В Анк-Морпорку помирає стотридцятилітній чарівник Невидної академії. Але не все так просто. Чарівничій душі доводиться повернутися у своє тіло, і все тому, що Смерть по неї не приходить! Виявляється, Женця душ відсторонили від справ… Смерть збентежений, адже тепер сам став смертним і отримав власний Час, тож він вирушає у світ живих його витрачати. Тепер Жнець працюватиме косою деінде, наприклад, на фермі, і зможе краще відчути світ звичайних смертних. – Препринт повертається.

Сер Теренс Девід Джон Пратчетт не схожий на більшість авторів фентезі – на відміну від Льюїса і Толкіна, з юності захоплених міфологією і лінгвістикою, Роулінг і Ле Гуїн, що закінчили престижні університети, Пратчетт з дитинства цікавився фантастикою і жахами, а в 17 років покинув школу, щоб влаштуватися в бекінгемшірскій тижневик Bucks Free Press. Це трапилося  в 1965 році.

Він багато писав під псевдонімом. Перша книга серії про Плоский світ зробила автора популярним. Зосередитися на літературі Пратчетт зміг тільки в 1987-му, після виходу четвертої книги Плоского світу.

У 1990-ті Пратчетта покупають усі в Великобританії. У 2000-х він поступається першим місцем за накладами Джоан Роулінг, але міцно утримує друге.

У 1998 році Пратчетт стає кавалером ордена Британської Імперії, а у 2009-му за служіння літературі королева дарує йому почесний титул лицаря-бакалавра. І до самої смерті у 2015-му він стабільно, раз на рік випускав хоча б по одній книзі про Плоский світ.

Террі Пратчетт. «Жнець». —Переклад: Оксана Самара. Дизайн обкладинки: Творча майстерня «Аґрафка». Л.: «Видавництво Старого Лева», 2018

Замовити

******

Морріс данс¹ знаний у всіх заселених світах багатосвіту. Його танцюють під голубим небом, щоб відсвяткувати оживання землі, й під ясними зорями, бо вже весна, і якщо хоч трохи пощастить, діоксид вуглецю знову розтане. Цю гостру потребу відчувають як мешканці морських глибин, що ніколи не бачили сонця, так і міські мешканці, чий єдиний зв’язок із круговоротом життя полягає в тому, що одного разу їхнє «вольво» переїхало вівцю.

Його танцюють невинно юні кудлатобороді математики під невміле виконання «Пожильців пані Віджері»² на акордеоні, і танцюють безжально такі собі нінзя-хранителі морріса Нового Анка, які виробляють страшні й дивні речі з носовичком і дзвіночками. Але його ніколи не танцюють як годиться.

Хіба що у Дискосвіті, що, плаский, лежить на спинах чотирьох слонів, які мандрують крізь космос на спині Великого А’Туїна, світової черепахи. І навіть там лиш в одному місці це роблять як слід. Це маленьке селище просто в Вівцескельних горах, де з покоління в покоління передається велика проста таємниця.

Тут чоловіки танцюють його в перший день весни, вперед-назад, під їхніми колінами дзвіночки, білі сорочки майорять. Люди приходять і дивляться. По тому запікають бика, і це зазвичай вважається гарним днем для сімейної прогулянки.

Але таємниця не в цьому.

Таємницею є інший танець.

І він ще певний час не відбудеться.

* * *

Ось цокання, ніби від годинника. І дійсно, у небі є годинник, і цокання щойностворених секунд лине з нього.

Принаймні воно має вигляд годинника. Але насправді це щось протилежне годиннику, і велика стрілка проходить лиш одне коло. Рівнина під тьмяним небом. Вкрита ледь заокругленими кривими, які могли б нагадати вам щось інше, якби ви побачили їх із великої віддалі, і якби ви їх таки побачили з великої віддалі, ви були б справді щасливі, що ви на великій віддалі.

Три сірі постаті пливли просто над нею. Те, чим вони були, не можна точно описати звичайною мовою. Деякі люди назвали б їх херувимами, хоча вони й близько не були рожевощокими. Їх можна було б зарахувати до тих, хто наглядає, щоб спрацювало земне тяжіння і щоб час лишався окремо від простору. Звіть їх аудиторами. Аудиторами дійсності.

Вони мали розмову без слів. Вони не потребували висловлювань. Вони просто змінювали дійсність так, ніби дещо було висловлено.

Дехто сказав: Такого не траплялося раніше. Чи це можливо зробити?

Дехто сказав: Це має бути зроблено. Є особистість. Особистості скінченні. Лиш сили тривають.

Це було сказано з певним вдоволенням.

Дехто сказав: Крім того… був безлад. Щойно отримаєш особистість, отримаєш і безлад. Загальновідомий факт.

Дехто сказав: Він спрацював неналежно?

Дехто сказав: Ні. Він не той, кого спіймаєш за руку.

Дехто сказав: В цьому й річ. У слові він. Ставати особистістю вже неналежно. Ми не хочемо, щоб це поширювалося. Припустімо, сила тяжіння стане особистістю? Припустімо, вона вирішить любити людей?

Дехто сказав: Вмажеться в них чи що?

Дехто сказав, голосом ще холоднішим, ніби той і так не був у точці абсолютного нуля: Ні.

Дехто сказав: Вибачте. Це лиш мій маленький жарт.

Дехто сказав: Крім того, деколи він розмірковує про свою роботу. Така спостережливість небезпечна.

Дехто сказав: Оце вже безперечно.

Дехто сказав: Тож ми згодилися?

Дехто, який, здавалося, замислився про щось, сказав: Хвилиночку. Чи ти щойно не використав займенник однини «мій»? Ти ж не стаєш особистістю, правда?

Дехто сказав винувато: Хто? Ми?

Дехто сказав: Де особистість, там і розбрат.

Дехто сказав: Так. Так. Правда ваша.

Дехто сказав: Гаразд. Але пильнуйте на майбутнє.

Дехто сказав: Тож ми згодилися?

Вони глянули вгору на обличчя Азраеля, накреслене проти неба. Насправді, воно й було небом. Азраель кивнув, поволі.

Дехто сказав: Гаразд. Де це місце?

Дехто сказав: Це Дискосвіт. Він летить крізь космос на спині велетенської черепахи.

Дехто сказав: А, один із типу цих. Я їх терпіти не можу.

Дехто сказав: Ти знову це зробив. Ти сказав «я».

Дехто сказав: Ні! Ні! Я ніколи не казав «я»!.. От холєра…

Дехто зайнявся і згорів так само, як згоряє маленька хмарка пари, швидко й без рештку. Майже миттєво виник дехто інший. Зовні він був ідентичний зниклому попереднику.

Дехто сказав: І хай це буде уроком. Стати особистістю — це кінець. А тепер… ходімо.

Азраель дивився, як вони легко відлітають геть.

Важко осягнути думки створіння настільки великого, що в справжньому просторі його протяжність можливо виміряти лише в одиницях швидкості світла. Але він повернув свою велетенську озію й очима, в яких могли загубитися зорі, виглядав серед міріадів світів той, що плаский.

На спині черепахи. Дискосвіт — світ і дзеркало світів.

Це звучало цікаво. А в цій тюрмі мільярдів років Азраель знудився.

* * *

А це кімната, в якій майбутнє переливається у минуле крізь шпарку нинішнього.

Часоміри уздовж стін. Не пісочні годинники, хоча вони мають таку саму форму. Не кухонні таймери, які можна купити на сувенір із прикріпленою табличкою із назвою обраного курорту, жвавенько надряпаною кимсь із таким же почуттям прекрасного, як у желейного пончика.

Й усередині навіть не пісок. Це секунди, що безкінечно обертають може бути на було.

І на кожному життєлічильнику є ім’я.

І кімната сповнена тихого шепоту людських життів.

Уявіть картину…

А тепер додайте різке клацання кісток об камінь, все ближче.

Темна постать перетинає поле зору і рухається уздовж нескінченних полиць шипучого скла. Клац, клац. Ось годинник із майже порожньою верхньою чашею. Кістяні пальці здіймаються й тягнуться. Відбір. Ось інший. Відбір.

І ще. Ще, ще більше. Відбір, відбір.

Усе як годиться, щоденна праця. Або як годилось би, якби тут існували дні.

Клац, клац, поки темна постать терпляче рухається уздовж рядів.

І спиняється.

І вагається.

Бо там є маленький золотий часомір, не надто більший від годинника. Вчора його не було, або не було б, якби тут існувало вчора.

Кістяні пальці змикаються на ньому й підносять його до світла. На ньому є ім’я, великими літерами.

І це ім’я СМЕРТЬ.

Смерть поставив часомір, а потім узяв його знову. Пісок часу вже сипався. Він перевернув його, для експерименту, просто про всяк випадок. Пісок продовжував сипатися, тільки тепер угору. Насправді іншого він і не очікував.

Це означало, що навіть якби тут могло існувало завтра, його б не було. Завтра не було б від завтра.

Рух у повітрі в нього за спиною.

Смерть повільно повернувся і звернувся до постаті, що неясно колихалася в мороці.

— ЧОМУ?

Вона сказала йому.

— АЛЕ ЦЕ… НЕПРАВИЛЬНО.

Вона сказала йому: Ні, це правильно.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Смерті, бо жодного й не було.

— Я МУШУ ОСКАРЖИТИ.

Вона сказала йому, він мав би знати, що оскаржень немає. Ніколи жодних оскаржень. Ніколи жодних оскаржень.

Смерть подумав про це і тоді сказав:

— Я ЗАВЖДИ ВИКОНУВАВ ОБОВ’ЯЗОК, ЯК МАВ ЗА НАЛЕЖНЕ.

Постать підпливла ближче. Вона примарно нагадувала вбраного в сіре монаха під каптуром.

Вона сказала йому: Ми знаємо. Тому дозволяємо тобі лишити коня.

* * *

Сонце схилилося до небокраю.

Створіннями з найкоротшим життям у Дискосвіті були одноденки, які мало коли жили аж цілих двадцять чотири години. Дві найстаріші безладно металися над струмком пстругів, обговорюючи історію з деякими молодшими членами з вечірнього виводка.

— Нема зараз того сонця, яке ото бувало, — сказала одна з них.

— Таки-так. В добрі старі години і сонце було годяще.

Геть усе жовте. А не оце червоне абищо.

— Та й вище воно було.

— Та було. Таки-так.

— А личинки й лялечки нас хоч трохи шанували.

— Таки шанували. Таки шанували, — обурено сказала інша одноденка.

— Моя думка, якби в наші години одноденки поводилися б краще, то і сонце було б годяще.

Молодші одноденки ввічливо слухали.

— Я пам’ятаю, — сказала найстарша одноденка, — що всюди тут були поля, далеко, скільки бачиш.

Молодші одноденки роззирнулися довкіл.

— Тут все ще є поля, — зважилася одна з них, після шанобливої паузи.

— Я пам’ятаю, коли ці поля були кращими, — гостро сказала стара одноденка.

— Еге ж, — сказала її товаришка, — і там була корова.

— Правда! Щира правда! Я пам’ятаю цю корову! Стояла прямо тут, ох, чи то сорок, чи то п’ятдесят хвилин. Коричнева була, як я пригадую.

— В нинішні години таких корів більше нема.

— Взагалі ніяких корів більше нема.

— Що таке корова? — сказала одна зі щойнонароджених.

— Бачиш? — переможно сказала найстарша одноденка. — Ось і маєш, такі вони, сучасні Ефемероптери, — вона вмовкла. — Що ми робили, перш ніж заговорити про сонце?

— Безладно металися понад водою, — сказала одна з юних мушок; у всякому разі, це був чесний варіант.

— Ні, перед тим.

— Е-е-е… ви розповідали нам про Великого Пструга.

— О. Так. Правда. Пструг. Ну, розумієте, якщо ви будете добрими одноденками і метатиметеся вгору і вниз як годиться…

— …й будете обачнішими зі старшими й кращими…

— …так, і будете обачнішими зі старшими й кращими, то кінець кінцем Великий Пструг…

Плям.

Плям.

— Так? — сказала одна з молодших одноденок.

Відповіді не було.

— То що Великий Пструг? — сказала інша одноденка, стурбовано.

Вони глянули вниз на воду, по якій розходилися концентричні кола.

— Священний знак! — сказала одноденка. — Я пам’ятаю, мені казали про це! На воді Велике Коло! Це мусить бути знак Великого Пструга!

Найстарша з молодших одноденок задумано оглянула воду.

Вона почала усвідомлювати, що вона, будучи найстаршою з присутніх мушкою, тепер має привілей літати найближче до води.

— Вони казали, — сказала одноденка угорі метушливого натовпу, — що коли Великий Пструг приходить по тебе, ти йдеш у край, що точиться… що точиться медом і молоком — одноденки не їдять. Вона розгубилася. — Точиться водою, — бездарно закінчила вона.

— Сумнівно, — сказала найстарша одноденка.

— Там має бути справді добре, — сказала наймолодша.

— О, чому ж?

— Ніхто ж досі не схотів повернутися.

¹ Морріс данс (танець морріс) — відомий із XV століття англійський народний груповий танець, який виконують у спеціальному одязі з дзвіночками. — Прим. пер.

² «Mrs Widgery’s Lodger» — вигадана мелодія для акордеона, а також назва найстарішого ордену Невидної академії, члени якої квартирували в пані Віджері. Під впливом Пратчетта виник однойменний музичний гурт, що існує й досі. — Прим. пер.