1992 рік. Антоні чотирнадцять років. Мати схильна до алкоголізму, тато – домашній тиран, якого розраджують тимчасові підробітки на будівництвах, бо в їхньому колись металургійному регіоні нормальної стабільної роботи уже давно немає.
Саме така книжка знайдеться в будь-якій національній літературі, точніше знаходиться чи не щороку. Митарства молодого письменника, який намагається видати свій перший ясно що шедевр.
Успіх роману «Дім на краю ночі» Кетрін Беннер, що за лічені тижні став бестселером у 2016 році, складно пояснити, якщо не знати нічого про стрімку літературну кар’єру цієї британської авторки.
«Катерина» Агарона Аппельфельда (1998): головна героїня-русинка – алкоголічка і повія, яка надає перевагу чоловікам-євреям, бо вони її хоча б не б’ють. «Квіти пітьми» Агарона Аппельфельда (2005): головна героїня-русинка – алкоголічка і повія, яка надає перевагу чоловікам-євреям, бо вони її хоча б не б’ють.
Сімнадцять коротеньких оповідань, які складають цю збірку, можуть здатися знайомими, хоча «Про що ми говоримо, коли ми говоримо про любов» Реймонда Карвера звучить українською вперше.
Банальна сценка (і найсильніший момент роману). Чоловік зупинив авто і питає у вусаня-заправника: «Скільки ще їхати до Брчко?». Відповідь звучить все ще не драматично-екстраординарна, хоча й доста неочікувана: «А мені не похуй?».
В вихідних данних цієї книжки вказані три автори. Шівон Дауд померла, не встигши написати «Поклик монстра», був тільки проєкт і короткий скрипт, цю книжку за неї взявся зробити Патрік Несс (у них з Шівон був спільний редактор), а доповнив щемку і глибоку повість своїми чорними (буквально, книжка проілюстрована офортами) візіями художник Джим Кей, при тому художник і письменник працювали над історією автомно.
