28 вересня в Театрі ім. В. Василька відбулася прем’єра спектаклю «Привіт, монстре!» по п’єсі Карло Гоцці «Сине Чудовисько» в постановці заслуженого діяча мистецтв України киянина Слави Жили.

Це мабуть перша постановка цієї п’єси на українській сцені. Треба сказати, що в перекладі Віктора Шило вона звучить дуже сучасно; а робота композитора (Юрій Звонар), режисерки з пластики (Ольга Семьошкіна) та команди художників, майстрів світла та інших чарівників перетворили виставу на справжнє свято. Про акторів я вже не кажу – гра блискуча. Як результат, ми маємо спектакль дійсно європейського рівня; частково саме тому, що фьяба «Синє чудовисько»  Карло Гоцці і написана так, що відкриває шлях до будь яких сміливих експериментів, не в останню чергу через свою іронію, умовність сюжету та очевидний злам «четвертої стіни».

Звісно, кожен режисер цю умовність може втілити як йому здається важливим… В даному випадку порівняно з оригіналом дещо прибрано, а дещо додано. Прибрані звісно довготи, до яких глядач, вихований на ТікТоці, вже не готовий… Дещо залишилося умовно за кадром. А ось що додано…   До цього ми ще повернемося.

Чи дійсно вистава так провокативна, як це стверджується, наприклад на  usionline, де з’явилося інтерв’ю з режисером? Ну так, дівчина там один здається раз цілується з дівчиною, яка удає себе за чоловіка… Хіба ж ми не зустрічалися з таким сюжетом (на ньому тут власне і побудована частково інтрига). Варто тільки «Дванадцяту ніч» згадати. Вважати це за провокацію навіть смішно якось. Ну, удає себе за чоловіка, ну цілуються…  Взагалі, якщо вистава хороша, їй зовсім не обов’язково бути провокативною… 

До речі флюїдні гендерні ролі (та навіть, перепрошую, видова приналежність героїв) в казках – звичайне діло. Старі автори зовсім не були ханжами, вони взагалі не переймалися стосовно цього. У того ж Гоцці в «Королю-оленю»  король Дерамо взагалі перетворюється на оленя, а чарівник  на папугу (сюжет радянського фільму теж порівняно з оригінальною п’єсою трохи змінений). Взагалі розкішний Вісімнадцятий вік не був віком моралістів, Гоцці іронізує над бідолашною Смеральдиною, яку як недоторкану дівчину намагаються віддати в жертву страшній Гідрі. 

«Тобі двадцять років, ти тинялася по світу і ще незаймана? Ти здобула виховання, яке було в моді в далекому минулому. Героїзм, як ти його розумієш, це застаріле слово, яке зустрічається в історії та в романах, але яке в наш час відкинуте, як сміховинна річ. Тепер необхідно притримуватися здорового глузду. Якби ти не була сповнена забобонів, результатів старомодного виховання, якби ти вивчала новітні філософські системи, – твоє ім’я не потрапило б у урну як ім’я незайманої  і ти сама не потрапила б у таке жахливе становище» – каже цинічний Брігелла своїй сестрі, яку веде на страту.

І ось тут, мабуть, важливе. Це про мессидж спектаклю (мессидж п’єси це як ми знаємо, інша справа). 

Режисер в  ефірі Української Служби Інформації , в інтерв’ю,  про яке ми тут казали вище, стверджує, що це історія про «колишніх», яка «ставить питання, що таке кохання, і чи не сприймає людина токсичні стосунки як справжню любов». 

Дивно, бо я так це не сприйняла. Ну, чудовисько… Ну, вона має його полюбити, щоб він знову став принцом (проблема в тому, що вона вже любить,  і саме того принца, якого перетворили на чудовисько, а він не може за умовами гри зізнатися, що він – це він,  то їй треба розлюбити принца, заради якого вона видає себе за чоловіка, і йде на смертельну битву із Гідрою, і полюбити ото чудовисько, тобто все складно). У Гоцці майже завжди так, Анжела має розпізнати свого Дерамо в огидному Тартальї (це в фільмі, за п’єсою то взагалі якийсь чужий  дідуган). 

Для мене вистава зовсім не про те. Бо тема любові і токсичних стосунків дуже швидко розчинилася в більш мабуть актуальних наразі темах, і ось вони просто таки кричать про себе.

Це, звісно, тема токсичної влади. Слабкої влади, маніпуляції владою, злочинної влади. Тема конформізму та байдужості – цинічний Брігелло спокійно веде сестру на страту, бо приказали. Придворні прекрасно знають, що насправді твориться в умовному Нанкіні, але мовчать, бо… ну, зрозуміло, чому. 

Це про питання, які мабуть варто задати собі – а на що ти здатний заради любові? А заради виживання? А що приоритетніше?

І ще одно. Це трохи спойлер, але ось і сам режисер наприкінці інтерв’ю зізнався, що трошки змінив канонічний фінал… Бо хто там кого полюбить і хто чий колишній, як виявилося наприкінці не так важливо (вже ж має закінчитися добре, так?), як питання, чи не з’явиться новий дракон після загибелі старого… Ну й до речі – від чого ми маємо відмовитися заради досягнення своєї мети? Як би не виявилося, що ми в процесі її досягнення змінимося так, що і мета ота вже буде неважливою.

Ось для мене «Привіт, монстре!» це скоріш про це.

Марія Галіна

• Автор – Карло Гоцці
• Переклад з італійської – Віктор Шило
• Режисер-постановник, художнє рішення, костюми – заслужений діяч мистецтв України Слава Жила
• Композитор – Юрій Звонар
• Режисерка з пластики – заслужена діячка мистецтв України Ольга Семьошкіна
• Художниця-постановниця, художниця по костюмам – Юлія Заулічна 
• Афіша – Тетяна Іваночко 
• Тривалість – 100 хвилин

Дійові особи та виконавці:

• Дзелу: В. Цобенко, Д. Усов
• Дардане: І. Шеляг, М. Буймович
• Смеральдіна : Б. Шуманська, Т. Лукаш
• Таер: П. Примак, С. Корнейко
• Фанфур: заслужений артист України О. Ярошенко, А. Головань
• Гулінді: заслужена артистка України Н. Наточа, І. Бесараб
• Труфальдіно : Я. Бабич, арт. М. Рєзніков
• Брігелла: Є. Карельський, арт. М. Пащенко
• Тарталья: арт. Н. Лук’янова, арт. Д. Ярошенко, К. Полякова
• Панталоне: арт. У. Самолюк, арт. Н. Фрунзе

я. Слава Жила називає любов у цій виставі «різнобарвним сум’яттям почуттів», а монстр, який виноситься у заголовок, – радше риторичним образом. Це може бути колишній партнер, насильник, чи навіть внутрішній страх. Принцеса з Грузії вирушає до китайського Нанкіна, аби врятувати провінцію від чудовиська, та чи не з’явиться новий дракон після загибелі старого – питання, яке залишає відкритим сюжет.

Постановка грає з трьома часовими вимірами – від доби Просвітництва до сучасності та футуристичних світів на кшталт «Зоряних війн». У сценах можна впізнати відлуння андеграундної культури: рейви, що нагадують фестивалі Burning Man чи Brave Factory, і навіть дивакуватий реквізит, як-от чайник, перетворений на «прилад із Юпітера». У виставі є й сцена поцілунку між двома дівчатами – ще один місток від Гоцці до сьогодення.

Музичним тлом для режисера стали хіти Queen – «I Want to Break Free» та «Somebody to Love», що віддзеркалюють пошук свободи й любові. Сама ж вистава триває 100 хвилин з антрактом, який Слава Жила називає своєрідним випробуванням глядача. Адже після першої дії кожен вирішує сам, чи готовий залишитися у вирі подій і пройти цей «театральний тріп» до кінця.

Виставу створювали: режисер, художнє рішення, костюми – Слава Жила, композитор – Юрій Звонар, режисерка з пластики – Ольга Семьошкіна, художниця-постановниця, художниця по костюмам – Юлія Заулічна.