Африканське фентезі

Томі Адеємі

«Діти помсти й чеснот» — друга книжка трилогії «Спадок Ор’їші»  відомої нігерійсько-американської письменниці Томі Адеємі. Захоплююча історія про світ магів та злих правителів, про боротьбу добра і зла, у якій чимало відгуків і на проблеми сучасного світу. 

Ор’їші була колись щасливою країною, в якій жили в злагоді люди та маги. Але до влади прийшов безжальний король, який наказав вбити всіх чаклунів. На цій землі зникла магія, а народ втратив надію на порятунок. На щастя чаклунці Зейлі вдалося повернути магію на землю  Ор’їші. Та чарівні сили відновились не лише у віщунів, вони з’явились й у частини дворян. Це означає, що у Зейлі з’явилось більше сильних ворогів, вона зневірена і розбита. Та перед нею важлива місія – захистити свій народ від жорсткого контролю правлячої монархії і допомогти принцесі Амарі відстояти право на престол. 

В Ор’їші розпочалась громадянська війна, чи вдасться чаклунці Зейлі знайти сили і зміцнити магів, щоб перемогти злого короля та його команду? 

Томі Адеємі – нігерійсько-американська письменниця та викладачка літературної творчності. Закінчила з відзнакою Гарвардський університет, де отримала диплом за спеціальністю «Американська література». Вивчала міфологію, релігію та культуру Західної Африки у Салвадорі (Бразилія). Наразі Томі Адеємі займається письменницькою діяльністю та веде свій блог про літературну творчість. Мешкає у Сан-Дієґо, Каліфорнія. За словами авторки, її книга присвячена загиблим — чимало війн, побудованих на крові й кістках мільйонів дітей, які стали жертвами свавілля і бездумної політики.

Томі Адеєми, Діти помсти й чеснот / Переклад Олени Оксенич. К.: #книголав, 2021, 344 ст.

Уривок з книжки 

Амарі

Батько казав, що Ор’їша ні на кого не чекає.

Ані на людину.

Ані на короля.

Цими словами він виправдовував будь-які дії. Це виправдовувало будь-що. Поки переді мною палав вогонь із труною Бабá, мій ремінь обтяжував меч, який я встромила у груди власного батька. Тіла Сарана на місці ритуалу так і не знайшли.

Навіть якби я хотіла його поховати, то не змогла б.

— Треба рушати, — каже Зайн. — Скоро прийде звістка від твоєї Матері.

Я пропускаю їх із Зейлі на кілька кроків уперед, коли ми йдемо від берега до корабля, який викрали, аби дістатися до місця проведення ритуалу. Цей залізний корабель став для нас домом, відколи кілька тижнів тому ми повернули світові магію, і все одно снігові леопанери на стінах мене бентежать. Щоразу, проминаючи старий Батьків герб, я не знаю, чи плакати, чи кричати. Не знаю, чи дозволено мені щось відчувати.

— Усі на борт!

Озираюся на крик капітана. Уздовж пристані вишикувалися родини — вантажаться на невеликий найманий корабель, платять золотими. Люди гуртуються нижче іржавої палуби, втікають з Ор’їші, шукаючи миру за чужими водами. Кожне худе обличчя встромляє мені в серце нову голку провини. Поки я зализую рани, усе королівство досі страждає від шрамів, залишених Батьком.

Я більше не маю часу ховатися. Мушу посісти своє місце на троні Ор’їші. Саме я можу прискорити настання ери миру. Стати королевою, здатною виправити те, що зруйнував мій батько.

Гріючись цим переконанням, я приєднуюся до інших у холодній капітанській каюті. Це одне з небагатьох приміщень на кораблі, вільне від магациту — особливого сплаву, яким монархія таврувала магів, придушувала їхні сили. У каюті не лишилося нічого зі старих зручностей — усе було виміняно, аби ми могли вижити.

Зайн сидить на голому ліжку, вибираючи останні зернятка рису з олов’яної чашки. Зейлі наполовину сховалася за золотавим хутром своєї левонериці, яка лежить на металевій підлозі, раз по раз піднімаючи голову, аби злизати сльози, що котяться зі срібних очей хазяйки. Я змушую себе відвернутися, забираю свою скромну порцію рису.

— Тримай, — передаю чашку Зайнові.

— Ти впевнена?

— Я надто знервована, щоб їсти. Думаю, мене все одно знудить.

Минуло лише пів місяця, відколи я надіслала звістку Матері до Лаґоса, але здається, що на її відповідь чекаю вже цілу вічність. З її підтримкою я зможу зійти на трон Ор’їші. Зможу нарешті виправити Батькові злодіяння. Разом ми здатні створити край, де маги не муситимуть жити в страху. Здатні об’єднати королівство, знищити той розбрат, що століттями мучив Ор’їшу.

— Не хвилюйся, — стискає Зайн моє плече. — Щó б вона не сказала, ми все владнаємо.

Він іде перевірити, як там Зейлі, і щось у мене в грудях стискається. Ненавиджу ту частину себе, яка ненавидить те, що мають вони. Минуло лише три тижні, відколи Батьків меч пробив тіло мого брата, а я вже починаю забувати гуркотливі нотки в голосі Інана. Щоразу, як це відбувається, я стискаю зуби й тримаю біль при собі. Можливо, коли ми з Матір’ю знову будемо разом, ця рана в серці почне затягуватися.

— Гості.

Зейлі показує на силует у темному коридорі корабля. Я напружено чекаю, коли тьмяні двері зі скрипом відчиняться, відкриваючи нам посланця. Роен струшує краплі дощу з чорного волосся — шовкові пасма злиплися, обрамляючи хвилями його квадратну щелепу. Його шкіра схожа на пісок пустелі, а вузькі очі — на сльозинки, тож найманець завжди виглядає чужим у кімнаті, повній ор’їшанців.

— Найло?

Левонериця смикає вухом, коли Роен опускається поряд із нею на коліна й дістає з торби товстий пакунок. Вона мало не збиває його з ніг, коли розв’язані мотузки відкривають блискучу риб’ячу луску. Так дивно побачити на вустах Зейлі слабку усмішку.

— Дякую, — шепоче вона.

Роен киває, затримуючи її погляд. Мушу прокашлятися, тоді він підводиться мені назустріч.

— Розповідай, — зітхаю. — Що вона сказала?

Роен торкається язиком щоки зсередини, опускає очі.

— Був напад. Жодне слово не дійшло до столиці і не вийшло звідти.

— Напад? — моє серце стискається від думки про Матір, яка переховується у палаці. Я підводжуся. — Як? Коли? Чому?

— Вони називають себе Іуїка, тобто «революція», — пояснює Роен. — Маги почали атакувати Лаґос, щойно до них повернулися сили. Ходять чутки, що вони змогли дістатися палацу.

Я притуляюся до стіни, сповзаю на ґратчасту підлогу. Вуста Роена й далі ворушаться, але я не розбираю слів. Взагалі нічого не чую.

— Королева, — вдається промовити. — Вони… вона…

— Відтоді про неї нічого не чути, — Роен відводить погляд. — Ти ховаєшся тут, тож люди вважають, що королівський рід загинув.

Зайн підводиться, але я піднімаю руку, утримуючи його на місці. Якщо він хоч видихне поруч зі мною, я зірвуся. Стану менш ніж порожньою оболонкою, якою я є зараз. Усі мої плани, усі надії — вони зникли за кілька секунд. Якщо Мати мертва…

Небеса.

Тоді я насправді зовсім одна.

— Чого хоче Іуїка? — питає Зайн.

— Важко точно визначити, — каже Роен. — Сили в них невеликі, але смертоносні. Вони винищують вельмож по всій Ор’їші.

— Тож хочуть королівської крові?

Зейлі супить брови, наші очі зустрічаються. Ми майже не розмовляли після того, як ритуал пішов не так. Приємно бачити, що вона ще небайдужа до мене.

— Схоже, що так, — знизує плечима Роен. — Але через Іуїку військові полюють на магів, як гончаки. Зачищають цілі селища. Новий адмірал хіба що війну ще не проголосив.

Я заплющую очі, проводжу пальцями по нових хвилях у волоссі. Коли Ор’їша воювала востаннє, Палії мало не винищили королівську лінію крові. Багато років потому Батько відповів їм Нальотом. Якщо війна знову спалахне, ніхто не буде в безпеці. Королівство розпадеться на шматки. 

«Ор’їша ні на кого не чекає, Амарі».

Привид Батькового голосу бринить у мене в голові. Я увігнала меча йому в груди, щоб звільнити Ор’їшу від його тиранії, але королівство поринуло в хаос. Немає часу горювати. Немає часу витирати сльози. Я присягнулася стати кращою королевою. Якщо Матері більше немає, виконання цієї клятви лягає лише на мене.

— Я звернуся до народу, — вирішую я. — Візьму контроль над королівством. Поверну стабільність і закінчу цю війну. Я підводжуся, ставлю план понад своїм горем.

— Роене, знаю, я й так тобі завинила, але якщо можна попросити тебе ще трохи допомогти…

— Сподіваюся, ти жартуєш, — з голосу найманця зникає усе співчуття. — Ти розумієш, що хай з твоєю матір’ю і немає зв’язку, ти все одно винна мені золота на мою вагу?

— Я віддала тобі цей корабель! — кричу я.

— Той корабель, на якому ви досі сидите? — вигинає брову Роен. — Корабель, який викрали мої люди? Чимало родин прагнуть втечі за море. Цей корабель не платня — це засіб перевезення того, що ти мені винна!

— Коли я зійду на трон, то матиму доступ до скарбниці, — кажу я. — Допоможи мені зібрати людей — і я заплачу тобі вдвічі більше, ніж винна. Ще кілька днів — і золото твоє!

— Даю тобі одну ніч, — Роен опускає на обличчя каптур свого дощовика. — Завтра цей корабель відпливе. Якщо ви ще будете на ньому — опинитеся за бортом. Такі, як ви, не можуть дозволити собі заплатити за проїзд.

Я стаю в нього на шляху, але це не заважає йому грюкнути дверима. Горе, яке я намагаюся вгамувати, ризикує вирватися назовні, поки звук Роенових кроків зникає за гуркотом дощу.

— Він нам не потрібен, — підходить до мене Зайн. — Ти зможеш зайняти трон сама.

— У мене нема й золотого в кишені. Це в якому світі хтось повірить, що я маю законне право на трон?

Зайн завмирає, тоді відсахується, коли Найла проходить між нами і нюхає мокрим носом ґратовану підлогу, шукаючи ще риби. Я думаю про те, як Роен її годував, дивлюся на Зейлі, але та хитає головою.

— Він уже відмовився.

— Бо це я просила! — я мало не біжу через каюту. — Ти переконала його відвезти цілу команду на казковий острів серед моря. Можеш умовити і допомогти нам зі зборами.

— Ми вже винні йому золото, — каже вона. — Пощастить, якщо зможемо залишити Джімету з головами на плечах!

— Який у нас вибір, без його допомоги? — питаю я. — Якщо Лаґос упав, коли повернулася магія, Ор’їша вже майже місяць без правителя. Якщо я зараз не отримаю владу, то не зможу зійти на трон взагалі!

Зейлі потирає шию, торкається пальцями нових золотих відміток на шкірі. Старовинні символи лишилися на ній після ритуалу, вигнуті лінії й витончені крапки мерехтять, наче татуювання найкрихітнішою голкою. Вони прекрасні, але Зейлі закриває їх так само, як і свої шрами. З соромом.

Наче їй боляче від самого погляду на них.

— Зейлі, благаю, — я стаю перед нею навколішки. — Ми мусимо спробувати. Військові полюють на магів…

— Я не можу вічно нести на своїх плечах біди свого народу. Її холодність заскочує мене зненацька, та я не здаюся.

— Тоді зроби це заради Бабá. Зроби, бо він віддав за це життя. Зейлі опускає плечі, заплющує очі, глибоко вдихає. З моїх плечей спадає тягар, коли вона підводиться.

— Я нічого не обіцяю.

— Просто постарайся, — я беру її руку в свої. — Ми принесли забагато жертв, аби програти цей бій.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *