Кулінарні книги Стелли Снеллінг

Селія Різ

Державні таємниці, зрада, шпигунські ігри, жіноча дружба і навіть кулінарні рецепти. Історія роману розвивається у період після закінчення Другої світової війни. Едіт Ґрем працює вчителькою німецької мови, але прагне пригод. У цей час  уряд Великобританії створює Комісію з контролю, яка наймає британців на роботу в Німеччині для відбудови зруйнованої нації і викриття злочинів війни. Шкільна вчителька зголошується на заклик.

Після співбесід з Едіт, в Комісії вирішують, що вона ідеальна кандидатка для того, щоб працювати на іншому рівні й стати шпигункою: вона самотня, має непримітну зовнішність і знає німецьку. Є ще одна цікава річ, Едіт знає одного із найбільш розшукуваних військових злочинців – графа Курта фон Стабенова, з яким кілька років тому прятелювала. 

Едіт вирушає до Німеччини, де допомагає відновлювати початкові школи і стає подвійною шпигункою. Для передачі секретної інформації вона використовує колонки у кулінарних журналах, які веде від імені відомої авторки кулінарних книг Стелли Снеллінг. І що далі вона у цій справі, то більше цікавих деталей відкривається: не все насправді так, як її переконували, зокрема щодо графа Стабенова. 

Селія Різ – відома британська письменниця, авторка понад 20 романів для підлітків. «Міс Ґрем. Кулінарна книга шпигунки» – перша книжка авторки для дорослих. Твори Селії Різ перекладені на 28 мов світу, були відзначенні престижними літературними преміями у Великобританії, США, Франції та Італії.

Селія Різ. Міс Ґрем. Кулінарна книга шпигунки / пер. Бориса Превіра та Максима Ларченка. Київ: Книголав, 2021. 504 с.

Уривок

Едіта сиділа за великим столом із суцільною стільницею. На його краю лежала чорнильна ручка і дві картонні папки. Жінка з іншого боку розгорнула нижню папку, й Едіта мигцем вихопила фрагмент свого фото з паспорта.

— Незабаром вас відправляють до Німеччини для роботи у відділі освіти Контрольної комісії, — мовила вона, проглянувши Едітину особову справу. 

— Це правда? Останнє запитання прозвучало німецькою, тож Едіта відповіла цією ж мовою. Співбесіда перейшла в нове річище.

— Ви працювали в дівочій середній школі, де викладали сучасні мови, все правильно?

Едіта знову підтвердила.

— Як довго?

Відповідаючи на запитання, Едіта пригадала весь попередній досвід. Спочатку розповіла про освіту: про диплом із німецької філології Бедфордського коледжу, про час, проведений у Німеччині, — з датами й місцями, і от тепер — про своє бажання вступити до Контрольної комісії в Німеччині.

— Навіщо?

— Навіщо що?

— Навіщо вам це? Міс Ґрем, це просте питання.

— Тільки відповідати на них найважче, — сказала Едіта, усміхнувшись, однак у відповідь посмішки не отримала. — Всю війну я просиділа вдома. А ця робота для мене — шанс бути корисною, зробити якийсь внесок.

Власні слова прозвучали їй зужито, банально. Звідки цій жінці, що працює на важливій посаді в серйозній установі, знати про нудьгу, якою живе вчителька давніх і сучасних мов у середніх і молодших класах провінційної школи для дівчат, у вільний від роботи час доглядаючи стареньку матір? Поки решта світу, як їй здається, займається чимось вартісним. Хай ця робота небезпечна, може, навіть смертельно небезпечна — зате й страшенно цікава.

Роки війни спливли для Едіти одноманітним кавалком — зовсім як ті шматки стін, огорнуті розплавленими рештками скла, які знаходиш після бомбардування: одразу й не скажеш, де кінець одного та початок іншого. Так само і з плином її днів. Навіть нальоти всі були монотонно однакові: зачувши розпачливе гудіння сирени, вона хапала матір і тягла до сховища; там сиділа, прислухаючись до гудіння бомбардувальників, — з острахом, але й не меншою нудьгою від постійного незнання, коли літаки долетять до них, скільки триватиме й коли завершиться бомбардування. Потому — година-дві тривожного сну й виснажлива подорож на роботу, в інший кінець міста, пішки чи на велосипеді, крізь цегляний і штукатурний пил, що завис у повітрі й поволі вкривав усе навколо тоненькою плівкою, зводячи нанівець материну безглузду манію прибирання. Бувало, завівши стареньку до сховища, Едіта верталася в ліжко, байдужа до того, уб’є її бомба чи ні. Потайки навіть жадала цього. Єдиними радощами були поодинокі вилазки до Лондона, до Лео.

— Звідки ви довідались про Контрольну комісію?

— Від Френка Гітчина.

— Хто це?

— Колега, викладач мов у хлопчачій школі.

«Їм потрібні вчителі, — казав їй Френк, — зі знанням німецької. Щоб, коли все це скінчиться, відправити їх туди на допомогу з відновленням ладу. Я от планую спробувати… Жінок також беруть, тільки таких, щоб були… ну, знаєш… вільні, щоб їх тут нічого не тримало. — Він підморгнув. — Чом би й тобі не спробувати?»

Вільні? Аби ж він тільки знав.

Повернувшись того вечора додому, вона поставила велосипед у гаражі. Матір про прихід доньки сповістило клацання садових воріт. Чай на столі, пізніше — какао й вечірні новини по радіо. Лондон знову бомблять, зате союзники форсують Рейн, а совіти вже дійшли до Одри. Ще трошки, і війна завершитьcя. «І всі ми нарешті повернемося до нормального життя», — з якимось особливим задоволенням промовила мати, дов’язуючи рядок. Певно, мала на увазі «до того, як було раніше». Що ж до Едіти, то їй здавалося, що з настанням миру за її спиною затріснеться пастка. А тут якраз Контрольна комісія пропонує вихід. Незаміжній вчительці за тридцять така нагода випадає нечасто. Та й, далебі, кваліфікація у неї не нижча, ніж у Френка Гітчина, до того

ж, на відміну від нього, вона бувала в Німеччині — ще до війни.

Вирішила поки нікому нічого не розповідати, щоб не завадили.

Відповідь від комісії надійшла майже одразу. Спершу Едіта мусила заповнити деякі папери, а тоді — пройти співбесіду. Ніхто ні про що не здогадувався. Вона мовчала до останнього, доки не написала заяву про звільнення з роботи.

— Які обов’язки ви виконуватимете? — спитала в неї співбесідувачка. —Викладатимете?

— Викладати будуть німецькі вчителі, — відповіла Едіта, пригадавши інструкції, що отримала того дня. — Ми туди їдемо для адміністративної роботи. Працюватимемо інспекторами: відкриватимемо школи й шукатимемо педагогів.

— Зрозуміло, — жінка ще раз зазирнула в її справу. — Та й посада у вас висока: старший офіцер — це як підполковник.

Вона відкинулась на спинку крісла і, на хвильку замислившись, усміхнулася:

— У вас чудова німецька, і вимова гарна, майже без акценту. Кивком голови Едіта прийняла комплімент. А що сама мала слух до мов і акцентів, то з вимови співрозмовниці розуміла, що та не з Британії. Пригадала одного викладача з коледжу — він міг би бути її братом.

— Можу сказати те саме й про вас. Ніяк не збагну, що у вас за акцент. Здається, румунський?

В яблучко. Співбесідувачка зашарілась і заклякла. Відтак легенько кивнула, ніби виринувши з короткочасної задуми.

— Будь ласка, перечитайте й підпишіть ось це.

Вона дістала з верхньої шухлядки бланк і підштовхнула до Едіти.

— Що це? — спитала та, беручи документ.

— Угода про нерозголошення таємниці.

Зиркнувши на сторінку з умовами, Едіта спитала:

— Що це значить?

Злегка всміхнувшись, співрозмовниця відповіла:

— Не можу сказати, поки не підпишете.

І подала їй ручку:

— Ось тут. І отут, для підтвердження. А сюди — ім’я, друкованими літерами. Отак, дякую.

Забравши в Едіти аркуш, вона поклала його в папку:

— Мене звуть Віра Аткінс.

Хоч це ім’я Едіті ні про що не казало, та в ньому був певний натяк на те, що його потрібно запам’ятати й поважати.

— Умови, з якими ви щойно ознайомились, повторному обговоренню не підлягають — ні зараз, ні у майбутньому. Вам все зрозуміло? Може, хочете трохи подумати?

Едіта заперечно похитала головою. Їй страх як кортіло нарешті довідатись, що це все таке.

— А тепер повернімося до Курта фон Ставенова, чи то пак — графа фон Ставенова. Очевидячки, він має багато титулів, — міс Аткінс підштовхнула до Едіти його справу. — Впізнаєте його на цьому знімку?

Едіті одразу ж захотілося ніколи не знати цього чоловіка. На світлині його красу надзвичайно вигідно підкреслювала есесівська форма: срібні еполети на плечах, на правому комірці — блискавка, на лівому — чотири зірочки, що позначали його ранг. Звісно ж, вона впізнала цього чоловіка, лишень тепер його біляве волосся здавалось темнішим — було коротше підстрижене й зачесане набік. Лице змужніло, проте не втратило давніх юнацьких рис: ті самі високі вилиці, та сама ямка на широкому квадратному підборідді. Він дивився не прямо в об’єктив, а трохи правіше — якось відсторонено. Його глибоко посаджені очі здавалися світлішими супроти темних кудлатих брів. 

— Чи відомо вам, що він колишній високопоставлений офіцер СС? — спитала Віра Аткінс, розтягнувши в посмішці кривавочервоні уста.

— Авжеж ні.

Щоки Едіти спаленіли, вона заледве стрималась, однак терпець їй урвався не через манеру співбесіди. Вона стиснула фотографію міцніше, аж краї загнулися. Господи, вона ж його знає — добре знає. Вона ж його кохала, і хай там що між ними сталося, нізащо б не повірила, що він може бути лихим. Звісно, час від часу вона думала, де він і чим займається, але такого не могла уявити й у найбожевільнішій фантазії. Пальці міцніше обхопили знімок. Офіцер СС? Це неможливо! А вона ж бо гадала, що з ним щось сталося, що він потрапив до концтабору. От тільки такого геть не очікувала. Як він міг? Як так? 

Вона прикипіла поглядом до світлини, шукаючи там відповіді. Відвернулась, відтак — глянула знову. Може, це якась помилка, може, не він? Господи, як наївно. Зненацька її уявлення про світ і власне місце в ньому похитнулися. Ні, це все ж таки він.

— Коли ви востаннє контактували зі штурмбанфюрером фон Ставенгау?

— Я ніколи не знала жодного штурмбанфюрера фон Ставенгау. Співбесідувачка роздратовано зітхнула, та Едіта знала, що мусить донести їй свою позицію.

— Гаразд, коли ви востаннє бачили пана Курта фон Ставенова? Подумавши, Едіта відповіла:

— Здається, у тридцять восьмому.

— Звучить не надто переконливо.

— Так, це було влітку тридцять восьмого.

— Відтоді більше не зустрічалися?

— Авжеж ні! — не стрималась Едіта. — Війна ж була!

Поки Едіта відповідала на запитання, якась частина її мозку й далі переконувала її, що, можливо, нічого страшного він не скоїв. А що, як він був у якійсь групі спротиву, що планувала знищити Гітлера? Може, це хоч якось пояснить його вчинок? Утім, щось у чорних очах співрозмовниці й вигині її губ говорило про глибоку відразу цієї жінки до будь-кого, хто мав бодай якийсь стосунок до цього чоловіка, хто хоч раз назвав його своїм другом. Навряд чи невинна людина викликатиме таку зневагу. То що ж він накоїв?

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *