14 листопада в день народження художниці Соні Делоне (1885) Музей сучасного мистецтва Одеси відкрив першу із серії камерних виставок «Ви знайомі з Сонею?», які є частиною проекту «Ода Соні».
Більше ніж з віковим запізненням неабияка спадщина художниці опрацьовується саме в тому місті, де вона народилася.
Тому є свої причини.
Так, Одеса мала би пишатися своєю донькою.
Але Соня Делоне, незважаючи на любов одеситів до фігур, які прославили місто (зазвичай, покинувши його) дуже довго була поза оптикою тих, хто вважає себе патріотами міста. Може, якби не Євгеній Деменок, так воно б і було далі.
Сам Деменок розповідає про це тут.
«Не можу похвалитися тим, що добре знав біографію цієї дивовижної жінки та чудової художниці до того моменту, як керівництво Всесвітнього клубу одеситів попросило мене написати низку статей про одеських художників для диску “Вони залишили слід в історії Одеси”. Мені дісталися здебільшого художники емігранти <…> На одному з інтернет-сайтів я наткнувся на інформацію про те, що в Одесі народилася і Соня Делоне – всесвітньо відома художниця, чиє ім’я присутня у всіх енциклопедіях мистецтва XX століття, кавалер ордена Почесного легіону. Натхненний і захоплений, я почав активно шукати інформацію про неї»
Слідом йде майже детективна історія, результатом якої явилося підтвердження того, що Соня Делоне, уроджена Сара Штерн, таки да, народилася в Одесі.
Якщо були якісь сумніви стосовно місця народження (там дослідник доводить, що мала місце дуже смішна причина отої плутанини), то біографія Соні відома непогано. Можна сказати, що доля художниці склалася для бурхливого ХХ сторіччя дуже щасливо.
Їй пощастило з дитинства – батьки, які бідкували, віддали її (одну з п’яті дітей в сім’ї) до багатої родини дядька по матері Анрі (Гейнрих, Генріх) Терка, процвітаючого адвоката, який переїхав з Одеси до Петербургу, де вона росла як рідна донька, отримала прекрасну освіту та виховання, а також ім’я Соня Терк. На шкільних канікулах подорожувала Європою, відвідувала музеї Франції, Німеччини, Італії. Гімназичний вчитель креслення помітив її хист у малюванні і домігся, щоб Соня навчалася у художніх школах (тут я цитую Вікі): «Спочатку вона вчиться у Німеччині, у Академії витончених мистецтв у Карлсруе. Потім 20-річною від’їжджає до Європи і у 1907 році оселяється в Парижі. Навчається у студіях, входить до кола радикальної французької молоді, знайомиться з колекціонерами. Навчається у академії Ла Палетт (серед вчителів були А. Озанфан и А. Дюнуає де Сегонзак)», відвідує галереї та виставки сучасного мистецтва, захоплюється пост-імпресіоністами, одружується з німецьким критиком та колекціонером Вільгельмом Уде, який займався примітивістами та сучасним живописом і мав власну галерею. Уде був геєм і одруження йому було потрібно як прикриття, «а Соня отримувала через його галерею доступ до виставок, тобто до мистецької та літературної еліти. Весілля відбулося 5 грудня 1908 року в Лондоні» (так в Вікі). Але вже за рік вона залишає Уде, щоб пов’язати життя з молодим абстракціоністом Робером Делоне, з яким познайомилась саме у галереї Уде (добрі стосунки з Уде, який підтримував молодят і покупав у них полотна, вона зберегла до кінця його життя). Молоді працювали разом, надихаючи один одного, розробили новий напрямок живопису, який назвали «симультанізмом», народили сина Шарля (став істориком джазу). Дядько Терк продовжував допомагати грошима… Навіть бурі та пов’язані з ними труднощі ХХ століття здавалося, виявилися на користь – через Першу Світову пара переселяєтеся до Іспанії, потім до Португалії (рай для митців), а через брак грошей (після 17-го року допомога з Петербургу закінчилася, як ви здогадуєтеся) Делоне звертається до ужиткового мистецтва, робить буквально все – від розпису гральних карт до макетів костюмів дягілевського балету «Клеопатра»… Вже по поверненню во Францію відкриває модний бутік, розробляє моделі одягу, оформляє павільйони для Всесвітньої виставки в 1937. Навіть німецьку окупацію Франції вона, єврейка за походженням, пережила відносно спокійно.
Померла Соня Делоне кавалеркою Ордена Почесного Легіону в свої 94 роки в Парижі (художники зазвичай, якщо не помирають молодими, живуть довго).
Але саме в Одесі, на батьківщині, її ім’я довгого часу було майже невідомо. Звісно, бо якщо б не Євген Деменок, ніхто би мабуть і не знав, що вона одеситка. Але чому її мало шанували в Україні? Вона наполягала на своєму українському походженні, говорила про вплив України на своє мистецтво, згадувала соняшники і яскраве українське небо, це задокументовано. Можливо тому, як зауважив у міні-інтерв’ю Директор Музею Семен Кантор, як не дивно, саме завдяки її не скандальній, рівній вдачі. Їй по-своєму пощастило – навіть з дитинства, бо що б було, якщо б не оті люблячі і заможні прийомні батьки? Якщо б не розуміючий вчитель її гімназії? Якщо б не перший толерантний і впливовий чоловік? Не другий, любимий і обдарований? Ніяких романтичних конфліктів, ніяких драм поза життєвих (чоловіка вона поховала в сорок першому). Вона й сама була безконфліктною, тобто не давала матеріалу таблоїдам та пліткам (тут і замислишся стосовно механізмів слави).
Але як не парадоксально, саме через те Соня Делоне зараз з’явилася бажаною фігурою для повернення в сучасний одеський контекст. Бо вона мабуть єдина на наявний момент НЕ контроверсійна культурна постать – її поява в сучасному Одеському інфопросторі не викличне ніяких суперечок та конфліктів (що, враховуючі локальні лінії напруження, дуже важливо), незважаючи на те, що насправді її вплив на мистецтво Одеси був мінімальним (якщо був взагалі). Так, покоління одеських художників були орієнтовані зовсім на інші творчі маяки … Але те, чого не було, можна ініціювати через вольове зусилля небайдужих – основна виставка «Ода Соні», що відбудеться пізніше, «покаже, як спадщина Делоне надихає сучасних одеських художників» (з релізу). То Соню, можна так казати, свідомо імплантують в одеський культурний простір.
Не дивно. Одеса відчайдушно потребує ребрендингу, щоб позбавитися від іміджу радянського блазня, а також іміджу «кримінальної столиці» Півдня (тут несвідомо але несамовито попрацював Бабель, і свідомо та паскудно «Ліквідація»)… Проєкт «Ода Соні» розмикає Одесу, робить її частиною Європейського культурного простору. і тут навіть ім’я СОНЯ працює саме на перебірку одеського миту. Як напівжартома сказала на відкритті кураторка Анна Мороховська, «ім’я Соня в Одесі має певну конотацію, але ми намагаємося перебити це…». Звісно, не тільки «Сонька Золотая ручка», але еще й «Сегодня Сонечка справляет аменины»… Тобто кримінал та маргіналитет, жлобня… То можна тільки привітати намір повернути імені добру славу. Що до виставки, то вона має скоріш символічне і, звісно, освітнє значення. Бо робіт Соні Делоне в Україні немає (одна є, наскільки я зрозуміла, але вона зараз не тут). Нас зустрічають великі яскраві прінти її робіт, слайди, фотографії та колажі. Вже на підставі цього матеріалу можна оцінити масштаб і різноманітні здібності художниці. Але не тільки: є авторські літографії з колекції Вадима Мороховського – оскільки проєкт передбачає ряд виставок, то вони по черзі будуть презентуватися відвідувачам. То можна сказати, що проєкт «Ода Соні» амбітніший і складніший, ніж здається на перший погляд, і значення його для Одеси може бути довгограючим. Бо він такий перший, але, сподіваюся, не останній.
Марія Галіна
