Молодята приїздлять до Венеції. Першої ж ночі чоловік рушає на пошуки французького вина (в Італії, саме так). Блукає всі ніч закапелками міста. Жінка раптово припускає, що її обранець пішов шукати пригод, але осмикує себе: він боїться хвороби, скупий на гроші та і до жінок йому байдуже. Він повертається до готелю, де нічого не пояснює, бо вона й сама має все зрозуміти. Позаяк що ж то за шлюб, коли треба все один одному пояснювати?! Вона у відчаї, втомилася його не розуміти. Він у відчаї, він потребує розуміння. Ніхто нічого не говорить… Заповідається на веселеньку історію прийдешнього розлучення, скажіть. За пару днів чоловік вийде з потягу на Рим, де залишиться його дружина, і попрямує в іншій бік країни.
«Подорожній і місячне сяйво» Антала Серба — добротна повнокровна белетристика (в буквальному значенні: красне письмо, книжка болісно красива) з настільки притлумленим глумливим гумором, який тільки і міг собі дозволити єврей-угорець в 1937 році і який міг собі дозволити автор уже на той момент уславленої «Історії угорської літератури» і монументальної «Історії світової літератури». Антал Серб втік зі свого науково-дослідницького постаменту і щиро розважався, розказуючи в претензійному дусі історію молодят, котрі розлучилися під час медового місяця в Італії. Це одна з тих книжок, читаючи котру заздриш національній літературі, що її породила. Цікавих перекладів з угорської у нас трапляється раз в ніколи: не пропустити цей благословенний момент.
П’ятеро друзів дитинства — брат і сестра та трійко хлопців-підлітків різного ступеню соціальної занедбаності — мають дивні, але натхнені забавки. Вони розігрують театральні сценки, які, бува, самі ж вигадують і самі режисують. Сцени тортур, страт, самогубств, убивств, масових злочинів. Мігаю особливо вдається якісно помирати, природжена жертва, він відчуває майже еротичну насолоду, коли помирає на очах тих, в кого закоханий. Бо він таки закоханий у брата і сестру одночасно. Зрештою, кожен із хлопців ледь-ледь закоханий у Еву (з її братом включно). Триває Перша світова, підлітки ж просто не помічають смертей назовні, зачаровані уявним добровільним помирання. Ервін підріс і робить пропозицію Еві, вона її відхиляє, юнак-єврей подається в ченці. Тамаш пропонує Мігаю померти разом, але уже випивши отруту, Мігай останньої миті пасує і звертається до лікаря. Тамаш згодо повторить свою спробу, залучивши у помічниці сестру. Та якраз готувалася вийти заміж. Янош у події не втручається, пильно спостерігає за друзями: після смерті Тамаша вони більше не бачилися всі разом, але про кожного з них все знав Янош. І тут він виходить на сцену.
Не звертайте уваги на мій трафаретний переказ. У версії Антала Серба вчинки екзальтованих підлітків стають ледь не містерією, а розповідь про них — хіба що не легендою, сповненою езотеричної еротики. (Еротично-любовні зв’язки тих п’ятьох творять повноцінну пентаграму, Тамаша прямо назвуть Адонісом, божеством смерті і воскресіння: Серб зі своїми героями грається, як тільки уміє, а він таки умів). Історія юності Мігая дуже-дуже нагадує «Жахливих дітей» Жана Кокто, певно, Серб тим твором надихався. Брат і сестра захоплені одне одним і все більше ізолюються від світу. Шкільний товариш брата одержимий обома. Брат і сестра долучають третього до своїх ігор: вони розігрують сценки, мета якої — вибісити партнера, викликати суто фізичну реакцію. Схожість сюжетів Кокто і Серба настільки очевидна, що її Серб явно підкреслював: юнацькі фантазії Мігая про хворобливий союз п’ятьох мусили бути літературою-в-квадраті, абсолютною умовністю.
Минуло понад двадцять років. Цю історію Мігай раптом згадав у своїй весільній подорожі і тут же переказав дружині. (Чи він дурень без інстинкту самозбереження? — Так). Перед ним сидить жінка з плоті і кости, красива і успішна, яка щойно заради нього покинула багатого чоловіка. Він сповідається їй в любові до юнацьких химер. Світ реальний програє світу фантазійно-умовному. В цей момент молодята припиняють бути подружжям, але ще не знають цього. До того ж вони в Італії зустріли Яноша Сепетнекі, який мимохідь сказав: Ева теж в Італії та і Ервін, може бути, тут же. Молодята сідають в потяг. Мігай виходить на транзитній станції і береться блукати країною. Він намагається знайти друзів дитинства, бо вони мусять допомогти йому померти.
Треба чогось хорошого, правда?
Я покажу вам останнє речення роману Антала Серба: «А якщо людина живе, то з нею все ще може щось трапитися».
Хороше.
Мігай — це Михаїл. Архангел в останній час очолить Боже військо, що стане проти зла і переможе. Саме Михаїл зважує душі мертвих і визначає їхню цінність, він покровитель померлих. Його іменем проводять екзорцизм. І ще один дотепний момент: на горі Горгано у Мігая станеться важлива розмова про життя і смерть, на цій горі у 493 році зафіксоване Об’явлення Архангела Михаїла. Серб оце нам натякнув, що поки співрозмовники Мігая надають йому мудрих духовних порад, як жити і як помирати, він сам їх зважує і знаходить надто легкими? Йому не треба учитися помирати. Смерть вабить — і в піднесеному і в цілком еротичному сенсі. Тільки Мігай не хоче помирати, він хоче бути звабленим і вшанованим. Хлопчик не воліє дорослішати, хлопчик воліє і надалі гратися з Мамою в «ку-ку»: от кохане обличчя зникло, от воно знову з’явилося — і світ крутиться навколо задоволеного немовляти. І коли з Мігаєм поруч появляється «дорослий» персонаж, то все стає прямо таки очевидним.
В одному з найкращих фрагментів роману Мігай зустрічає в Італії ще одного давнього приятеля, той вивчає аспекти смерті в давньоримському мистецтві і паралельно кохається з усіма охочими жінками на своєму науковому шляху. Хлопака уважно вислуховує теорії Мігая, що тому давно пора померти і тим покращити цей світ. І дає пораду: нахіба Мігаю помирати, якщо він був крутим істориком релігії, натомість Мігай має залучити свій талант і дослідити Пенелопу. Іди пиши про Пенелопу і не дуркуй! За однією з версій ім’я терплячої цариці Ітаки походить від слова «качка». Якщо Пенелопа — птаха, — міркують дослідники, — то вона уже відлетіла. І значить, її царство Ітака — то світ мертвих. Тому так манить він Одіссея, тому не може він все своє надто довге життя туди дістатися. Тому і ридає та божеволіє на берегах Ітаки, потрапивши нарешті туди. Забагато честі, — підказує друг Мігаю, — аби твоя смерть ставала історією, іди-от поки що прокоментуй історії смертей, які і правда годні міняти цей світ.
Яка ж смішна ця книжка про смерть!
Направду ж досвід автора, що стоїть за «Подорожній і місячним сяйвом» важкий, але саме він допоможе гідно осягнути всю іронію і вдавану оптимістичну легкість «Подорожнього і місячного сяйва». Серб подорожував Італією літом 1936 року, на той момент він був певен, що то не просто його остання подорож Італією, а в принципі остання. Він не помилився, Серб — вихрещений єврей, він загинув в Шоа. Тоді ж, 1936-го він звірявся в листі до друга: мав намір поїхати в Іспанію, але Іспанія в той час здалася йому не найгостинішою країною з огляду на те, що переживала найжахливіший момент своєї історії. Радіо і газети кричали про знищення всього людського в Іспанії, то навряд людина воліла б добровільно там бути. І тут, — продовжує Антал, — мені спало на думку поїхати в Італії, поки що Італія існує. І Іспанії тривала гаряча фаза Громадянської війни, кривавий конфлікт тоді ще між республіканцями і націоналістами, генеральна репетиція Другої світової. Італія на тому тлі була таки туристичною — фашисти уже почали війну в Ефіопії, «другу печатку» Другої світової, але то була колоніальна війна, мандрам по радісній фашистській Європі вона не заважала. Після подорожі Серб пише есе «Третя вежа», де спокійно констатує: італійський режим в тому чи іншому трибі прийде й до Угорщини, він морально готується, що його позбавлять прав і заборонять працювати. Він міркує про те, що почав набувати нових навичок — будує собі «внутрішню самотність», де можна уціліти бодай психічно. Він подумки будує всередині себе лабіринт з вузьких вуличок нічного італійського містечка, де можна загубитися від переслідувачів. Серб назву свою італійську подорож підготовкою до смерті.
Саме на таких вулицях губиться в перших сценах роману Мігай: в лабіринт заходить щасливий наречений, а виходить звідтам спраглий самогубця: «У поїзді ще не було жодних проблем. Усе почалося у Венеції, в провулках» — перше речення роману. Зауважте, Мігаю тридцять шість, він ровесник століття, яке приголубило дві великі війни. Свою смерть Мігай наближує так, ніби вона має стати кодою згубної історії, запобігти великому злу в майбутньому. Мігай переказує нам думки Тамаша (яких він знати не міг): той готується до самогубства і їде для того на колись модний, а нині закинутий курорт, бо так трагічніше. Будь-хто може красиво померти в готичному соборі, а от спробуй урочисто піти в занехаяному кафе, в котрому і в найкращі часи люди надовго не затримувалися. Будь-хто може загинути в вирі Катастрофи, спробуй красиво померти за день до неї. Скажіть, смішно. В книжці 1937-го року то уже буде чорним-чорним гумором.
Мігай весь час згадує, блукаючи Італією, вірші Данте. Ви ж теж відразу подумали про пекло? Що він вважає себе подорожнім у пеклі? Ні, то було «Нове життя» — поет щойно зустрів жінку, яку любитиме до скону і те кохання зробило його кращою людиною. Мігай теж зустрінеться з Евою. Вони навіть умовляться померти разом. Напередодні він загуляє на вечірці і спізниться на зустріч. Цей Адоніс не помер, одружився, завів кіз, потовстів і облисів. Ця Беатріче не померла, прожила довге життя, мала мозолі на п’ятах, варила рожеве мило, а Данте так і не потрапив до Раю — провідника не знайшлося. В цьому світі всі живі і вдоволені, живуть дрібним нетрагедійним життям… Іще лише два роки.
«Коли він отямився, все ще міг сказати жодного слова італійською. Втомленим і переляканим голосом він по-угорськи задав медсестрі звичні питання, де він і як сюди потрапив. Оскільки медсестра не могла відповісти, він і сам здогадався — адже було неважко, — що лежить у лікарні. Також він пригадав, як дивно почував себе поміж гір, і заспокоївся. Його цікавило лише, що з ним не так. Болю не відчував, лише велику слабкість і втому.
На щастя, у лікарні знайшовся лікар, який наполовину був англійцем, тож його покликали до Мігаєвого ліжка. Мігай якийсь час жив в Англії і настільки добре опанував англійську, що й досі її не забув, тож вони добре порозумілися.
—З вами все гаразд, — сказав лікар, — лише сталося якесь жахливе виснаження. Що ви робили такого, що аж так довели себе?
—Я? — з подивом запитав Мігай. — Нічого. Жив.
Після чого заснув».
Текст: Ганна Улюра
Антал Серб. Подорожній і місячне сяйво / Переклад Олександра Вішелені. Київ: Знання, 2022. 239 с.
