Або чому варто читати Матвія Вайсберга.
З мемуарними записками Матвія Вайсберга, одного з ведучих сучасних художників, його друзі познайомилися у фейсбуку. Але одна річ – читати їх серед різноманітних строкатих статусів у френдстрічці, а інше – отримати їх товстенькою книжкою, до того ж ілюстрованою малюнками та репродукціями картин автора.
В мене з початку війни, щиро кажучи, проблеми зі сприйняттям fiction. Мені не дуже зрозуміло, навіщо оті вигадки, коли поруч розгортається реальна трагедія, в якій ми водночас спостерігачі та учасники. Саме тому мабуть мемуарні записки Вайсберга здалися мені таким архіпелагом в бурхливому морі непевних фактів, фейків, вкидів та калейдоскопічній зміни новин. Бо вони спираються на тверде життєве підґрунтя, яке можна вважати за нормальне, чи навіть щасливе.
Бо це життя талановитої людини, що ствердила себе, авжеж, але справа не в тому. Це життя людини з сімейною історією (бодай і трагічною), з люблячими батьками, в дружньому середовищі. Це життя щасливої людини. Матвій Вайсберг – корінний киянин, онук загиблого на війні єврейського поета, його родинну історію не оминули всі трагедії ХХ століття, але дитинство його пройшло з люблячими батьком та матір’ю, у мабуть найкращому місті на землі, причому в самому серці міста, де він прожив майже з народження і по тепер. Мало хто в СРСР епохи «застою» зумів не просто зберегти себе, але знайти себе і своє призначення ще підлітком – і далі дотримуватися його, не зраджуючи, а до того ж мати таких саме талановитих та вільних друзів. Я б сказала, що це життя європейської людини – в тому сенсі, в якому його він міг би прожити, наприклад, у Парижі чи Берлині… Це нормальне, наповнене життя будь-якої талановитої людини, яким воно повинно бути – з теплим дитинством, веселою вільною андерграундною юністю, люблячими друзями, готовими у будь-яку мить прийти на допомогу, творчими пошуками та успіхами, вернісажами, виставками, подорожами… Життя, яким воно б мало бути у кожної людини, яка того варта. Не без втрат та особистих трагедій авжеж – але втрати та особисті трагедії це невід’ємні супутники насиченого життя. Будь-якого людського життя, щиро кажучи. І дивно, що художник зумів зберегти свободу та незалежність в задушливому повітрі гниючого совку. Мабуть завдяки тому, що свобода та незалежність були з самого початку вбудовані в його особистість. Це нечастий дар – мабуть навіть рідкіший за художній. Саме тому Матвій Вайсберг був серед тих, хто встояв на Майдані.
Саме тому багато етюдів-спогадів присвячено двом рокам, які Матвій Вайсберг провів у армії – в сибірському будбаті – життю, якого не повинно бути взагалі. Ні у кого. Причому, саме він (бо він все ж таки везунчик) опинився не в гіршому ще становищі, бо у художників були певні привілеї, але все одно – в нелюдської ситуації, яка позбавляє людину не тільки особистості, а й основних людських прав аж до елементарних побутових. Розлюднення повністю залежної від будь-якого зброду людини в радянської армії і засоби протистояння цьому розлюдненню – одна з мабуть центральних тем спогадів.
Художники, як і композитори – люди дуже розумні, бо працюють не тільки з образами, але й з концепціями. До того ж в них, звісно, зірке око. Вони помічають те, на що інші не звертають уваги. Або вважають цілком природним…
Ну й врешті решт я в захоплені читала книгу, збудовану з клаптикових міні-новел, тому що знаходила там посилання до знайомих так чи інакше людей і місць… Матвій Вайсберг з батьками мешкав на Хрещатику, 44. Я в дитинстві жила на Лесі Українки 10. Письменницю та перекладачку Марію Пригару я пам’ятаю по Дому творчості в Ірпені, куди мене взяли дід з бабцею (дід, професор Блінкін, працював в Інституті Переливання крові і писав науково-популярні книжки про героїчних вчених). Я досі сумую за Іною Булкіною, про яку згадує автор. Я знайома с кількома класними художниками, про яких він пише. Я ще пам’ятаю отой трамвай вздовж набережної Дніпра. Я ходила тими ж вулицями Одеси та Києва. Я могла бачити тих самих людей. Але бачила менше ніж він. Шкода. А теоретично могла ж побачити, як вони малюють портрети в міськсаду з Ваганом. А Кнопп грає на скрипці.
Матвій Вайсберг реалізувався попри все: державний антисемітизм, фактичну заборону на професію, КДБ, жорстку школу армії, та інші аксесуари радянської влади. Немає майстерні, ну що ж, то робитиму на Андріївському узвозі, писатиму там портрети на замовлення, це заодно й прекрасна практика для митця, бо натури завжди достатньо, причому гроші за роботу отримує саме художник а не навпаки. Не допускає до виставок приймальна комісія – то продаватиму роботи на тому ж Узвозі (до речі дженітрифікація Узвозу здається й відбулася завдяки Матвію та його друзям по класичної схемі – спочатку в покинутих будівлях влаштовує сквоти богема, потім підтягуються майстерні та галереї, потім район становиться модним, до того вуличні художники полювали у Трубі – тобто переході на Майдані). Щоб досягнути міжнародної репутації у таких умовах треба було мати немалу вдачу – або залізний характер. Або й те, й те. Бо в тих же спогадах є приклади того, як склалася доля не таких мабуть залізних, але теж талановитих людей. Але є ще й третій фактор – це сім’я, в якій ріс Вайсберг – батько, талановитий шахіст, якому радянський антисемітизм так і не дав реалізуватися в повній мірі, красуня матір, залізна бабця, вдова єврейського поета, друга Сосюри. Не дисиденти, не істеблішмент (хоча й бабця певної мірою й мала деякі привілеї, за які сплатила страшенну ціну), просто любляча сім’я. І це той фундамент, на якому буде потім побудоване все життя художника. В книзі є такий епізод – автор чомусь розсердився на маленького тоді сина, підвищив голос, і той закричав у відповідь: «Я любимый! Я любимый!». І все одразу встало на місце. Мабуть і сам художник може сказати про себе те ж саме. До речі його батько, тренер по шахам, був говорив своїм учням: ніколи не здавайся. Борися до кінця.
Зараз Матвій Вайсберг б’ється за збереження легендарних художніх майстерень БЖ АРТ, тих самих, про яких він писав у своїх спогадах – спочатку розташованих в старому будинку на Великій Житомирській, а потім в дев’ятиповерховому будинку на Лук’янівській, де зараз немає ані, опалення ані світла. Нам треба зберегти Матвія Вайсберга. Бо дух свободи та творчості це те, без чого людське життя нічого не варте — єдине, за що варто битися.
Текст: Марія Галіна
Матвей Вайсберг. Продолжение следует. Воспоминания. Харків. Фоліо. 2023
