Зранку насипав дощ, була повітряна тривога, тож ми весь день вагалися, чи йти на цей концерт. Точніше, у неділю 11 грудня було навіть два концерти: маестро Євген Громов грав Сильвестрова в Музеї на Терещенківській, а маестро Роман Меліш співав Антона Вівальденка – в Опері. (Вівальденко – саме так анонсував подію сам Меліш, ми лише згодом зрозуміли сенс такої вимови).
В останню мить таки наважилися: добігли до електрички, від електрички до метро, а від метро до Опери, уже змилені й наскрізь мокрі від зовнішніх і внутрішніх вологостей. О 17:10 на порозі опери контролери пускати не хотіли – мовляв, спектакль уже триває, а зал повний, немає місць (!?). Ледве ублагали (розумієте, ми естети, музичні критики ми…), отримали якусь контрамарку й побігли до гардеробу.
– Оце ви вчасно, вже третя дія закінчується, – саркастично прокоментувала гардеробниця.
– Яка третя дія? – запротестували ми. – Там же духовні твори Вівальді мають бути, щойно початок…
– Який Вівальді? Дон-Кіхот – це що, Вівальді? – прошипіла тітка.
– Сервантес, – відгавкнули ми й побігли геть, на вулицю, під щораз густішу мжичку.
Під стінами Національної опери витягли телефони, знайшли посилання й дочитали-таки: Київська опера, Межигірська 2. Ну думаємо, доїдемо на таксі, хоч «Amen» почуємо.
О 17:30 вже були на місці. Тут знову чекала несподіванка, але тепер уже щаслива: виявилось, прийшли за півгодини до початку – концерт був на 18:00. Ось так дощове небо нагородило нас концертом, про який варто написати окремо – чудесний був концерт.
Почався він найвідомішим (із духовних творів Вівальді) Gloria, яку капела Лятошинського заспівала, сказати б, рівно й вишукано: перша частина прозвучала делікатно, ніби впівголоса (а ми ж ніби звикли, що там уся ударна сила хору, маєстатичне tutti). В ансамблі сильна віолончель (Тетяна Гречанівська) – із бароковим смичком, вона звучала божественно, з багатющими низькими тембрами, хоч і на сучасних струнах. Але один цей акцент, плюс талант музиканта – і скільки розкоші для вуха!
Втім, це не була ударна частина концерту, радше офіційне відкриття.
Найкращих слів варта Капела Лятошинського (головний диригент Богдан Пліш, хормейстерка Наталія Хмілевська). Цей колектив хоч і ще не грає на старовинних інструментах (окрім клавесина й органу, їх у цьому концерті не було), проте виконує шедеври барокової музики згідно з правилами історично поінформованого виконавства. Наприклад, саме так у вересні цього року прозвучала «Вечірня» Клаудіо Монтеверді у Національній філармонії України – один з останніх амбітних проєктів колективу. Це була спільна робота з італійським диригентом Антоніо Греко та музикантами барокового оркестру Cremona Antiqua. Вперше років за тридцять шедевр Монтеверді прозвучав у нас практично так само, як і чотириста років тому.
Далі була власне кантата Nisi Dominus із солістом Романом Мелішем. Спів Меліша емоційно загострений, технічно мало не бездоганний. А легкі неточності – це радше свінґ, у який співака заносить любов до димінуцій (скажімо, в Cum dederit по потужньому крещендо на довгій ферматі одна «зайва» тріоль таки ніби зірвалась, виспівалась нечітко, втім, у репризі її вже не було). Та головне – він природній і глибокий, у ньому є магія, що так рідко трапляється. Між виконанням Андреаса Шолля (яке є в ютубі) і Меліша – однозначно Меліш із кожного погляду: і фізичного, й технічного, й усякого іншого – у голосі більше тіла, глибини, його акценти осмисленіші й драматичніші, не кажучи про багатшу орнаментику – Меліш дає від себе, від серця. Акуратний, рівний, маєстатичний і пріснуватий Шолль нехай краще співає своїх німців, а не наших італійців, чуттєвих і пристрасних.
Чи може ми не праві?
Тоді послухайте Шолля й потім ідіть на Меліша, якщо вам ще колись випаде нагода.
Або порівняйте тут Меліша хочби й з італійцем Карло Вістолі: у Вістолі, прекрасного контратенора, Вівальді якийсь лагідніший, трохи аж наче полакований, натомість наш Вівальденко все ‘дно вийшов цікавішим – живішим, динамічнішим, рвучкішим і рудішим.
Завершився концерт кантатою Lauda Jerusalem, побудованою на антифонному принципі.
Антифонам додавало драматизму те, що одна із солісток (Іванна Пліш) гарно співала з майстерними вібраціями (здихатись їх співакам неможливо), натомість у її антагоністки (Олени Сарахман) була неймовірно щира, дитяча подача – мабуть, ідеальна для цієї музики.
А світло під час концерту не вимкнулося. І ракети не долетіли.
Ось так пишно, на зло й погибель «некрасивим» (як називає їх одна наша прекрасна знайома), ми тут учтуємо.
Текст: Тарас Шумейко, Олеся Найдюк
