Бакман — це ідеальне поєднання трагізму і веселощів, правдоподібності та абсурду. Ода соціальним проблемам, герметичний детектив, в якому злочинець раптово зникає. Романвсесвітньо відомогошведського письменника Фредріка Бакмана «Тривожні люди» очолив найвідоміші книжкові рейтинги і став світовим бестселером.
Це зворушлива комедія, а водночас психологічний роман про злочин, який ніколи не відбувся. Грабіжник-невдаха бере випадково в заручники вісьмох надзвичайно стурбованих незнайомців, які оглядають квартиру, виставлену на продаж. Під час перебування у цьому помешканні вони поступово починають відкриватися одне одному – і виявляється, у них чимало спільного.
Подружжя, яке щойно вийшло на пенсію, директорка банку, старенька пані, яка вже не боїться, коли на неї наставляють пістолет, молода пара, яка очікує дитину, агентка з нерухомості – усі вони розкривають одне одному свої найглибші таємниці.
Роман «Тривожні люди»– смішний, сповнений емпатії та мудрості. Це історія про силу дружби, прощення і надію – про речі, які рятують навіть у найнеспокійніші часи.
Фредрік Бакман. Тривожні люди / Переклад Софії Волковецької. К.: #книголав, 2021, 360 ст.
Уривок з книжки
У цій історії йтиметься про купу всього, та головним чином — про ідіотів. Варто зразу сказати, що напрочуд легко називати інших людей ідіотами, але не слід забувати, що бути людиною — це, як правило, по-ідіотськи складне завдання. Особливо якщо біля тебе є ті, задля кого ти намагаєшся бути досить-таки доброю людиною.
У наші часи кожна людина повинна давати собі раду з огромом очікувань. Нам треба мати роботу, якесь житло, сім’ю, і сплачувати податки, і міняти білизну, і пам’ятати пароль до свого клятого вайфаю. Комусь із нас ніколи так і не вдається втримати під контролем цей хаос, а життя знай триває собі, і Земля мчить космічними просторами зі швидкістю два мільйони кілометрів на годину, і ми на ній трясемося від паніки, ніби загублені шкарпетки. Наше серце — як той шматок мила, яке вихоплюється з рук, якщо на мить утратиш пильність, — і от воно виривається на волю, закохується й розбивається. І нічого не вдієш. Тож ми вчимося вдавати, весь час і всюди — на роботі, у стосунках, перед дітьми, в усьому іншому. Ми вдаємо, що нормальні, що маємо базовий рівень освіти, що розуміємо значення виразів «ставки кредитування» та «темпи інфляції». Що знаємо, як треба займатися сексом. А насправді в сексі наші успіхи не кращі, ніж із запиханням USB-кабелю, коли потрапляєш у цей клятий роз’єм тільки з четвертої спроби. (Не так, знову не так, знову не так, НУ НАРЕШТІ!) Ми вдаємо, що з нас вийшли добрі батьки, але добре нам вдається лише давати дітям їжу та одяг і висварити їх, якщо ті запхали до рота знайдену на землі жувальну гумку. Колись у нас були акваріумні рибки, але всі вони померли. А про дітей ми знаємо не набагато більше, ніж про рибок, тому ця відповідальність щоранку лякає нас мало не до смерті. У нас немає плану, ми просто намагаємося пережити день, тому що завтра настане новий.
Часом нам буває боляче, нестерпно боляче просто тому, що ми почуваємося чужими самі собі. Часом ми панікуємо через те, що треба сплачувати рахунки й бути дорослими, а ми не знаємо як, бо ж існує до відчаю страшний ризик, що
нам не вдасться бути дорослими.
Тому що всі ми когось любимо, а той, хто любить, часом переживає сповнені відчаю ночі, коли лежиш без сну й намагаєшся зрозуміти, як нам залишатися людьми. Часом це підштовхує нас до вчинків, які згодом видаються незрозумілими, але тієї миті вони були єдиним виходом.
Одна дуже й дуже погана ідея. Це все, що потрібно.
Наприклад, одного ранку особа у віці тридцяти дев’яти років вийшла з дому з пістолетом у руці, і ця затія — тепер-то нам уже відомо — була вкрай ідіотською. Ну так, мова про захоплення заручників, проте ніхто цього не задумував. Тобто, сама історія була задумана, але про захоплення заручників не йшлося. Це мало бути пограбування банку. Але потім щось сталося, і все пішло під три чорти — при пограбуванні банків таке трапляється. І тридцятидев’ятирічний грабіжник утік, але в нього не було плану втечі, про який мама грабіжника могла б сказати йому те саме, що часто повторювала, коли грабіжник дитиною забував на кухні кубики льоду зі скибочками лимону й мусив по них бігти: «Рухай ногами, якщо голова дірява». (Слід завважити, що мама грабіжника, коли померла, була по вуха залита джином із тоніком, і через ризик вибуху її не наважилися кремувати, а не кожен може довести себе до такого.) Тож коли на пограбування банку, яке так і не стало пограбуванням, прибула поліція, грабіжник що було сили кинувся геть, перебіг вулицю й сховався в перших-ліпших дверях. Можливо, це занадто — називати грабіжника ідіотом тільки через це, але… ну, ви самі розумієте. Нічого розумного він не зробив. За тими дверима були тільки сходи й ніяких виходів, тож грабіжник не мав вибору, він мусив бігти нагору.
Тут треба згадати, що грабіжник мав цілком нормальну, як на свій тридцятидев’ятирічний вік, фізичну форму. Не належав до тих тридцятидев’ятирічних мешканців міст, які долають кризу сорокаріччя, купуючи дорожезні велошорти й шапочки для плавання, тільки з тієї причини, що в них у душі зяє чорна діра, яку треба годувати інстаграмними знімками; ні, цей грабіжник радше був із тих тридцятидев’ятирічних, які мають у щоденному раціоні сир і пшеничне борошно в таких кількостях, що медицина може вважати це не дієтою, а воланням «допоможіть!». Тож до верхнього поверху грабіжник дістався, відчуваючи, як усі його залози працюють наповну, а дихав так, ніби спинився перед одним із таких закритих клубів, де на вході треба сказати секретний пароль крізь віконце у дверях. Зрозуміло, що шанси врятуватися від поліції були, м’яко кажучи, незначними. Але грабіжник озирнувся й випадково виявив, що двері до однієї з квартир відчинені. Цю квартиру вирішили продати, її
саме показували групі потенційних покупців. Туди й увалився грабіжник, задиханий і мокрий від поту, з піднятим пістолетом. І так почалося захоплення заручників.
