Новий проект київського гурту “ДваТри”  – «The Village of Mushni» (“Село Мушні”)  – перетворився на музично-етнографічний маніфест про відповідальність, любов до деталей і щиру повагу до традиції. Подарувати нове життя бозна-колишнім мелодіям – амбітний намір, сьогодні актуальний як ніколи, бо йдеться про “своє”. «ДваТри» успішно його реалізував. 

Сьогодні гурт є однією з найцікавіших формацій у сфері українського інструментального фольклору.  У жовтні, в межах музичної програму Українського дому, проект «The Village of Mushni» зібрав цілий натовп шанувальників. Зібралися дивитись, танцювати, спілкуватись та передати інтерактивні вітання мешканцям на Рівненщині. З боку “ДваТри” це була не просто гра на темі «етно-ренесансу», а продумана, відповідальна спроба відтворити живу локальну традицію конкретного місця – легендарного села Мушні. Гурт запропонував не черговий фольклорний кавер і не стилізацію під «автентику», а реконструкцію, що була підкріплена власною експедиційною роботою. В основі дій музикантів була спроба почути і зрозуміти традицію зсередини, без нав’язування сучасних шаблонів.

Тридцять років тому у це саме село Мушні приїздили фольклористи Сергій та Ганна Охрімчуки – подружжя ентузіастів-професіоналів, які впродовж десятиліть збирали народні музичні традиції по всій Україні. Сергій – відомий скрипаль-віртуоз, виконавець – практик, один із небагатьох в Україні, хто системно досліджував локальні техніки гри і володіє різними традиційними (як і сучасними) манерами музикування. Ганна – співачка та педагогиня, відома своїми польовими записами автентичного співу. У Мушнях вони записали місцевого скрипаля та барабанщика, зафіксувавши спосіб гри, що зберігався в цьому селі. Ці записи стали історичним документом: рідкісним зразком поліської інструментальної традиції, що вже тоді стрімко зникала.  Саме до них тепер повернувся гурт «ДваТри», щоб продовжити справу Охрімчуків, але зробити це вже в контексті сьогодення – не для архіву, а для живої сцени. 

Учасники «ДваТри» детально вивчали записи експедиції Охрімчуків, аналізували техніку гри, темброві особливості, інтонації, повторювані фрази, характер танцювальних акцентів. Їх цікавило не тільки те, «як звучить мелодія», а те, «як думає народний музикант». Отже, вони не копіювали усе почуте в польових записах а намагалися відтворити певний спосіб мислення, що формує неповторний стиль рівненьких награвань. Аби переконатися в точності відтворення знайденої музики, у 2024 році  “ДваТри” повторили експедицію Охрімчуків вже у ширшому регіональному вимірі. Вони поспілкувалися з родичами й знайомими колишніх місцевих музикантів, які грали тридцять років тому, зібрали перекази, уточнили деталі танцювальних традицій, знайшли старовинний барабан, що зберігався в селі, і навіть створили короткометражний документальний фільм. Завдяки змонтованим кадрам вдалося зафіксувати не лише музику, а й саму атмосферу місця: денний ритм села, звички його мешканців, спосіб руху, побутову мову, яка, до речі, також є сутнісною частиною музичної традиції. Саме це перетворило «The Village of Mushni» на проект про розмову з нашим корінням, традицією, і врешті решт – історією. 

У цьому контексті, виступ “ДваТри” з «The Village of Mushni» в “Українському домі”  поєднав два світи – село і місто, дослідження і сцену, архів і практику. Простір Українського Дому на кілька годин перетворився на імпровізоване поліське подвір’я. Глядачі не лише слухали музику, а й танцювали разом із музикантами: повторювали кроки «Трояна», пробували рухи «Гречаників», відтворювали старовинні ігрові моменти з танців «Слонець» і «Довбешка».  У залі панувала атмосфера довіри й відкритості, де поруч із дітьми танцювали дорослі, а старші пані, ніби поліські «берегині», уважно коригували рухи та відзначали, коли кроки вдавалися «правильні»…

Отже, на сцені ожили кілька поліських танців, зібраних під час експедицій: крім «Трояна», «Гречаників», «Слонця»,  та «Довбешки» слід ще згадати і польки, вальси та марші. Кожен із танців має свою логіку та характер. «Гречаники», які в традиції зазвичай виконують утрьох, іноді вчотирьох, цього разу прозвучали як сольний імпровізаційний танець-козачок. Це перетворення не спотворює традицію, а, навпаки,  розкриває її потенціал. «Троян» відтворили не як умовне чергування вальсу та польки, що часто зустрічається у сучасних постановках, а як танець з чіткою структурою і складною хореографією: з проходженнями попід руками, зміною напрямків і характерних трійчастих рухів. «Слонець» і «Довбешка» додали виступу елемент ігрового танцю — жанру, де рух випливає з взаємодії учасників, а не з фіксованої комбінації. Саме в цих іграх було найбільше сміху, свободи та моментів «тут-і-зараз». Більшість глядачів змогла долучитися — простору в залі було вдосталь, а музиканти «ДваТри» охоче й терпляче пояснювали рухи, демонстрували кроки, коригували помилки. Це створило неймовірно теплий досвід: традиція перестала бути лише предметом показу і стала живою та дуже веселою взаємодією між сценою та спільнотою.

У самій грі музикантів “ДваТри” – Марії Кононьчук, Захара Давиденка та Германа Клименка не було місця сценічній манірності чи декоративному «етно-глянцю». Музика звучала щиро, природно, у темпах, що народжують рух, а не руйнують його. Скрипка не намагалася прикрасити себе зайвою віртуозністю, а барабан працював не як перкусивний акцент, а як регулятор внутрішнього імпульсу танцю.  

Після перегляду фільму присутні мали змогу порівняти записи гри народних музикантів із виконанням гурту. Коли мова заходить про звучання, різниця відчутна вже з перших нот. На старих записах із Мушнів скрипка звучить трохи нижче – майже на півтона, через що мелодії мали густіше, тепліше, трохи «димне» забарвлення. Це характерно для багатьох локальних традицій: інструменти настроювалися не за камертоном, а «на око», «під голос» чи «під барабан». У версії «ДваТри» стрій піднято до сучасної норми — рішення зрозуміле з точки зору ансамблевої зручності, але водночас воно трохи віддаляє від первинного звучання. Якби гурт залишив цю мікрорізницю, ефект занурення у традиційний лад був би ще повнішим. Проте це питання не дефекту, а художнього рішення: «ДваТри» не прагнуть буквального копіювання, вони обирають живу реконструкцію, що враховує як традиційну логіку, так і вимоги сучасної сцени. Їхній звук енергійний, виразний, інтонаційно чистий, але не має присмаку «глянцю» народних академічних колективів. Гра гурту вдало тримає баланс між “публічним виступом” професійних музикантів і “польовими награваннями” села, і саме це дає можливість слухачам почути не лише музику, а й рух, який із неї народжується. 

Виступ “ДваТри” став живим доказом того, що традиція може повертатися не через музей і не через стилізацію, а через танець і взаємодію з людьми з різних часів і локацій України. Сцена та зал в представленому проекті не протистояли одне одному – вони утворювали особливий простір разом. Багато хто у той вечір зробив для себе справжні відкриття: з’ясувалося, що фольклор можна проживати тілом, а не тільки споглядати. Ця взаємодія створила відчуття єдності, належності до однієї духовної спільноти – і це стало одним із ключових елементів успіху події. «ДваТри» продемонстрували, як фольклор може звучати сучасно без жодної зовнішньої модернізації — без електронних домішок, без стилізацій чи штучних ефектів. Їхній підхід тримається на повазі до джерела: музика не подається як музейний експонат, а живе в сьогоденні, реагує на слухача, викликає емоцію, рухає тіло, створює спільність. У цьому проєкті відчувається не спроба «оживити минуле», а радше визнання його рівноправною частиною сучасної культури, яка може існувати поруч із джазом, класикою чи електронікою, не втрачаючи своєї самостійності. Так фольклор перестає бути фоном чи декором і стає тим, чим завжди був — способом мислення, способом бачити світ і мистецтвом спільного звучання. І в цьому сенсі «ДваТри» роблять не лише музичний, а й культурний жест: вони нагадують нам, що традиція жива доти, доки її слухають, сприймають і танцюють разом.

Єлизавета Кобилянська

Фото: Ірина Кондратенко