Без вух – красивіше

Ігор Астапенко

Зазвичай «проза поета» не має негативного значення: просто назва для слабо сюжетної ліричної прози, специфічно ритмізованої, переважно монологічної. І так, такі твори переважно пишуть поети. 

У доброго поета не може бути аж зовсім поганої прози, – побутує максима. Сучукрпроза приростає мігрантами з поезії регулярно, не завжди вдало, і «проза поета» у нас все частіше стає негативною оцінкою. Нині ще один поет, Ігор Астапенко, дебютував з прозою. «Чаполоч». Кажуть, що роман, неправду кажуть. Лірична – так. Ритмізована – так. Безсюжетна – так. Монологічна – так. Проза поета – безумовно. Хороша? – Потік розрідженої свідомості, занадто структурований, щоб бути поезією, занадто центрований, щоб бути прозою, занадто занурений у внутрішню мову, щоб мати розвиток… І от є книжка. Царство: література. Рід: проза поета. Вид: занадто-проза.

Двоє ведуть необов’язкові розмови, займаються необов’язковим сексом, не чують один одного при цьому і не відчувають. Він – жорстокий вразливий зболілий п’яний словоблуд з вишукано-зверхньою мовою, широкі плечі, великі руки. Працює, до речі, сторожем у дуже середній провінцій школі. (Між іншим, не тільки він, ще кілька героїв там говорять центонами – прозовіршами, створеними цілком із цитат з відомих поезій; веселенькі шаради до розв’язання). Вона – мила Мілочка, щось неоковирно жебонить з яблуком в руці, чаркою в руці і за мить до оргазму. Мілочка тут не одна відпрацьовує за жіночу половину людства: згодом з’являться ще Зоя з кістлявими сідницями,  пишногруда Агнєшка, Ляна з прудким язиком, сива-плаксива Лорка, Дана з неймовірними стегнами. Соня з розкішним темним волоссям та інші, інші, інші. Купа дівчат, уже мертвих переважно. 

Головний символ «Чаполочу» заявляє про себе уже з перших слів твору. Омела: густий кущ, що розростається на деревах і нищить їх, та який недосвідчені городяни сприймають за гнізда птахів. Привабливий небезпечний хижак, який є не тим, чим здається. Такий і балакучий герой «Чаполоча», таким є і його очевидний біль, настільки очевидний, наскільки щедро він нам його воліє демонструвати. Другий символ – теж «ботанічний», як уже з назви видно. Чаполоч – це трава-зубрівка (горілка «Зубрівка» – це теж про неї). Пишні кущики, голі знизу і вразливі від того, що розростаються ближче до кінчиків пишними гронами зерен-суцвіть; від високого змісту кумарину має дуже сильний запах – «кумар». Кумарна проза, ну! «Що є ваше життя? Моє життя – чаполоч!». Оголений і беззахисний будяк – це і Євген Горко (так звати того балакуна), і трунок, який він виготовляє з чаполочу, і його жертви-жінки… О так, це книжка про маніяка-ґвалтівника-убивцю. Не очікували на детективний сюжет? А він тут є: Ієн Бєнкс зустрічає Ліну Костенко в теплій товариській атмосфері. 

Ті його злочини – сакральні: то «каїн дивиться на авеля», розлючений, що його дарів Бог не приймає. От не дивно: він жертвує своєму богові не ягнят, а «нелюдддей». І все має завершитися єдиним логічним даром – самопожертвою. Маємо ситуацію «не-Людина перед не-Богом». Він каже, що прагне спокути, часто те каже. Спокута починається з визнання себе ніким, але продовжується тут визнанням бога – ніким… І киплять пристрасті. Хто йому омела? Хто він омелі?

 «Скільки тут омели на акаціях, скільки тут омели! Чорне гілляччя круглою омелою вкочується у вись. Як ви красиво хирієте, тільки-но подивись! Дерево-дерево, Господа Бога нашого помоли. Свого Бога, акаціє, теж попроси за нас, людей деревоподібних, непевних, сльозогінних, бозна-кому-потрібних. Бог зна, кому? Як ви красиво хирієте, акаційки, як кругло виокреслюється ваша довершеність. Ваша хвороба — найвитонченіша й найдосконаліша. Як недосконало хиріє людина супроти тебе, акаційко! Хоча й кругло хиріє, як і ти. І живе кругло. І дихає. Але все ж так далеко їй до твоєї вроди.

 Цікаво, чи були б люди красивіші без вух?»

Текст: Ганна Улюра

Ігор Астапенко. Чаполоч. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2019. 192 с.


Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *