Сила у безсиллі?

«Що дасть нам силу?»

«Що дасть нам силу?» – на це питання заповзялися відповісти двадцять п’ять українських інтелектуалів за ініціативою Українського ПЕН клубу. Вже вдруге ця інституція визначає певну фокус-тему (два роки тому – «Мости замість стін: що об’єднує українців?»), на яку знані письменники, журналісти, філософи, культурологи, критики пишуть есеї, що відтак видаються окремою збіркою.

Відповідати на питання «Що дасть нам силу?» – справа невдячна. Не лише тому, що це дуже не просте завдання; та й після Вацлава Гавела, на чий есей «Сила безсилих» так чи інакше посилаються ледь не всі автори цієї книги, не легко сказати з цього приводу щось нове. Проблема ще й у тім, що авторитет публічних інтелектуалів у нашій країні – річ неочевидна. 

Читаючи ці тексти, подекуди виникає відчуття своєрідного ґетто: говорять ті, хто у меншості, фактично безсилі говорять про силу. Цей парадокс відлунює згаданим Гавеловим маніфестом, і власне один із лейтмотивів книги можна сформулювати так: «наша сила у нашому безсиллі». Кожен автор обігрує цю максиму по-своєму. Наприклад, Борис Херсонський зазначає, що «меншість – то не є меншовартість»; тож, усвідомивши свою внутрішню силу, запасаючись терпінням, позаяк «бути сильним не означає вимагати задоволення водномить», – ми зможемо йти далі обраним шляхом, незважаючи на перешкоди. 

Остап Сливинський намагається пояснити українські реалії крізь призму літератури. Поет і літературознавець звертає увагу на те, що в українській літературі практично немає антигероя, яскравого персонажа у контексті національної історичної оповіді, який би «провалив місію, помилився, завагався, злякався». На думку Сливинського, література, мов дзеркало, здатна показати нам зі сторони самих себе: «побачити свої слабкості, а не лише силу, означає побачити себе як людей». Автор закликає говорити на складні, травматичні для суспільства теми, проговорювати невдачі й помилки, припускаючи, що, можливо, саме зараз, у період війни, для цього найвідповідніший час, бо «регулярно б’ють нас саме в ті місця, «де ми мовчимо». 

Також і Сергій Жадан закликає «не боятися розділити з кимось свою слабкість», не соромитися шукати підтримки, бути відвертими, довіряти одне одному, бо, зрештою, «найважливіше, що в нас сьогодні є, – відчуття свого, відчуття спільного, того, що варте нашої впертості й наших розчарувань, того, за що ти готовий триматися до останнього, того, без чого ти себе не уявляєш». 

Андрій Любка, рефлектуючи над результатами останніх президентських і парламентських виборів в Україні, констатує глибокий розрив між так званими «лідерами думок» та більшістю виборців. Поет занепокоєний винятковою ситуацією, в якій ми опинилися, ба більше, в його монолозі вчуваються певна злість і роздратування. «Адже одна річ опонувати злочинній владі, вести за собою на барикади натовпи ідеалістів і романтиків, бути незламним Гавелом чи глибоким Кундерою, – пише він. – І зовсім інша – опонувати не лише владі, а й більшості власного народу, якому в цей конкретний історичний момент чомусь потьмарилося в голові». Любка пропонує принаймні спробувати налагодити діалог між інтелектуалами й народом, розуміючи, що миттєвого успіху годі й чекати. А допоки – «визнати власне безсилля – це вже перший крок до відновлення сили». 

«Боюся, що питання «Звідки нам брати сили?» має до мене слабкий стосунок. Сил у мене давно вже нема, – так починає свій есей про силу Ярослав Грицак. Це певне кокетство впереміж із самоіронією. Але саме від Грицака чекаєш якоїсь особливої підтримки, пам’ятаючи його виступи з тих чи інших питань історії чи українських реалій, що завжди захоплюють глибиною розуміння світу, дають інтелектуальну насолоду. Втім, цей текст такого враження не справляє і крил не надає (якщо вірити в те, що «текст повинен окриляти»), радше, навпаки. «Відчуття поразки є нормальним станом, і все закінчиться погано, – пише історик. І додає: «Все у світі йде до гіршого». Відтак постає образ стомленого життям і недописаними книгами професора, для якого тимчасовими замінниками сили, за його словами, є шоколадне морозиво та піжамні дні… Щонайменше, це зворушливо. А водночас сумно. 

Серед цього хору песимістичних голосів вигідно вирізняються й дають бодай якусь надію ті автори, які пов’язали свої роздуми про силу із невигаданими сюжетами із життя, реальними персонажами, такими, що їх самих надихнули та вразили. Наприклад, Лариса Денисенко, працюючи адвокаткою й правозахисницею, виражає своє захоплення людьми, котрі відстоюють свої права в судах і перемагають. Авторка пише про літню людину, котра утримує двох дітей з інвалідністю й бореться із транспортними компаніями за право безкоштовного проїзду, про жінку з трьома малолітніми доньками, котра повстала проти домашнього насильства, про журналіста, який доводить своє право на свободу слова… «Бути сильними і відповідальними – це означає боротися всіма можливими правовими способами», – резюмує Денисенко. І додає: «Ми – сильні, ми – відповідальні, ми – зможемо». Мабуть, серед усіх есеїв цей найбільш життєствердний, заряджений на оптимізм.

Чи не найбільшою життєвою переконливістю відзначається есей Мирослави Барчук. Журналістка ділиться власними «залізними правилами», які допомагають їй не втрачати сили у важких ситуаціях: це, по-перше, роками відпрацьована оптика бачити усе в довгостроковій перспективі, коли негаразди й навіть катастрофи не сприймаються як кінець історії, а друга річ – це сила духу людей. Авторка згадує про роки таборів Євгена Сверстюка, його 12-річне листування з дружиною, Валерією Андрієвською, і не приховує свого захоплення силою духу цих обох людей: «З якою силою вони тримають одне одного у повноті й справжності життя, хоч і перебувають обоє «у великій зоні». Причому ця зона лишається хіба що у якихось побутових дрібницях, у листуванні її ніби нема. А є багато літератури, обговорення текстів Мілоша, Гоголя, Канта, Рембо, Франка і Достоєвського». У відповідь на питання журналістки, адресоване вже реабілітованому Сверстюку, що ж усе-таки не давало йому опустити руки, поет із пам’яті процитував Гавела, автора вже вкотре згаданого есею «Сила безсилих», про те, що «надія – це не переконання, що щось добре завершиться, а впевненість: те, що ти робиш, має сенс – незалежно від того, чим усе завершиться». 

Тож, за винятком кількох есеїв, більшість із них стали не так відповідями на питання, винесене в заголовок цієї книги, як мірилом «емоційного градусу», точним діагнозом душевного стану їхніх авторів. Втома, розчарування, зневіра, сумнів, невизначеність, загальне спустошення, апатія – все це тією чи іншою мірою стоїть за більшістю текстів. Можливо, саме тому вони пронизані риторичними питаннями, подекуди збуваються відмовками й «відмазками», або ж – інша крайність – перенасичені порожнім пафосом. Виглядає на те, що більшість опитаних українських інтелектуалів не здатні не те що запропонувати якихось продуктивних мотиваційних зразків, рецептів чи ключів до джерел сили (що обіцяно читачеві і в заголовку, й у передмові до видання), вони самі їх гостро потребують. 

«Що дасть нам силу?» Есеї українських інтелектуалів на фокус-тему Українського ПЕН 2019/2020 / Упор. Тетяна Терен. – К.: Дух і Літера, 2020. – 208 с.

Текст: Олеся Найдюк 

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *