Бути не як усі. Прагнути чогось більшого. Знайти кращу роботу. Жити за своїми правила. Що це — мотиваційні слогани, цінності сучасного світу чи, може, очевидні і вічні людські прагнення? Не головної героїні роману «Дівчина з крамнички», першого українського видання книжки всесвітньо відомої японської письменниці Саяки Мурати.
Дівчина з крамнички Кейко Фурукура у свої 36 анітрохи не прагне кар’єрного розвитку, а стосунків і поготів. Зацікавлень у неї теж немає. 18 років вона працює (часто понаднормово) на непрестижній роботі у цілодобовому мінімаркеті. Їй подобається, бо там дають чіткі інструкції, як слід поводитися з людьми. Крамничка — штучно нормалізований простір, якого Кейко завжди потребувала. І розповідає героїня про це (книжку написано від першої особи) без жодної іронії.
На перший погляд звучить як доволі таки химерна історія. Химерна вона, однак, тому, що майже цілковито позбавлена химерности у звичному розумінні. Героїня химерно неамбітна — і саме тому така цікава. Мінімального набору деталей, надзвичайно короткого переказу історії дитинства вистачило, аби з перших же сторінок героїня стала переконливою. А, отже, щось у ній ми впізнаємо, доповнюємо її образ чимось із власного досвіду. Попри всю чудернацькість у поведінці Кейко, цей роман не так про девіантну поведінку, як трохи про кожного з нас.
Кейко винаймає маленьку, не надто чисту квартиру і спить та їсть лише для того, аби приходити на роботу повною сил. Добре спати, щоб добре виконувати свою роботу їй порадив топ-менеджер, і Кейко йому за це щиро вдячна. У крамничці Кейко як риба у воді: вона відразу розпізнає потреби клієнтів, знає весь режим цього простору, який для неї — насамперед звуки, такі приємні і звичні, що ними вона заколисує себе перед сном. Кейко розумна, вчилася в університеті, читала історичні книжки. Її вибір рутинного і нецікавого життя — не дурість, не зверхність і не втома. Просто Кейко не вміє як слід розпізнавати людських емоцій. В дитинстві, наприклад, вона пропонувала зготувати з мертвої пташки вечерю — тато ж любить страви з м’яса. Нерозумним Кейко здавалося зривати для поховання пташки квіти. Кейко мислить винятково логічно, люди довкола її через те не (с)приймають і тому Кейко робить логічне рішення — жити за інструкціями. Нічого не робити з власної ініціативи, притлумити усю творчість, аби всіх влаштовувати. Вона не відмовляється від примусу суспільства до нормальности — Кейко проактивно питає в суспільства, як це — бути нормальною. Не є нормальною — але хоче такою бути, і їй це навіть трохи вдається. У чому ж тоді проблема?
З одного боку, Кейко ніхто чітко не пояснює, що таке нормальність, адже передбачено, що всі це розуміють і так. Але не це головне. Історія Кейко руйнує упередження, мовляв, бути нормальною зовсім нетворчо. Навпаки — примушуючи до нормальности, суспільство вимагає ще тих творчих зусиль: будувати не просто якусь кар’єру, а саме вдалу, не просто ходити до друзів в гості, а створювати свою сім’ю. Такі два єдиноможливих шляхи бути прийнятим у суспільстві — будувати кар’єру або сім’ю — називає один із героїв книжки. Кожного, хто ані працює для спільноти, ані дає потомство, суспільство наполегливо до цього змушує — до проактивного долучення до суспільства. Це, звісно, особливо характерно для японського суспільства, для якого є нормою жертвувати індивідуальним благом на користь колективу, де тому і так багато трудоголіків і самогубць. Але йдеться про суспільство як таке (підтвердженням є бодай те, що книжку перекладено на понад тридцять мов). У Кейко ж є потенціал — і у кар’єрі, і як жінки, отже вона повинна його реалізувати. Навіть якщо сама того не хоче. Кейко рахує, що дванадцять разів їй дорікали непрестижною роботою, чотирнадцять — одруженням. Вона ще трохи послухає, і відштовхуючись від того, на чому наполягатимуть більше, буде приймати рішення. Науковий, так би мовити, підхід. Не розуміє емоцій, але навчилася дуже вдало їх імітувати — з міміки людей. Сама ж не відчуває жодного роздратування, наприклад, коли хтось на роботі зробив щось не те.
Парадоксальна книжка. Авторка начебто і занурюється у сам вир соціальної критики — проблем відчуження, механізації, применшення людини до професійної функції, зрештою, примусу до нормальности. Але не говорить про них у начебто належній тональності непокори і зміни соціального ладу. Утім, такий персонаж тут є. Сірага дуже схожий і водночас протилежний до Кейко. Він не поміщається ані у категорію одружених, ані як-слід-працевлаштованих, однак, поки Кейко любить крамничку і навіть подумати не могла б її соромитися, Сірага зневажає і крамничку, і професію продавця, і своє оточення — чого він тільки не зневажає. Замість прийняти правила суспільства і знайти підходящу для себе роль, він його ненавидить, а тому вирішує підлаштувати суспільство під себе, щоб йому помститися. Парадокс — суспільними методами, і він сам весь час на цьому наголошує. То ж і наскільки відмінний його «антисуспільний» вибір від «суспільного» вибору Кейко?
І головне — наскільки відмінні їхні вибори від виборів пересічних людей? В Кейко і Сіразі Мурата радикалізує типову поведінку, тому і такі зрозумілі і правдоподібні ці герої. Це історія не про марґінальні, неспізнані більшістю досвіди, а про радикалізовані форми досвідів пересічних. Усі насправді хоч колись відчували фрустрацію від невідповідности ситуації, чи то фундаментальній, чи дрібній. Або ж бажання повернутися у простір звичних звуків чи запахів, де почуваєшся, як у своїй тарілці. Прагнення бути в чомусь, як хтось. Втому від потреби щось робити самому, бажання, аби хтось вказав конкретно, що слід зробити, й прагнення відчуття визначености і певности. Тиск очікувань чи, зрештою, втому від амбіцій. Хоч і, звісно, не висловлювали того бажання так руба, як то робить Кейко — у дещо завуальований спосіб. Зрештою, і Кейко засвоїла, що ненормально руба питати про нормальність, тому просто спостерігає і копіює. Помічає, до речі, що й інші люди багато копіюють — наприклад, голоси людей, з якими спілкуються. Поза цим Кейко не відчуває тривожности, розгублености, нерозуміння чи роздратування. Цим вона і приваблює: вона всім вдоволена, її все влаштовує.
Справа часто у самій тональності. Кейко і Сірага сидять в кафе. Кейко, спокійна і врівноважена, п’є окріп (каже, що не хоче надавати смаку воді, тому не розпаковує пакетика з чаєм). Сірага, роздратований і пригнічений, скаржиться, що Кейко йому купила чай (він хотів каву). Звісно, Кейко спокійно встає і купує йому каву. Спокій, вдоволеність і незворушність до зовнішніх подразників головної героїні — одна з важливих причин, чим цей роман так привабив сучасного читача. Тональність важлива і у способі висловлюватися: поки Кейко каже, що суспільство було таким нелогічним завжди (вона читала історичні книжки, аби це виявити), Сірага стверджує, що суспільство не змінилося і досі функціонує як плем’я. Не суперечать одна одній насправді ці думки, але тональність відрізняється суттєво. Як зауважує Кейко про продукти у міні-маркеті, за вісімнадцять років її роботи всі товари у крамниці повністю були змінені, а водночас це все ж ті самі товари.
Спостерігати за іншими, вчитися в інших, копіювати інших, — і в якийсь момент зробити так, як тобі подобається. Є, звісно, у романі Мурати місце для соціальної критики, тільки вирішення у Мурати — радше індивідуальні, ніж соціальні. Наприклад, таке: чи не вдалося би нам почувати себе у суспільстві краще, якби кожен насамперед переймався тим, аби самому опинитися на своєму місці, а не змушувати до цього інших?
Текст: Орися Грудка
Саяка Мурата. Дівчина з крамнички / — переклад Дарина Павлова. Х.: Віват, 2020.
