На фестиваль Bouquet Kyiv Stage приїхав ізраїльский джазовий колектив Tal Gamlieli Trio.  Kyiv Daily  поговорив до початку концерту  з послом Держави Ізраїль в Україні Міхаелем Бродським та учасниками гурта Талем Гамлієлі, контрабас, Моше Ельмакіасом, фортепіано та Ерелем Менаше, барабани — про музику та війну, творчість та важки теми, про фестиваль та культуру.

Пане посол, а ви пам’ятаєте перший концерт, який завдяки Посольству держави Ізраїль відбувся в межах фестивалю Bouquet Kyiv Stage? 

— Якщо ви маєте на увазі концерт, який відбувся в Софії Київської чотирі  роки тому, так, пам’ятаю.

Хто це був? 

— Аві Авіталь. Музикант-віртуоз, перший соліст-мандолініст у світі, номінований на «Греммі».

Як ви обираєте артистів? 

— Рразом з організаторами фестивалю. І ми дуже задоволені цією співпрацею, тому що ми однаково ставимося до вибору музикантів. І це завжди чудовий вибір.

Міхаель, про Tal Gamlieli Trio гостей фестивалю цього року що можете сказати? 

— Це справжній приклад ізраїльського джазу. Він дуже… Я б сказав так: неможливо сплутати ізраїльський джаз з будь-яким іншим.  Тому що ізраїльський джаз має свій особистий почерп, свої характерні риси. Кожного разу, коли ізраїльські гурти приїжджають сюди, в Україну, я знов бачу, який це цікавий, дуже особистий напрямок в джазу. І я дуже радий тому, що тут, в Україні, дуже люблять ізраїльський джаз.

І завдяки вам, навіть непогано знають ізраїльський джаз. А є такий виконавець або гурт, який ви дуже хотіли привезти? 

— Є, і багато. На жаль, через те, що що триває війна, ми не можемо привезти легко будь-який гурт. Не всі готові приїжджати в Україну під час війни. Але я дуже радий тому, що ми знаходимо музикантів, які, не зважаючи ні на що, не лякаються і приїжджають в Україну.

Де ви берете сили, щоб займатися культурою? Бо ж вона не на часі. В країні війна.

— Я вважаю, що культура  завжди має бути на часі. Особливо під час війни: тому що культура — це саме те, що ми захищаємо. 

Bouquet Kyiv Stage —  не єдиний культурнийпроєкт, який ви підтримуєте в Україні?

— У нас є дуже багато проєктів, які ми робимо. Самі, або підтримуємо. Вони пов’язані з культурою ( є не тільки культурні проєкти), але тих, що стосуються культури, дуже багато протягом року. Наприклад, ми зробили Фестиваль ізраїльської анімації, ми зробили Фестиваль ізраїльських серіалів. Ми показали яким цікавим є ізраїльське кіно та анімація. І ми вважаємо, що особливо під час війни дуже важливо працювати в цьому напрямку і показувати ізраїльську культуру тут, в Україні.

Tal Gamlieli Trio (Ізраїль)

В.Ф. Розкажіть про програму вашого концерту

Таль Гамлієлі: Програма складається з творів, які я написав протягом доволі тривалого часу. Частину з них я створив, коли навчався у Бостоні у 2008 році, частина – новіша, написана десь з 2017 року, більшість з них – оригінальні твори і є один кавер на композицію групи Nirvana. Здебільшого, це репертуар з двох моїх попередніх дисків, і кілька композицій з третього, який незабаром вийде.

Дві написані мною композиції мають політичний підтекст. Я написав їх у 2016 році й вони є відображенням моїх ремінісценцій щодо конфлікту в Ізраїлі. Перша називається «Just an Ordinary Girl» — «Звичайна собі дівчина». Вона присвячена майбутньому моїх дітей, майбутньому всього молодого покоління у нашому регіоні.  За її написанням стоїть доволі сумна історія загибелі двох зовсім юних дівчат, з яких одна була ізраїльтянкою, а інша – палестинкою. До конфлікту вони були зовсім не дотичні – просто стали його випадковими жертвами. І моя композиція – це, свого роду, молитва за краще майбутнє для наших дітей.

Інша, доволі саркастична композиція називається «Checkpoint» – «Блокпост». Вона про те, як ми, людські істоти полюбляємо ділити себе на різні групи і влаштовувати перевірки, чи відповідають інші нашим уявленням про те, чи гідні ті інші люди до нашої групи долучитися. Цей сарказм стосується самої концепції армії та війни і, зрештою, ця пісня певною мірою теж – мрія про краще майбутнє. Ця музика має певну тему, певне приховане значення… Це, взагалі комусь цікаво?

В.Ф. Авжеж!

Т.Г. Добре! Отже, мій «Checkpoint» починається з маршової теми ритм-секції , потім у неї вплітається головна тема – темна, тривожна, нервова. Це як ніби хтось наближається до блокпосту і хвилюється, що там станеться, чи пройде він перевірку. Але раптом здіймає очі в небо, відчуває свій зв’язок із природою і його охоплює полегшення. Ця композиція – про вміння помітити якісь позитивні речі, коли ти перебуваєш у доволі непростій для себе ситуації. Маршова тема теж доволі саркастична, ось така (наспівує: Там-пам-пам. пам-пам-пам Та-та-та-там! Та-та-та-там!), вона побудована на поліритмії, якщо у цифрах це п’ять четвертих, але її мета — зробити викривлений, видозмінений марш. Ми перетворили його на грув, на якийсь химерний танок. І довкола цієї химерної структури ми імпровізуємо, ми хочемо показати, що людський дух сильніший за нав’язані йому обмеження і може вирватися на свободу. 

В.Ф. Доволі провокаційне питання: чи плануєте ви побувати на концертах інших виконавців?

Т. Г. Яких саме? 

В. Ф. Ну, під час фестивалю відбувається безліч інших концертів українських та інших іноземних виконавців…

Т. Г. Авжеж, певна річ! І в чому тут провокація?

В.Ф. Ну, зазвичай, музиканти не надто цікавляться чиїмось іншими виступами крім власних…

Т. Г. (Сміється) Теж мені – провокація! Звісно ж, ми підемо! Нам дуже цікаво.

В.Ф. Де ви плануєте побувати у Києві, якщо буде вільний час?

Т.Г. Ну, сьогодні зранку у мене видалося трохи вільного часу, тож я пішов на пробіжку. Я знайшов дуже гарний парк неподалік від готелю. Я ще не знаю, скільки в нас взагалі буде вільного часу: незабаром наш виступ, потім вільний вечір, а завтра зранку нам вже треба їхати.

В. Ф. Чи знайомі ви з українським джазом? 

Моше Ельмакіас: Я наразі живу у Нью-Йорку, протягом останніх трьох-чотирьох років там з’явилося доволі багато хороших музикантів з України. Ми добре товаришуємо, робимо спільні джем-сейшени, вони приходять до мене в гості. Всі вони дуже приємні люди і чудові музиканти.

В.Ф. У мене питання до вас, Моше. Чому і як класичний піаніст перетворився на джазового? 

Потім, десь з сьомого по дванадцятий клас я долучився до юнацького біг-бенду, диригентом у нас був Євген Клайтман з Одеси. Ми дуже багато виступали за кордоном, п’ятнадцять років тому в рамках цих гастролей я побував у Білорусі і тут,  в Одесі. Саме тоді почалася моя джазова кар’єра і моє захоплення джазом.

В.Ф. А я к ви стали писати музику? 

М.Е. Того ж самого року, коли почав грати джаз. Мені тоді було сімнадцять

В.Ф. Таль, те ж саме питання до вас: чому і коли ви обрали джаз? І чому саме контрабас?

Т. Г.  Ну, почнемо з того, що я — ізраїльтянин. Це — дуже мультикультурна країна. Родина мого батька має курдське походження, вони мешкали неподалік від Іраку. А мамина родина – з  Німеччини, з Європи. Я зростав на класичній музиці, на великої кількості фолк-музики: курдської, грецької, середземноморської, але у дитинстві  я ніколи не слухав джаз. Але коли я його вперше почув… Я почав слухати джаз, коли вчився грати на гітарі, мій викладач гітари показав мені перші композиції. Так от, коли я почув джаз уперше, то зрозумів, що це музика, яка може поєднати у єдине ціле всі мої розрізнені частинки: курдські, європейські, вивчити нову для мене африканську музику і поєднати усі ці речі. Для мене джаз – це артистична платформа, де я можу бути дуже вільним і загалом бути собою.

До цього я розповідав про дві доволі нещодавно створених своїх композиції, але зараз хочу розповісти про ще одну, якій вже дуже багато років, на яку справила значний вплив класична музика. Вона називається «Негев» і на її створення мене надихнула сувора краса найбільшої в Ізраїлі пустелі. Я дуже люблю їздити туди, ходити пустелею у походи. Крім того, ця композиція присвячена моєму татові, який теж дуже любить пустелю. До чого я веду: у будь якій музиці, якщо дослухатися, можна помітити багато впливів інших жанрів. 

А що стосується контрабаса, то спочатку я був гітаристом, але потім я поїхав до Нью-Йорка, пройшовся по джазових клубах… Я тоді вже був доволі сформованим музикантом, мені вже було добряче за двадцять, і раптом я почув двох  молодих, зухвалих і надзвичайно талановитих джазових музикантів. Обидва вони раптом виявилися ізраїльтянами. Один був Авішай Коен, а другий Омрі Авіталь. Вони були просто феноменальні! Я їх ніколи раніше не слухав, навіть про них не чув. Вперше побачив їх на концертах у Нью-Йорку, і був глибоко вражений, що хтось з Ізраїлю може грати такий неймовірний джаз. Це мене дуже надихнуло. Ну, а щодо контрабасу – він дуже пасує мені особисто і до того ж мені глибоко імпонує сама його роль у бенді: я теж дуже люблю об’єднувати людей між собою. Коли з одного боку в тебе клавіші, а з іншого – ритм-секція, контрабас стає своєрідним «клеєм», що поєднує між собою різноманітні елементи музики. Отже я відчуваю контрабас, як зв’язуючий елемент між ритмом, гармонією та мелодією. До того ж, я дуже багато слухаю Чарльза Мінгуса, легенду світового джазу, теж контрабасиста і розумію, що контрабас має безліч нерозкритих можливостей…

В.Ф.  Чи вірне твердження про контрабас, що його головна роль – це просто акомпанування? Не соло…

Т.Г. Так, його головна роль – це здебільшого акомпанемент, і я завжди з цього приводу говорю, що почуваюся десь на маргінесах у своєму власному гурті. Моє основне завдання — це щоб вони звучали найкращим чином.  Але протягом певного часу контрабас таки зміг перетворитися на соло-інструмент. Такі музиканти як Оскар Петіфорд, Рей Браун і Джиммі Блантон зі Сполучених Штатів  створили сольну форму для цього інструменту, вони надали цьому інструменту можливість звучати соло. Отже у джазовій традиції ми вчимося також створювати сольні партії для контрабасу, і як частину композиції і в процесі імпровізації.

В. Ф. Питання не про музику. Як почуває себе ваша ферма, ваші кури?

Т. Г. (Сміється) Ви й про це знаєте? Так, я живу у селі, і тепер це не та ферма часів мого дитинства, коли у нас були кури, була худоба…  Зараз я живу у домі свого дитинства, і там ростуть мої діти. Але більше – жодних курей! Власне, я зробив собі студію на місці колишнього курника. Але дім де я живу розташований у чудовій місцевості з неймовірними краєвидами. Я дуже люблю це місце!

В. Ф. Питання до вас Ерелю: Барабани та перкусії: чому саме вони?

Ерель Менаше. Десь років шість тому мій двоюрідний брат почав грати на ударних. Мені було дуже цікаво, він мене надихав, тож я теж захотів цим займатися. У нас був один і той самий викладач. Деякий час я грав на піаніно, на гітарі, але, зрештою, обрав ударні.

В.Ф. Про барабани і перкусії кажуть, що вони просто задають ритм, усе поєднують. Це-  основна така об’єднуюча сила. Як звучать ударні, як змінюється їхня роль, коли вони звучать соло?

Е. М. Це все дуже залежить від музики, у мене немає якихось визначених правил. Мені завжди хотілося зробити так, щоб музика звучала краще. Коли іде клавішне соло, або соло на контрабасі – я намагаюся їх підтримати, відтінити, а коли настає моє власне соло – я починаю розкриватись,  проявляю себе,  експериментую.

В. Ф. питання до всіх: вам важлива публіка? Як ви її відчуваєте, як ви на неї відгукуєтеся?

М.Е. Для мене публіка – це все! Якщо немає публіки, я можу сидіти й щось тихенько награвати у себе в кімнаті і при цьому приємно проводити час, але це буде зовсім не те! Коли виступаєш на сцені, то ділишся своїм досвідом з іншими. Це відбувається не лише із музикою: коли люди збираються, щоб поговорити, вони усміхаються одне одному. Коли я на самоті у своїй кімнаті, я ж не усміхаюся в нікуди. Я можу радіти або сумувати, але я не проявляю якоюсь дією свої почуття.

Те ж саме, коли я граю для когось: я можу грати для вас однієї,  я можу грати для нас всіх, що зібралися у цій кімнаті,  я можу вийти перед тисячною аудиторією  — і це завжди буде по-різному. Коли я сиджу і просто щось награю сам для себе – це одне. Коли я виходжу на сцену – моя мета дотягнутись до кожного, хто сидить у залі, передати їм певні емоції.  Це як з усмішкою — в першу чергу вона спрямована на тих, хто перебуває поруч із тобою. 

В.Ф. І знов питання для всіх: що для вас найважливіше: інтонація, чи гармонія, чи месседж. Свобода або системність?

Т.Г. Це дуже співзвучне із вашим питанням про зв’язок із аудиторією.Для мене особисто найвища форма музики – це зцілення. Що я завжди намагаюся робити — грати таким чином, щоб моя музика була цілющою.  Принаймні, хоча б для мене. І для нас, як для гурту це теж дуже важливо: якщо ми в гармонії самі з собою, ми транслюємо це на публіку теж. Моя сестра – музичний терапевт. І я вважаю, що коли ми дуже-дуже чесні із собою, коли ми граємо і транслюємо назовні щирі почуття, ми відчуваємо зв’язок із людьми, з якими ми опинилися у спільному просторі. 

Що стосується свободи та системності, мені здається, що поки ти не вмієш дотримуватися системності, ти направду не зрозумієш, що таке свобода. Ми можемо насолоджуватись свободою, лише коли ми розуміємо, що таке структура. Наприклад, коли ми слухаємо фугу Баха, ми знаємо, як важко написати фугу, які жорсткі правила існують для її написання. І лише знаючи це, ми можемо захоплюватися тим, якої величезної свободи Бах, зрештою, у цьому творі досягнув. Як, власне, і загалом у житті: ми завжди мусимо дотримуватися певної системи: ми ходимо на роботу, виконуємо свої зобов’язання, і саме у межах цієї доволі жорсткої структури ми й віднаходимо свою свободу. 

Адже це зовсім не означає, що свобода і структура це – взаємовиключні поняття: наприклад, коли піаніст грає класику, він може бути весь сповнений внутрішньої свободи набагато більше, ніж джазмен-віртуоз під час доволі складної імпровізації. Для мене свобода – це вміння тривалий час перебувати у моменті. Саме це ми і намагаємося зробити: ми постійно слухаємо один одного… Якщо ми граємо у залі – це одна річ, якщо ми граємо на опен ейрі – це зовсім інша річ, коли ми граємо для вас – це одне, для вас і ще однієї людини – зовсім інше. Але що це все поєднує – у кожен конкретний момент ми, як тріо, весь час дослухаємося один до одного і не просто відтворюємо, а, власне, творимо музику безпосередньо перед вами. 

В.Ф. Останнє питання, але в двох частинах: про війну. Чи потрібна музика, і , загалом, культура під час війни.

Т. Г. Як ви знаєте, у нас у Ізраїлі теж точиться війна, і, як я вже казав,  у житті різні, подекуди непоєднувані речі можуть існувати одночасно. Для нас, як людських істот дуже важко усвідомлювати складні, комплексні речі. Нам завжди дуже хочеться все спростити і говорити про це зрозумілим і однозначним чином. І зараз, у епоху соцмереж, від нас очікується що ми мусимо обрати певний наратив і весь час його дотримуватись. Але що конкретно вас цікавить?

В.Ф. Чи варто витрачати ресурси на культуру, коли у країні війна?

Т. Г. Зараз я наведу два приклади із власного життя. Коли мій тато був при смерті, він деякий час зовсім вже не вставав з ліжка і був дуже слабкий. І ми з моїм другом прийшли до нього, аби пограти для нього музику. І ось я грав і дивився на нього – і раптом помітив, як світяться його очі, як пробуджується у ньому життя. У нього вже зовсім не було сил, але раптом у його очах з’явилася іскра, бо на якусь мить зміг себе відчути не термінально хворим, а просто звичайною собі людиною. 

Я пам’ятаю також, як мій дідусь, якому зараз вже сто років, одного разу впав і зламав собі стегно. І коли він був у лікарні, там працював лікарем мій хороший друг, і він мені сказав: змусь свого дідуся сісти. Я спитав: «Навіщо?». І він мені пояснив: «Якщо вінз може сісти, то одразу відчує себе не хворим, а просто людиною». Він лежав і ні з ким не спілкувався, я попросив лікарів допомогти мені його підняти. Раз – і  він миттю змінився, він зрозумів, що він – особистість, а не просто тіло, з яким проводить маніпуляції хтось інший. 

Власне, це і є те, що робить музика: вона вдихає у людей життя. Моя дружина – вона лікарка, і вони дають клятву Гіпократа. Я вважаю, що мусить бути така сама клятва – але для музикантів, тому що це і є головним призначенням музики. Коли ми творимо музику або слухаємо її, вона повертає людям гідність, вона дозволяє почуватися людиною навіть у найтемніші часи.  

Я добре розумію ваше питання: сьомого жовтня, коли на Ізраїль було скоєно той брутальний напад, тоді дуже багато людей загинуло і ще більше – постраждало. Одну з моїх студенток, джазову співачку, під час того нападу було викрадено, а ще одного хлопця, чудового піаніста… До речі ( киває на музикантів свого тріо), звідки я знаю цих чудових молодих людей – вони обидва мої студенти, я викладав для них у Єрусалимській академії, я був Головою їхнього департаменту, Ерель навчався у мене два…ні, три роки …

Так от: один з моїх студентів, чудовий піаніст, загинув на війні. У той час і я , й інші мої знайомі музиканти почувалися абсолютно спустошеними, зіткнувшись із такою страшною трагедією. Нам здавалася, що музика тут недоречна і безсила. Ну чим вона може зарадити?!  І на початку війни нам здавалося, що музиці зараз геть не місце. Але потім ми стали мало-помалу приїжджати до готелів, де поселили людей, які вижили під час різанини, які були евакуйовані з їхніх кібуців. І спочатку вони були не в тому стані, аби сприймати музику. Але минуло трохи часу і вона їм знадобилася, вони почали її потребувати. І я приїжджав до тих готелів і грав для них, тому що вони приходили, вони хотіли слухати, музика для них була дуже помічна. 

У жовтні у мене відбудеться концерт, де я гратиму з палестинським музикантом, який грає на уді. Через війну з’явилася величезна напруга між сторонами конфлікту, ми довго коливалися, але згодом вирішили грати разом. Ми хочемо зробити свого роду стейтмент: що по обидві сторони є люди, які обирають музику, які обирають життя, які хочуть залишатися людьми. Є така організація в Єрусалимі, яка називається «Feel better», вона робить концерти, де поєднується ізраїльська і арабська музика, грають разом ізраїльські й арабські музиканти, і ми відчуваємо що це -наш маленький внесок у те, щоб люди могли створювати музику, слухати музику, звідки б вони не були. 

В.Ф. Друга частина питання ось яка: коли ви пишете про важкі теми: про війну, про смерті  яку форму ви обираєте зазвичай? Чи існує якась форма, яка допомогає музиканту розповідати про війну?

Т.Г. Ні. Коли я пишу музику, я зазвичай… До речі, це дуже хороше питання. Коли я писав «Just an Ordinary Girl… Ви знаєте, це – найбільший виклик для композитора, для творчої людини: змусити пропустити через себе складні почуття, які ти ніколи не хотів би проживати. Зазвичай, ти намагаєшся уникати їх.  Ви спитали мене про форму… Ми щойно говорили про форму і про свободу: про те, що не буває свободи, якщо немає форми, немає життя, якщо немає смерті. Так от, коли я писав «Just an Ordinary Girl», я змушував себе уявляти, ніби мені  самому лишилося жити всього кілька днів, і цією своєю музикою я мушу передати певне повідомлення своїм дітям. Що ця музика – це своєрідний лист до моїх дітей. Емоційно це було дуже складно.  І це все накладалося на саму історію двох загиблих дівчат. Я знав ізраїльську дівчину і її батька, я не знав палестинську дівчину і не знав її батька, але коли мій знайомий говорив про свою загиблу доньку, він сказав що, мовляв про своїх дітей всі завжди кажуть, що вони були найкращими, найрозумнішими, найдотепнішими. Але моя дитина була просто звичайною собі дівчиною – і я сумуватиму за нею щодня, щогодини до кінця своїх днів. І оця  мелодія : She/was/just the/ordi/nary/ girl – створює відчуття свободи на початку композиції . Ці слова, які він сказав – це форма, довколо якої  будується уся п’єса. Вона прихована всередині мелодії. Це п’єса про те, як батько уявляє собі, що його донька  жива, вона маленька і грається на дитячому майданчику. Початок п’єси веселий, доволі грайливий. Тут використовується техніка контрапункту, де голос батька – це контрабас, а голос доньки – це сопрано, це партія фортепіано. І після цієї, першої частини твору йде частина, де батько прокидається і усвідомлює, що його дочки більше немає серед живих, і це – дуже трагічна частина.  І потім вона уривається дисонансним акордом – це його злість. Його злість через те, що у нього відняли його дитину. І остання частина п’єси – це та, де він примиряється із ситуацією і відпускає її від себе, дозволяє її душі полинути на небо. І останній акорд цієї п’єси – це акорд мі бемоль мажор. Йому передує фа-мажорний акорд – і між ними музика балансує, затуає, уособлюючи, що душа тієї дівчинки ще перебуває десь між світами:  ще тут, але вже не тут.  Як ви гадаєте, я відповів на ваше питання?

Спілкувалася Віка Федоріна