Сьогодні я розповім про ті події першої половини вересня, які мені вважалися найцікавішими, і на яких я встигла побувати: про одну – виставку робот Матвія Вайсберга та Даумантаса Леваса Тодесаса в музеї Західного та Східного мистецтва ви вже читали тут: Вайсберг-Тодесас, а зараз про інші, не менш важливі.
9 вересня в Одеському національному художньому музеї пройшли другі поетичні читання (перші – Катерина Калитко та Андрій Хаєцький — відбулися літом). Свої тексти презентували Світлана Поваляєва, яка для цього приїхала до Одеси з Києва, та Евелина Ганська – поетки водночас близькі по духу, та не схожі на поетичну стилістику, що додало читанням додаткового обсягу та глибини. Треба сказати, що поетичні читання на дворі музею, на відкритому, спеціально влаштованому майданчику — класна ідея админів, народ був, але всім вистачило місця. Поезія по визначенню так чи інакше досліджує травму та перепрацьовує життєвий досвід, хоч не завжди безпосередньо – я би навіть казала, майже завжди не безпосередньо…
Того ж дня на теренах музею відбулася перша лекція з проекту Museum Talk: який є колаборацією з різними українськими музеями… Така співпраця почалася з циклу лекцій від Національного музею Голодомору, адже цього року ми відзначаємо 90-ту річницю трагедії. Першою була лекція Андрія Іванця «Геноцид і російсько-українська війна».
Зі сторінці Музею:
«Андрій – провідний науковий співробітник Національного музею Голодомору. Він розкриє поняття геноцид, а також розгляне причини і характер російсько-української війни.
Поговоримо про те, як росія прагне знищити Україну і заперечує саме право українців на суверенне існування, про те як ця боротьба стає екзистенційною і для України, і для держави-агресора.
«У ХХ столітті вже було кілька російсько-українських війн і геноцид української нації з боку комуністичного режиму з центром у москві, але цього разу Україна має шанси зупинити геноцид і агресію та виграти війну», — вважає Андрій Іванець».
Далі на нас чекають лекцїї:
- 23.09 — «Голодомор як геноцид української нації», Дмитро Білий;
- 30.09 — «Голодомор на Кубанi: причини i наслiдки», Дмитро Білий;
- 14.10 — лекцiя-презентацiя книги «Механiзми творения Голодомору: хлiбозаготiвельнi кампанiї 1931-1933 рр. на Днiпропетровщинi: збiрник документiв та матерiалiв», Наталя Романець;
- 21.10 — «Усна iсторiя Голодомору», Леся Гасиджак
15 вересня на Одеської киностудїї, в Арт Центр ім. Віри Холодної відбувся перший в Україні (прем’єри пройшли також в Сполучених Штатах, та в Великій Брітанії) показ фильму «Under the deadly sky» («Під смертельним небом: Східний фронт України»). Zarina Zabrisky, американська журналістка з українським корінням, представила представила фільм, який створила разом із колегами – воєнними журналістами з Британії та США. Неймовірна команда: director Caolan Robertson, воєнний кореспондент та фотограф Paul Conroy, filmmaker/editor George Llewelyn (я не дуже розумію різницю між director та filmmaker/editor, тому залишаю це в англійської версії), сама Заріна, а також письменник та ветеран-кореспондент кількох війн (який зараз в Україні, але не в Одесі) John Sweeney! Вони, ризикуючи власним життям, фіксували злочини російської держави проти мирного населення України. Тортури, фосфорні бомби, обстріл житлових кварталів та цивільної інфраструктури… Дніпро, Херсон, Бахмут, Сіверськ. Дивлячись на ці кадри, можу сказати, що я пишаюся своїм знайомством з Заріною, вона людина непомірної відваги, бо зйомки велися під обстрілами в зоні бойових дій.
Перед фільмом демонструвалися фотографії, які Пол Конрой зробив на війнах, на яких він побував – а таких було всього дев’ятнадцять. Водночас на стінки кінозалу проецирувались світлини мірних міст України – квітучих Києва, Дніпра, Львова, Харкова, Одеси… І контраст між мирними світлинами на стінках та тим, що показували нам витворці фільму, був разючим до сльоз.
На питання з залу, чи відрізняється ця війна від інших, на яких Пол побував, він відповів, так, це найпотужніша європейська війна з часів Другої Світової, з танками, наземними операціями, обстрілами мірних селищ тощо.
Треба, щоб цей фільм побачило якомога більше народу за кордоном, бо війна поступово зникає з перших смуг, і така мета у його витворців є. Але й нам такі фільми потрібні теж. Ми як це не сумно, звикаємо до війни, ми починаємо її сприймати як постійний фон, майже як нову норму, і треба подивитися на все очима інших, треба нагадувати собі постійно, що це чисте зло, яке нікуди не ділось, якого не мало бути, але воно є, і ми маємо йому протистояти. Перепрошую за патос, але без патоса ніяк.
І нарешті вчора, тобто 16 вересня, в галереї «Вікно» (Ніжинська, 31, вона ж Бар Авторських він), відбулося відкриття виставки. Гість з Києву, Наталія Колесник як пишуть організатори, людина загадкова – за фахом психолог та філолог, вона принципово відносить себе до андеграунду. Вона й працює у сквоті для митців (завжди мріяла отримати статус маргінального художника, сказала вона на презентації). Її виставка «Теодора божий дар» присвячена бабці художниці Федорі, яка з 1937 по 1943 була вислана як ворог народу (реабілітована у 1953-му). Картини художниці, як на мене, інтерпретують старі світлини, які вигоріли та завдяки часу обрели анонімність – розмити обличчя на картинах теж працюють на узагальненість та анонімність, на спільну долю людей сталінських часів; що підтверджується коричнево-зеленою світовою гамою, яка нагадує про стіни тюремних камер, брудних комуналок та коридорів радянських поліклінік та жилконтор…
Сама галерея «Вікно» має довгу та бурхливу історію (див. тиц: mitec.ua ) , а я її просто люблю за неформальність, та романтичну локацію, що до відкриття, то там було все, що треба під єврейський новий рік – та ще при хороших картинах: віно й відро торта «мурашник», музика, приємні люди, й навіть невелика бійка; що до Дмитра Дульфана, засновника галереї, то я пам’ятаю його ще малим, й він мене пам’ятає підлітком… Життя продовжується, і продовжується воно завдяки воїнам ЗСУ, яким низький уклін.
Марія Галіна
