У місті незвичайно тихо, жалоба триває, і триватиме, навіть коли закінчиться, тому дуже коротко розповім про три художні виставки, які зараз можна побачити в Одесі. Бо виставки розмовляють з нами мовчки.
В Одеському художньому музеї (вул. Софіївська 5а) відкрилася виставка World Press Photo 2023. Одеса — останній етап подорожі виставки по Україні, тобто саме одесити мають нагоду познайомитися з нею до того, як вона покине країну. Подія відбувається за підтримкою Посольства Королівства Нідерландів в Україні та партнерством Odesa Photo Days Festival.
Це мабуть найвідоміша виставка документальної фотографії у світі. Навіть ті, хто не займається їй професійно, пам’ятають принаймні переможну фотографію 1990 року за авторством Чарлі Коула – самотня фігурка людини просто перед танками на площі Тянь Ань Минь, символ відчайдушного (та марного) спротиву. Цього, тобто минулого року (взагалі на розгляд глобального журі було представлено 4461 робіт із шості регіонів світу – власно кажучи, звідусіль) глобальним переможцем конкурсу 2023 року став український фотограф Євген Малолєтка зі світлиною «Авіаобстріл пологового будинку в Маріуполі», яку він зняв під час перебування в оточеному місті в березні 2022 року – саме вона зустрічає нас просто при вході. До речі Європейське журі 2023 року очолювала Катерина Радченко, кураторка та засновниця міжнародного фестивалю сучасної фотографії Odesa Photo Days. Виставка 2023 року як взагалі буває з виставками такого масштабу, трохи гальмує – бо пропонує нам подивитися на події року 2022; але події ті, як не прикро, дуже схожі в різних регіонах; злочини режимів Ірану та Венесуели, злочини Росії в Україні, травми, травми, травми… Здається, людство винайшло фотографію саме для того щоб фіксувати насилля, біль та втрати – як на страшної фотографії Алкіса Константіндіса «Яна та Віктор», яка зроблена в Харкові 2022; жінка плаче над тілом батька, який пішов за хлібом та потрапив під обстріл російської артилерії. Але куди подітися, якщо ми живемо в світі, де документоване насильство виявляється найяскравішим та найбільш цитованим матеріалом. Звісно, саме такі фотографії й викликають найсильніші емоції – тому ми маємо, я би казала, щось на кшталт зворотного зв’язку – саме зйомки людських страждань та насильства фотографія вважає за виклик, саме вони отримують премії, тощо, саме гарячі точки – золоте дно для фотографів, які ризикують власним життям заради гострих матеріалів. Як, зокрема, Еміліо Моренатті (1969 року народження), який втратив ногу під час висвітлення подій в Афганістані, а тут представлений проектом «Рани війни», де протягом 2022 року знімав у шпиталях людей, які втратили кінцівки внаслідок російського нападу («Території можна повернути, але втрата кінцівки, як і втрата життя є незворотною»). До речі не тільки ці зображення скалічених насильством людських тіл ми можемо побачити на виставці.
Ще одна тема, яка неухильно підпадає під об’єктиви світової преси — це клімат та кліматична криза, взагалі тема крихкості живої природи; це теж тема, яка завжди знаходить відклик, будь це інфрачервоне зображення австралійських естуаріїв, або життя пастухів лам в Андах – мабуть сама оптимістична серія робіт на виставці, показово, що найбільш позитивні емоції викликає саме традиційне, майже незмінне життя людей і їх тварин. Але тема насильства на жаль домінує в сучасному світі, то не дивно, що і на виставці теж…
Інша виставка не така глобальна, але дуже важлива саме для одеситів — в Одеському муніципальний музей особистих колекцій імені О. В. Блещунова відкрилася виставка Геннадія Гармидера; власне я знала його як майстра офорту, візуального літописця Одеси, її лицаря. Мабуть немає в Одесі такої старої родини, де не зберігалися би офорти Гармидера, на яких можна побачити всім відомі та улюблені куточки міста. Але тут нам відкрилася несподівана сторона роботи художника – його співпраця з театром. Офорт – техніка, яка вимагає від автора стриманості і певної сухості, самообмеження. Тут інша річ. Не тільки театральні проекти (Гармидер власне, як виявилося, й закінчив театральну майстерню живописного факультету Київського художнього інституту (тепер НАОМА)), а просто ескізи та роботи художника у різних техніках демонструють неабияку свободу та почуття гумору; як і його офорти, вони дуже одеські, якщо не краєвидами, то саме за своїм вітальним духом та свободою; пишні напіводягнені жінки в капелюшках та під парасольками, літаючи над містом старовинні ліхтарі, вусаті матроси на сувенірних дошках, дивні людські фігури, навіть автопортрет, де художник відобразив себе у блискучій поверхні чайника; Гармидер виявляється художником розкутим та веселим, який не обмежував себе ні стилем, ані матеріалом, що саме для мене, яка знала його саме як автора офортів, було приємним сюрпризом. Одеса незламна і такою, сподіваюся, залишиться, вона не для чужаків, а для тих, хто вклав в неї душу і сам став частиною її історії і легенди.
Виставка відкрита для відвідувачів у виставковому просторі музею «Квартира №6» (Польська, 19, вхід з двору) у четвер, п’ятницю, суботу та неділю з 11.00 до 17.00. Тел. для довідок: (048) 763 03-86
І нарешті останнє на сьогодні — в затишній галереї «Тонкі Матерії» (Катерининська, 25, квартира 15, телеграм ) відкрилася виставка робот Лариси Бєляєвої (Чорноморск) «Ми, як весняний сад», за епіграфом «Душа моя процвіла, радості мені дала. Весна торкнулася Землі, нехай вона доторкнется і наших сердець» (Григорій Сковорода «Сад божественних пісень»). Роботи, які вона пропонувала для експозиції – це, згідно з темою, рослинні мотиви, то відвідувач виставки попадає в зону психологічного комфорту, який ми завжди пов’язуємо з темою саду та його символікою. Сама художниця на відкритті торкнулася теми саду, як символу вічного оновлення та незламності. Деякі роботи, як вона зауважила під час моєї розмови з нею, дуже ранні – то здається, саме ця тема цікавить автора протягом всієї творчої біографії. Показово, що на виставці можна було ознайомитися з каталогом робіт художниці більш ніж десятирічної давнини. І це зовсім інші роботи – жорсткі, експресивні, мінімалістичні; можна тільки дивитися тому, якої різноманітною може бути натура мисткині. Вона й сама підтверджує свою дуальність; за її словами на виставці в арт-просторі «Тонкі матерії» представлена саме світла її сторона. Взагалі Лариса Бєляєва – художник настільки різноманітний та плідний, що інколи важко повірити, що всі ці роботи належать одній руці, але виставка в «Тонких матеріях» дуже монолітна, цільна, не зважаючи, як вже я тут писала на те, що в експозиції представлені роботи різних часів. Сад зараз – це місце спокою і надії, то виставка дуже психотерапевтична за духом. До речі, арт-простір «Тонких матерій» – дуже влучне місце для експозиції, тут саме неформальний, майже домашній інтер’єр допомагає сприйняттю робіт. Тут я мимохідь зауважу, що дати створення тих чи інших робіт на супроводжуючих табличках відсутні, що прикро, бо за еволюцією стилю спостерігати завжди цікаво.
Текст: Марія Галіна
