Бачили кольорові реклами з 1950-х? Усміхнені дівчинка-підліток та її малий братик малюють щось у великий зшиток, татусь із книжкою сидить за столом, мама – заклопотана, але щаслива – визирає з кухні з повними руками апетитних наїдок. Згадали?
Рівно десять років тому в російському літературному процесі цей роман просто вибухнув. Нікому до того не знана дебютанка з Вірменії Маріам Петросян оприлюднила грубезний твір «як болісно поєднати братів Стругацьких із мемурами Рубена Гал’єго».
Зазвичай «проза поета» не має негативного значення: просто назва для слабо сюжетної ліричної прози, специфічно ритмізованої, переважно монологічної. І так, такі твори переважно пишуть поети.
А яка була б ваша реакція, якби десь у другій третині роману Бріджит Джонс, скажімо, намагалася б порізати собі вени чи випити антифриз? Незатишно було б, щонайменш. Ґейл Ханімен шокувала і зачарувала читача тим, що зробила свій роман «З Елеанор Оліфант усе гаразд» акурат за лекалами чик-прози типу «Щоденника Бріджит Джонc», але наповнила книжку такою історією, яка в жодній версії реальності не могла б стати матеріалом для романтичної комедії.
Діана Акерман пише документальний роман на основі біографій двох польських Праведників Світу – Яна і Антоніни Жабінськіх. Під час війни подружжя переховувало євреїв із гетто на своїй віллі, розташованій на території Варшавського зоопарку, і в вольєрах та хатинках для тварин, які пустували після бомбардування Варшави в перші дні війни. Ян і Антоніна врятували більше трьохсот життів.
На пекучому осонні початку літа хлопчина, вдягнений чомусь у лижні штани, вовняні шкарпетки та у грубого светра і при цьому в одному черевику, стоїть на перилах мосту. Завтра буде перший день канікул. Його звати Сікстен. Він живе разом із татом, мама їх покинула і знову вийшла заміж, а тепер знову розлучається.
«Вірші різних часів» у підзаголовку до дебютної поетичної книжки злегка насторожує, але той підзаголовок не стосується (на щастя) амбіцій Олександра Шуміліна. В передмові цю властивість його поезій назвуть правильніше – неквапливість.
«Катерина» ізраїльського класика Агарона Аппельфельда від 1989 року перекладена багатьма мовами. Нарешті українською. А саме з українською варто було б почати. Катерина – українка, русинка точніше; дія романа відбувається в передвоєнних і повоєнних Чернівцях; роман звинувачували в ідеалізації українців. Якщо русинку Катерину і звабливо-строкаті Чернівці в «Катерині» наш читач помітить точно, то побаченої оригінальним читачем ідеалізації шукатиме довго. І це на краще. Книжки «якими вони нас бачать» завжди цікаво читати, але щоб приємно – то ніколи. Аппельфельд був прозаїком неймовірної сили, але і неабиякої чесності.
Поезія має звучати, такою є її природа. Швидко це забуваємо і дивуємося, коли отримуємо чергове про те нагадування. Поет дорівнює виконавець; поет не дорівнює виконавець. Поезія, що звучить, має безкінечну кількість імен, одне з них – реп: речитатив зі складним ритмом. З фіксацією банальностей на цьому закінчую, бо виконавець – поет, про якого піде мова, який завгодно, але не банальний.
