Историк и философ Оксана Довгополова о необходимости диалога между «звичайними людьми» та «професіоналами», о том, как публичное обсуждение и проговаривание сложных тем могут стать прообразом общей территории разговора, полем для развития критического мышления.
Хароновим човном називає юнак із автобіографічної прози Євгена Спіріна луганський морг, де працює на початку 2010-х. Колісницею Анубіса випало стати труповозці, на яку згодом перейшов Жорик.
П’ятирічна сирота Наталка, спрагла науки підліток Марія Сєргуц, п’ятдесятирічна «трохи калічна» Алка Бобильова і письменниця-білінгва Наталка Бабіна живуть на Берестейщині.
9 січня 2013 року. Три членкині Робітничої партії Курдистану… (і тут уже починаються складності: РПК – організація, яку Туреччина визнала терористичною, тож жінок ми можемо назвати активістками, можемо назвати бойовичками, і це вплине на їхню історію)… знайдені мертвими в офісі Курдистанського інформаційного центра в Парижі.
Марі дванадцять, панні Ш’єр шістдесят шість. І юна, і старша жінка важко сходяться з людьми, здаються ексцентричними і докладають чималих зусиль, щоб контролювати напади гніву. І ці дві особи стають близькими подругами.
Назва збірника оповідань популярної і визнаної польської письменниці Юлії Федорчук «Недалекі краї» (Bliskie kraje, 2016) абсолютно ідеально підходить саме цій книжці, хоча сама собою – із тих назв, що забуваєш тут же, раз побачивши.
