Сучасний польський роман «Король» Щепана Твардоха від видавництва Фабула і перекладача Остапа Українця.
Це водночас гостросюжетна політично-кримінальна драма про Варшаву кінця тридцятих і надзвичайно потужна персональна драма, які Твардох щоразу виписує сливе бездоганно.
Варшава 1937 року. Антисемітські голоси лунають дедалі гучніше, але євреї ще можуть мати все. Принаймні один із них — Якуб Шапіро. Боксер, улюбленець жінок, любитель вишуканого одягу, дорогих автівок і зброї. Він працює на Кума Капліцу і вирішує усі справи, що потребують його нелюдської сили. Хто наважиться протистояти Якубу? Хто наважиться протистояти Капліці?
Ізраїльський генерал Моше Інбар, який тоді, в 37 році, був «хлопцем Шапіро», його тінню, тепер, 50 років по тому, пише в Тель-Авіві історію передвоєнної Варшави. То був світ збройних сутичок, борделів, наркотичного куражу і зруйнованих доль. А десь там уже підносилось передчуття близької трагедії.
Щепан Твардох. Король / пер. з польськ. Остап Українець. — Харків: Фабула, 2020, 432 ст.
Алеф
Мого батька вбив високий вродливий жид, широкоплечий і кремезний — боксер із «Макабі».
Зараз він стоїть на ринґу, зараз останній бій цього вечора, останній рунд цього бою, а я дивлюсь на нього з першого ряду. Мене звати Мойсей Бернштайн, мені сімнадцять і мене не існує.
Мене звати Мойсей Бернштайн, мені сімнадцять і я не людина, я ніхто, мене нема, я не існую, я худий, убогий син нікого і дивлюся на того, котрий убив мого батька, дивлюся, як він стоїть на ринґу, гожий і дужий.
Мене звати Моше Інбар, мені шістдесят сім років. Я змінив прізвище. Сиджу за друкарською машинкою і пишу. Я не людина. Не маю прізвища.
Боксера на ринґу звати Якуб Шапіро. У боксера є двійко гарних синів, Давид і Даниїл, але тоді я цього ще ніби не знаю, то зараз знаю, що вони в нього були. А ще в нього чорне, лискуче від жирного брильянтину волосся.
Боксер убив мого батька. А зараз б’ється. Б’ється в останньому рунді цього бою. Нині польською кажуть «рунд». Тобто це останній рунд.
Турнір столиці за командну першість між «Леґією» і «Макабі» починався з найлегшої ваги, а до того — із двох сенсацій. Баськевич і Дороба билися в усіх вагових категоріях — то була перша сенсація. Другою стала суперечка між суддями. Але тоді я на подібному ще не знався, тому-то мене мало ця сенсація хвилювала, проте я чув, про що балакають люди навколо мене. Вони були збуджені. Боями і сенсаціями.
Я сидів у першому ряду в залі Міського кінотеатру на розі Довгої та Гіпотечної. Зал охоче здають в оренду, зокрема для проведення боїв. Нині мені здається, що тоді я, власне, вперше в житті бачив боксерський поєдинок.
Дві чужі одна одній Варшави з’юрмились навколо ринґу, я був поміж них, біля самого підвищення, але ніби сидів усюди, на кожному кріслі, у якому сидів жид, я дивився на ринґ зблизька і здалека водночас. Ніхто мене не бачив.
Навколо ринґу з’юрмилися дві Варшави, що балакали двома мовами, що мешкали в окремих світах, що читали різні газети, що в найкращому разі відчували взаємну приязнь, у найгіршому — ненависть, а зазвичай просто сповнену дистанціювання нехіть, ніби мешкали вони не вулиця до вулиці, а буцім розділяли їх океани, я ж серед них був худорлявим і блідолицим юнаком, що народився десь там, не пригадую де, хіба точно знаю, що сімнадцять років тому, тож, скажімо, десь 1920 року, і при народженні дали мені ім’я Мойсей, а прізвище Бернштайн мені, як звикле, дісталося від батька Наума, те саме прізвище носила і моя матінка Міріам, як і батько, віри мойсеєвої, я ж народився громадянином нещодавно відродженої Польської Республіки, і як громадянин тієї-таки Польської Республіки, але трохи нижчого, ніж польський, ґатунку, я сидів у глядацькій залі Міського кінотеатру, який колись був Театром новинок, а потім будинок на розі Довгої та Гіпотечної зайняв театр Богуславського, аж зрештою зостались там кіно і бокс.
Спершу билися сухоребрі боксери, із найлегшої ваги, і жидівська Варшава горлала на радощах, коли після бою суддя підніс руку Руднштейна. Камінський, кощавий боєць із «Леґії», піддався вже в першому рунді, залившись юшкою.
Далі — легша. У першому колі наш боксер, як я зрозумів із криків жидівської публіки, вигравав. Прізвище в нього було Якубович. Польський ринґовий суддя виразно судив представнику «Леґії», зводячи нанівець рахункову перевагу Якубовича постійними й безпідставними зауваженнями. Відбули три кола, за третім колом лічильний суддя несправедливо визнав перемогу за Баськевичем із «Леґії», і тут почалось. Якийсь дебелий жид в окулярах пожбурив у суддю паперовою торбинкою, у якій було повно вишень, гукаючи, що тут усі вміють рахувати. На нього кинувся польський апаш, товстун справно відбивався, їх негайно розборонили, але поєдинок на кілька хвилин довелось зупинити.
Коли залу вдалося заспокоїти, на ринґ вийшли бійці в напівлегкій вазі, і вкрай повільного Шпіґельмана по очках розгромив Тедді, або ж Тадеуш Пєтжиковський, чемпіон Варшави, той самий, котрий пізніше, в іншому світі, бився вже як в’язень у таборах Аушвіц і Ноєнґамме.
У легкій Розенблюм скутечно побив міцного та витривалого Барея.
У півсередній Нєдобієр рішуче домінував над Пшевудським, та, незважаючи на це, суддя оголосив нічию. Жидівська публіка бурчала, християнська ж — горлала браво.
Потім середня. Дороба з «Леґії» повалив нашого Шляза на перших секундах першого кола, тому що, правду кажучи, Шляз сам поліз йому на правий джеб, котрий у Дороби був вибуховий. Де вліз — там і ліг. Жидівська публіка понуро мовчала, польська вибухла оплесками переможцю.
У напівважкій фортуна від них відвернулась: Нойдінґ відправив на дошки Влостовського, котрий, щоправда, уже під лік підвівся на дев’ятку, проте судді однаково зарахували технічний нокаут.
Потім на ринґ вийшли боксери у важкій вазі.
— У правому куті — боєць варшавської «Леґії» Анджей Зємбінський! — вигукнув конферансьє. Оплески. Із них усіх він був певно що найвродливіший, бо взагалі не скидався на боксера, а радше на легкоатлета. Дуже високий, із цибатими, однак м’язистими кінцівками, і так само довгий торс плавця, дуже світле, майже біле волосся, підголене на скронях і трохи довше на чубі, зачесане на проділ, а до того ще ясно-блакитні очі та кутаста щелепа в стилі арт-деко.
Якусь хвилю він мені здавався схожим на кінозірку, проте я відразу збагнув, що то в іншому річ, що він на вигляд такий, ніби зійшов зі світлин і рисунків німецьких спортарів, арійських напівбогів, що їх у нас подеколи передруковувала ілюстрована преса. А водночас було в ньому щось делікатне, щось, що я не вдам назвати, про що знаю лиш нині — то є риса людей із вищих класів, людей, розбещених життям.
— У лівому, прошу панство…— Конферансьє зробив павзу.
Жидівськими трибунами покотився шум.
— У лівому кутку, у кольорах команди «Макабі Варшава»…— Ще одна павза.
Шуміло. Конферансьє вдоволено роззирався трибунами. На поєдинок прийшло більше двох із половиною тисяч глядачів.
— Якуб Шапіро! — нарешті гаркнув.
Жидівських уболівальників розпирав ентузіазм, вони аплодували, скандували його прізвище, польські вболівальники скупо підплескували, боксери стали насупроти один одного. Вдарив ґонґ і зала затихла.
Він був гарний, інакше гарний, ніж Зємбінський, ніби припорошений вродою, а ще трохи нижчий, та однаково, мабуть, вищий за метр вісімдесят, і не такий жилавий, виразно важчий.
Риси мав тверді та грубі, носив слід давнього перелому на носі, та попри це був гарний навіть у тих своїх смішних лискучих шортиках, у гімнастичній майці з написом «Макабі» на грудях і в схожих на шкарпетки спортивних капцях, котрими промацував яскраво освічений ринґ, ніби торкався крихкої криги, легко, ліва-права, ліва-права, так легко, ніби не був дебелим боксером у важкій категорії, ніби не було в ньому дев’яносто два кілограми пружних м’язів, міцних кісток і саме стільки підшкірного жиру над широким поясом боксерських штанців, щоб наповнювати камізельку в ті вечори, коли спортивний стрій він міняв на костюм.
Зємбінський важив вісімдесят дев’ять кілограмів, але здавався на менше, під шкірою мав який грам жиру, самі лише виточені важкою працею м’язи, сливе грецька скульптура.
Я виразно відчував спокій та самовпевненість жидівського боксера. Відчував також його втіху, той втішений дрож, коли натовп горлав його прізвище. І я відчував, як той дрож, ніби сексуальна насолода, хвилями розливався в його тілі, коли люди скандували:
— Ша-пі-ро, Ша-пі-ро, Ша-пі-ро!
Я бачив, як він спокійно тримається, як упевнено почувається у своєму тілі, як володіє ним, як це тіло, видресируване, скатоване тренуваннями, піддається йому, ніби все напнуте на внутрішніх пружинках, як вільно працює головою і плечима, ніби прослизає попід низько закладеними кроквами.
І як б’є.
Сила йде з ніг. Стопи, внутрішні краї, коліна досередини, все вкрай пружно, права рука в рукавиці захищає зв’язки щелепи з правого боку, ліва — ліву барку, лікті впритул до тіла. А коли б’є, то ціле тіло підривається вибухом енергії.
Ліве стегно і барка повертаються, бо їх смикають потужні черевні та спинні м’язи. Скорочення цих м’язів наштовхується на перепону, на ребра, від цього удару суперник зіпає, коли з його легень вибиває повітря.
Розкрок лівою ногою, ніби гасить недопалок, і знагла викидає вперед ліву руку, ніби жбурляє камінь, кулак звертає в польоті та вдаряє коротким прострілом, ніби канчуком, і негайно повертається, ніби все його тіло — пружина.
Проте часом кістку не повиває бандаж, не ховає рукавиця. Часом кулак вдаряє не м’якуш. Часом кістка вдаряється в кістку, сипляться зуби.
Часом так воно є. Часом так має бути.
Але зараз він танцювальним кроком підходить до Зємбінського, пливе ринґом, переставляє ногами, трохи схоже на те, як Чарлі Чаплін робив у кінокомедії, підходить, лівою делікатно промацує повітря, ніби шукає отвору в коконі, що оточує суперника.
Зємбінський відповідає, б’ється добре, хороший боксер, тепер я це розумію, а тоді ще просто не знав, мені здається, що тоді я не знався на боксі, що просто дивився і не знав, що бачу, але зараз я пригадую собі те раніше споглядання — і воно здається мені спогляданням розумним, спогляданням аналітичним, спогляданням, котре охоплювало все, що їх стосувалося, все, що взагалі можна охопити вправним оком, оком, котре добре знає, на що дивиться. Може, то моє сучасне бачення, а не тодішнє.
Билися швидше, ніж зазвичай б’ються важковаговики. Від одного зі швидких, як люкс-торпеда (так наступного дня написали в газеті), лівих ударів Зємбінського Шапіро відходить упівоберта, але не на робочій лівій нозі, а на правій, і на секунду стає в позу шульги, спереду і справа, після чого заскоченому зненацька Зємбінському просто в лице прилітають два швидкі удари з правої, розбиваючи ліву брову. Боксер «Леґії» навіть не знає, що сталося, але Шапіро йому пробачає, відстрибує, цофається на добрий метр від нього, хоч міг би зараз штовхнути його на канати, засипати градом гаків у голову і по ребрах.
— Кінчай його, зараз кінчай!..— гукає секундант.
Шапіро міг би його зараз кінчити. Але пробачає і відпускає. Він певен себе, вельми і вельми. Ігнорує крики секунданта. Хоче битися ще.
Йому тридцять сім. Уже немолодий. Народився підданим царя Миколи ІІ, за адресою Новолип’я, 23, помешкання номер 31 — менше двох кілометрів від місця, у якому він, власне, б’ється. У метриці фігурує ім’я Иаков, дружина (хай вони живуть не в шлюбі, та все ж дружина) каже на нього польською, Якуб, або іноді, як мама, звертається до нього ім’ям Янкель, тобто жидівською, прізвище ж у нього не змінювалося, але для мене він завжди був Якубом — вочевидь, після того, як перестав бути паном Шапіро.
Тоді я придивлявся до нього з ненавистю, хоч ще й не знав, що то він убив мого батька. Я знав тільки, що він його забрав. Про все я довідався пізніше, пізніше ж я полюбив Якуба Шапіро і хотів стати Якубом Шапіро, і, може, якось ним навіть став.
