«Поткін і Стаббс»: дівчинка та привид ведуть розслідування

«Поткін і Стаббс»

Трилогія «Поткін і Стаббс» Софі Ґрін розповідає про вельми незвичну парочку детективів: юну допитливу репортерку Ліл Поткін та хлопчика-привида Неда Стаббса.

Події розгортаються у похмурому, навіть дещо готичному місті Пеліґан, яке, здається, створене для того, щоб приховувати страшні таємниці. Тут паранормальне здається таким звичним. 

Першою справою Поткін і Стаббса стане загадка зникнення самого Неда, адже він не пам’ятає, як зник із сиротинця і зрештою став привидом. Допомагатиме детективам-початківця досвідчений нишпорка Ейб Мендрел. Він, хоч і на пенсії, але не втратив навичок сищика. Однак, він просить плату за свої послуги: Ліл має допомогти йому впіймати небезпечного лиходія.

Дитячий детектив, який зацікавить не тільки допитливу малечу, а й читачів дещо старших. Особливо варто звернути на нього увагу тим, кому припали до душі пригоди Агати Містері та її брата Ларрі.

Софі Ґрін «Поткін і Стаббс». Переклад Марії Головко. К.: видавництво «Рідна мова», 2021, 360 ст.

Замовити тут.

Уривок

Глава 1

Цілодобова автобусна станція
на Райській вулиці

Місто Пеліґан було сірим і мокрющим від дощу. Над ним нависали темні хмари, кидаючи довгі химерні тіні на вулиці та будинки. І лише центр міста протистояв мороку завдяки сліпучим вивіскам казино та миготливим білбордам. За центральною площею, сховані за завісою вихлопних газів, звивалися темні провулки. Пара, що здіймалася з каналізації, оповивала їх, немов туман. Там, удалині від ігрових автоматів та автомобільних сигналів, тишу порушували тільки накрапання дощу і шльопання кроків по вологому асфальті. Це бігла Ліл Поткін. Її тінь то видовжувалася, то коротшала, коли дівчинка проминала жовті озерця світла під вуличними ліхтарями.

Геть захекавшись, Ліл прибігла на Райську вулицю, але тільки і встигла, що помахати вслід своєму торохкотливому двоповерховому автобусу. Він натруджено пихтів, випускаючи хмару чорних випарів. Коли автобус, зробивши коло, проїжджав мимо неї, заднє колесо потрапило у вибоїну; Ліл відскочила, але спізнилася на якихось пів секунди — і її облило хвилею калюжної води.

— Ей! — вигукнула дівчинка, проводячи сердитим поглядом задні фари, що повільно віддалялися.

Ліл силкувалася придумати якусь дошкульну відповідь, поки брудна вода стікала їй з кінчика носа, але до голови не лізло нічого путнього, та й однаково її дотепу ніхто б не почув.

Дівчинка подивилася на годинник і неохоче попленталася до зали очікування. Годинник показував 20:35. Треба було десь згаяти пів години, а кращого варіанту в неї все одно не було.

Ліл пройшла крізь автоматичні розсувні двері, і її одразу ж засліпило світло трубчастих флуоресцентних ламп. У залі очікування стояли білі столики з оббитими краями. До кожного столику додавалася пара пластикових стільців — і все надійно прибите до підлоги. З динаміків на стелі залою розтікалася фонова електронна музика: достатньо гучна, щоб діяти на нерви, та водночас достатньо тиха, щоб неможливо було розібрати, що ж там, власне, співають. Зате тут було тепліше й сухіше, ніж надворі.

Ліл, міцна амбітна дванадцятирічна дівчинка, носила зачіску боб з коротким чубчиком, а її вуха нагадували формою ручки чашки. На Ліл був жовтий дощовик, а на плечі висів маленький наплічник, у якому лежала зачитана до дірок книжка, блокнот і кілька погризених олівців.

Коли сутеніло, обачні містяни зазвичай оминали центр міста, однак Ліл була не з боязких. Вона вже не один рік бродила цими вулицями, вишукуючи найрізноманітніші історії. Ліл пхала носа, куди не слід, усе чекаючи, коли ж нарешті натрапить на справжню сенсацію, яка б гарантувала їй роботу в підпільному памфлеті-новинарні «Клаксон». 

З попередніми справами їй не пощастило — обидві ні до чого не привели. Та Ліл знала, що головне — не здаватися. Артур Джеймс Макнейр — справжній герой для Ліл і видатний репортер, який займався журналістськими розслідуваннями, якось сказав: «Новини — повсюди, якщо знати, де шукати». Тож Ліл ані на мить не втрачала пильності.

У залі очікування було не надто велелюдно: двійко нічних працівників із зарослими щетиною обличчями спокійно попивали чай; кілька прибиральників у комбінезонах, мабуть, заскочили сюди погрітися, перш ніж рушати на якусь фабрику чи до офісних будівель; й одна велика родина, яка сиділа, міцно вчепившись у свої валізи, і, схоже, лаштувалася провести тут усю ніч.

На протилежній стіні висіла дошка оголошень, заліплена кількома шарами флаєрів. Вони налізали один на одного, ніби їх туди стягнуло зі всієї кімнати потужним магнітом. 

Ліл пробіглася поглядом по рекламних оголошеннях, допоки їй в око не впала зіжмакана записка-благання. 

Намальована кольоровими олівцями, вона була напівпохована під рекламою грандіозного розпродажу побутової техніки.

«ЗАГУБЛЕНО ІГРАШКУ! Допоможіть знайти мою улюблену ляльку.

БУДЬ ЛАСКА! У неї лише одне здорове око і сині штанці. Хтось її забрав і так і не повернув. 

А вона — це все, що в мене є».

Нижче був не надто вдалий малюнок яйцеподібної іграшки, яка підморгувала. У неї були руки й ноги і кілька пасем схожого на морські водорості волосся.

Ліл надула щоки. Зрозуміло, що ця лялька важлива для дитини, яка розмістила оголошення. Порозпитувати не зашкодить, та й, зрештою, навряд чи ця справа виявиться гіршою за її останнє розслідування («Справу про вкрадені кришки від сміттєвих баків») чи попереднє («Таємницю забутої сітки для прання»).

Угорі на оголошенні було вказано адресу, та Ліл не могла розібрати почерк. Дівчинка смикнула папірець, і коли він відліпився від дошки, її раптом охопило недобре передчуття: ніби шепіт прокотився повітрям. Моторошний шепіт, як коли відкриваються двері до підвалу — і з темних сходів унизу обдає холодом. Краєм ока Ліл помітила, як повз неї майнула якась тінь; дівчинка рвучко обернулася, але поблизу нікого не було.

Усі сиділи там, де й раніше. Хоча ні. Ліл придивилася уважніше: у залі з’явився новенький, і зараз він дивився прямісінько на неї. Біля вікна, лише за кілька столиків від Ліл, сидів хлопчик. Він був страшенно блідий, майже білий, а підкочені рукава сірого светра оголювали кістляві зап’ястя.

Відчуваючи, як у неї червоніють вуха, Ліл ковзнула по хлопцеві поглядом, буцімто просто роззиралася довкола кімнатою і навіть не помітила його. У Пеліґані люди рідко дивляться одне одному у вічі; зазвичай вони опускають очі додолу, щоб, бува, не побачити чогось такого, у що довелося б втручатися. Ліл була не з таких, однак і їй не подобалося, коли на неї витріщаються.

Легким безтурботним кроком вона пройшлася до порожнього столика і сіла, намагаючись не зважати на вологі джинси, що неприємно липли до шкіри. Тоді, вийнявши з наплічника журналістський записник, витягнула зі спіралі олівець і звичним жестом розгорнула блокнот.

Ліл припідняла аркуш з оголошенням догори, вдаючи, ніби переписує його у блокнот, а сама скористалася прикриттям, щоби подивитися в бік вікна. 

Хлопець досі витріщався. Ліл заклала пасмо волосся за вухо, а тоді знову вийняла назад. Та що з ним таке? Задумливо пожовуючи кінчик олівця, вона намагалася не зважати на хлопця. А тоді відкрила записник на порожній сторінці, намалювала великий об’ємний знак запитання і зафарбувала його.

Врешті-решт цікавість узяла гору, і Ліл опустила аркуш.

Хлопець уже не дивився на неї. Перед ним лежала газета, і він уважно читав першу шпальту, нахилившись так низько, що пасмо волосся незграбно спадало йому на чоло.

Чоловік у робочому комбінезоні плюхнувся на стілець навпроти хлопця і забрав газету. Хлопець підвів голову, але нічого не сказав. Чоловік послинив пальця, розгорнув газету і струснув нею, щоб розпрямити сторінки. 

За хвилину Ліл побачила, як чоловік здригнувся, ніби від холоду, і підняв комір комбінезона. Він з тривогою озирнувся довкола, а тоді, не сказавши ні слова, підвівся, кинув газету на підлогу і пересів за інший столик. Хлопець мовчки дивився йому вслід.

Лампи на стелі задзижчали і блимнули.

Ліл опустила аркуш ще нижче й подивилася на хлопцеві зношені кросівки та потріпані джинси. Дівчинці стало соромно, що вона вдавала, нібито не бачить його. Ліл збиралася купити собі гарячого напою, якщо вже застрягла тут; мабуть, варто і йому купити.

Стоячи перед торговим автоматом і роздумуючи, що ж його вибрати, Ліл недбало підкидала монетку. Краєм ока вона помітила, що хлопець знову на неї дивиться — мабуть, вражений її вправністю. Щойно дівчинка так подумала, як впустила монетку — і та покотилася саме туди, де сидів хлопець.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *