трагічний стан. Хоча в Сонаті й не так багато відверто драматичних епізодів, вона тримає нерви нап’ятими до кінця – завдяки раптовим «витонченням» мелодичних ліній, підкреслено-самотнім реплікам інструментів, болісним «скрикам» та стильовому «маскараду», особливо помітному у варіаційній другій частині. Врешті музичний текст перетворюється на своєрідну виставу, втілену у звуці, де штрих і тембр стають рисами ліричних персонажів, що наче прагнуть осягнути цей світ та, здається, розчаровуються у цій спробі. Останні фрази саксофона звучать запитально-невпевнено, наче відлуння айвзівського «вічного питання буття» – і, вочевидь, так само без відповіді. 

Крок другий: присмерк

Натомість напрочуд впевнено і наполегливо розпочинається наступний трек альбому – п’єса «Згадуючи забуту мелодію» Володимира Рунчака (нар. 1960), знаного автора парадоксальних, епатажних та вигадливих композицій. Від початку це своєрідний perpetuum mobile, щоправда, дещо напружено-загрозливий. Забуту мелодію виконавці мусять відшукати у сутінках плетива фігурацій, у тембровому різнобарв’ї фрулато, слепів, кластерів та субтонів, у багатоголоссі саксофонових мультифонік, у почерговому злитті та розведенні звучань двох інструментів. І мелодія раптом знаходиться – широка, лірична, сповнена дихання, але чи та, яка потрібна? Хто знає. Твір справляє враження гри, але не безтурботної, а зіграної з усією серйозністю, в якій згадування забутої мелодії стає метафорою пошуку внутрішньої опори у надто знайомі нам часи тотальної невизначеності.

Крок третій: зірниця

Ідея perpetuum mobile трохи відблискує й у Сонатині-колажі Ярослава Верещагіна (1948–1999), творі, що занурює у світ постмодерністського жонглювання стилями. Інтелектуальна гра, в яку залучені передусім виконавці, поступово захоплює і слухачів: уважне вухо вловлює раптові романтичні алюзії та відсилки до бахівської лінеарності, а часом й клезмерські мотиви, що миттєво змінюються ритмами дитячої пісеньки, які, своєю чергою, поступово набувають нечуваної патетики. Музиканти спритно та вміло приміряють стильові «маски», змінюють тембри й техніки, мимоволі залучаючи слухача до цього квесту осяянь, здогадок та впізнавання.

Крок четвертий: світання

Про свою «Елегію» (а точніше, «Елегії», адже існує декілька інструментальних версій цього твору) Золтан Алмаші (нар. 1975) зазвичай розповідає дуже охоче. Мелодія, яку композитор «придумав» у шістнадцять років, ще геть не маючи наміру бути композитором, і до якої повернувся через декілька десятиліть, стала втіленням енергії юності, світанку життя, коли так солодко і так боляче від усвідомлення щастя існування. Із тривожних звукових пошуків раптом народжується ніжна, красива тема, яка могла би здатися надто солодкою та патосною, якби не була такою щирою – особливо у заключному кришталевому відгомоні у партії фортепіано, що розчиняється на ледь чутному саксофоновому тлі. Тут перед виконавцями постає завдання не стільки техніки, скільки доброго смаку та балансу; втім, Роман Фотуйма і Дар’я Шутко блискуче справляються і з ним. 

Крок п’ятий: серпанок

У дещо розмиті, але вже безумовно світлі імпресіоністичні тони слухачів переводить наступна композиція альбому – триптих «Ескіз дня, що зникає» Артема Рощенка (нар. 1974), твір, який дует Фотуйма–Шутко повернув у виконавську практику після доволі довгого забуття – на щастя і на задоволення слухачів. Кожна із частин («Коли наступає світанок», «Обганяючи вітер», «Сутінки синіх полів») – це замальовка випадкового дня, сповненого надій і вражень. Вільна агогіка, м’які динамічні переходи, спокій у крайніх частинах та радісне збудження у середній – все це хоч і не дає чітких контурів уявного пейзажу, проте безпомилково змальовує настрій, що нарешті беззастережно перейшов на сторону світла.

Крок шостий: промінь

Останній трек альбому – Сонатина Сергія Леонтьєва (нар. 1991) – остаточно вмикає над слухачем яскраві софіти. Написана спеціально на замовлення дуету, Сонатина вбирає в себе кращі риси того ми стилю, який ми несвідомо звикли асоціювати із саксофоном XX століття – «голівудського» кінематографічного блиск, нестримної енергії Бродвею, а разом з ними – розкіш радіти життю, мандрувати куди заманеться, хоч би й за океан, та вірити, що все буде добре. 

«Fiat Lux!»*

Сьогодні сучасна музика в Україні поступово знаходить свого слухача. Цей процес відбувається доволі повільно, з певними труднощами, але, на щастя, все ж невпинно і невідворотно. Величезну роль в цьому відіграють якісні – в усіх сенсах – записи, доступні, зокрема, на стримінгових платформах. Альбом «Перетинаючи темряву» Романа Фотуйми та Дар’ї Шутко є безперечним подарунком для всієї спільноти апологетів сучасного академічного музичного мистецтва. Виконавська майстерність музикантів не викликає сумнівів: блиск техніки доповнюється тембровою різноманітністю звучання інструментів та глибиною інтерпретацій композиторських задумів. Чудова якість запису детально передає всі нюанси сучасних виконавських прийомів, а також дозволяє відчути досконалу,вивірену ансамблеву взаємодію дуету. 

Беззаперечно спрацьовує і запропонована концепція альбому. Шлях від темряви до світла, який обрали виконавці, не є простим: музична мова обраних творів доволі складна, вона потребує чуйного, активного – і часто неодноразового – слухання. Але закладені сенси та емоції зчитуються безпомилково з першого разу: світло таки можливе у темні часи, і буде можливим, поки є ті, хто носить його в собі. 

Рецензія Поліни Кордовської 

Фото Насті Телікової

*«Хай станеться світло!» (Книга Буття, 1:3, переклад І. Огієнка).