Томики «старої доброї» російської класики на книжкових поличках в наших оселях відносно з недавніх пір — моветон і все більш рідке явище, вони безслідно зникають, опиняючись в кращому випадку в макулатурі. 

Що не дивно: українці поспішають позбутися літературного спадку країни-загарбника,  як наслідків хвороби, від якої нарешті всі ми одужали.

Позбутися і звільнитися від всього, що стосується сусіда-агресора, українцям хочеться якнайшвидше і назавжди, з відразою і палким бажанням остаточно розірвати всі можливі зв’язки з недоімперією зла. Щоб і сліду не залишилося в душах, оселях, нашому житті і в майбутньому наших дітей.

Водночас після 24 лютого 2022 року потужних трансформацій, свідками яких є ми з вами, зазнає сучасна українська література: вона виходить на кардинально новий рівень як у межах країни, серед вітчизняного читача, так і на міжнародних теренах.

У квітні цього року були презентовані результати опитування, яке провела  компанія «Нью Імідж Маркетинг Груп» на замовлення Українського інституту майбутнього  щодо практики читання під час повномасштабної війни.

Так, опитані розповіли, що до повномасштабного вторгнення найчастіше читали: художню літературу (65%),  професійну літературу (38%), книги, що стосуються сфери медицини/здоров’я/краси (33%), психологічні книги (32%), історичну /біографічну /мемуарну тематику загалом (30%).

Після початку повномасштабного вторгнення вподобання читачів дещо змінилися та популярності набули нові теми/напрямки книг, а саме:

Опис та аналіз військових подій, що відбувалися у світі – до 24 лютого 2022 року 18%, після – 42%.

Публіцистична, аналіз поточних соціально-політичних подій – до 24 лютого 2022 року 25%, після – 32%.

Історія України від давнини до сьогодні – до 24 лютого 2022 року 25%, після – 31%.

Тож яка вона – сучасна українська література? Чи звільнилася від російського домінування, наративів і впливу? 

Про це – наша розмова зі знавцями сучасної української літератури, які є не тільки спостерігачами й спостерігачками живого процесу її переродження, а і його безпосередніми учасниками.

Богдана Романцова: «Читачі почали шукати основи ідентичності в культурній традиції»

Про зміни в літературній галузі України після 24 лютого ми поговорили з Богданою Романцовою, літературознавицею, критикинею, редакторкою видавничих проектів в Видавництво «Темпора»:

— Власне, у нас все приблизно так само як, і в країнах, які переживають великі травматичні події, події воєнні. Насамперед, на перший план вийшов нон-фікшн, а фікшн на якийсь час відійшов у бік і перші кілька місяців з моменту вторгнення фікшину взагалі майже не було.

Це в першу чергу пов’язано зі зміною попиту на літературу певного плану. Наприклад, приблизно перші півроку повномасштабної війни люди майже не читали художніх творів. Пізніше “художка” повернулася, радше як ознака скабізму, як можливість пережити якийсь альтернативний досвід, який не буде пов’язаний напряму із війною.

У авторів виникла потреба свідчити про події, які відбуваються, говорити про це, стати отими хронікерами, які будуть свідчити для решти світу про події, які зараз тривають в Україні. Це те, що вийшло наперед в перші кілька місяців після 24 лютого.

Крім того, треба зважати на те, що сталося неймовірне падіння попиту і книгарні у великих містах були зачинені приблизно до середини квітня. Тому фактично не було можливості реалізувати все це.

Багато хто із письменників став нашим амбассадором за кордоном. Зараз це насамперед Оксана Забужко, яка презентує нашу позицію, яка також пише нон-фікшн. На перший план також вийшов Андрій Курков, який презентує нашу позицію. У великому інтерв’ю одному з ведучих німецьких видавництв він казав, що зараз важливо свідчити, писати про реальну історію і події, а не вигадувати цю історію.

Також логічно, що коли перший стрес було подолано, з’явилися свідчення вже безпосередньо наших письменників про війну. І ці нові українські книги активно розвінчують російську дезінформацію і фейки. Це насамперед книжки наших авторів, багато з яких воює, і саме вони розповідають про ті події, які ми всі осмислюємо.

Тут важливою, як на мене, є книга “70 днів лютого. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни”. Це книга репортажів українського видання «Репортерс» — збірка дуже потужних текстів, серед них  — репортажі Тетяни Безрук, Марічки Плаускайте, із передмовою Сергія Жадана.

Ще приклад — книжка «Війна 2022 – щоденники, есеї, поезія», де зібрані різні есе, впорядкування Володимира Рафєєнко, де описано власне всі ці події через щоденники інтелектуалів і абсолютно різних людей.

Це також книга «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення», яку написав Олександр Михед. Книга містить неймовірно сильні тексти в яких розвінчуються міфи.

Якщо говорити загалом про розвінчування міфів, то це безумовно такий автор як Тімоті Снайдер. Він є нашим голосом за кордоном, письменник презентує, говорить про Україну дуже багато і допомагає розвінчувати міфи для Західної аудиторії.

Так само цим займається Сергій Плохій, який пише і англійською, і українською. І також наші письменники, які є водночас військовими і лишаються авторами — вони також докладаються до цього процесу наприклад  Артем Чех, чия «Точка нуль» була нещодавно переведена, багато пише колонок в різні європейські медіа.

Так само твори Олександра Михеда виходили в найбільших європейських і американських медіа. Тобто це ті книжки, які можуть допомогти зрозуміти ще й західному читачеві, що у нас відбувається.

Важливо звернути увагу і на книжки, які виходили до повномасштабної війни – наприклад «Нарис історії» Ярослава Грицака, «Шлях до несвободи» Тімоті Снайдера. Для того щоб розвінчувати міфи про Україну на заході, ці книжки не завжди мають бути написані виключно українськими авторами, але саме ці, як на мене, дуже важливі.

Окреме місце посідає поезія. Поезія – це завжди дуже швидка реакція на війну і тут у нас величезна кількість поезій, які виходить насамперед у соцмережах. Але не лише. Як на мене найсильніші тексти — це те що робить зараз Катя Калитко, Сергій Жадан. Це те, що робив і продовжує робити Володимир Аренєв на початку вторгнення і зараз теж.

Чим відрізняються ці тексти? Вони як правило з’являються в соцмережах — часто це швидка реакція  на події, як це  робить Юлія Мусаковська. Це наші сильні поетичні голоси, що робила, на жаль, вже покійна Вікторія Амеліна — її вбили російські окупанти свої ракетою.

Книжки про війну не почали з’являтися вчора — наприклад «Доця» Тамари Горіха-Зерня — це книжка, яка стосується не безпосередньо війни, а радше про волонтерську історію у війні. Є книжки військових, які прям написані з середини — це дуже сильно. Наприклад, книжка вже, на жаль, покійного Олександра Осадка з позивним Танго, який дуже добре свідчить про те, що там відбувається.

З’являються певні книжкові осмислення того, як реагує культура на війну, остання — від Ганни Улюри, «Писати війну» — сильний текст, зважаючи на рівень пані Ганни, яка дуже добре вміє працювати із великими наративами.

З’явилася величезна кількість антологій, де зібрані свідчення багатьох людей. Вже згадана антологія «Війна 2022», «Словник війни» — це короткі історії різних людей, як правило не професійних письменників, про війну, вона була перекладена вже багатьма мовами.

Це також антологія «Воєнний стан», впорядкована Євгенією Лопатою і Андрієм Любкою — у ній дуже багато різних історій. У першу чергу — від українських письменників, письменниць і людей-учасників культурного процесу — це Валерій Пузік, Володимир Рафієнко Юрій Макаров, Сергій Жадан, Тамара Гундорова, Ярослав Грицак та інші дуже потужні представники літературного процесу.

Можна згадати і поезію навколо війни, збірки «Поміж сирен», де також антологія воєнного стану і воєнного часу від професійних авторів. Є цікаві історії власне про те, як розповідати дітям про війну, і тут «Котик, півник, шафа» Михеда дуже добре підходить як приклад.

Якщо говорити про поезію, то це збірка «Мінлива хмарність і з поясненнями» Світлани Поваляєвої , — неймовірно сильне поетичне свідчення, де є вірші і того часу і нового часу. І Катерини Калитко — «Люди з дієсловами» — це власне і про велику війну і про війну до того.

Якщо говорити про російські наративи і фейки, дезінформацію, яка була поширена у книжковій галузі в творах українських письменників – не скажу, що наші письменники щось таке застосовують, бо наші письменники, як правило, люди розумні, вони вміють фільтрувати.

Історія братніх народів після вторгнення і окупації і Донбасу, і Криму і східного регіону звісно уже не проскакувала ні в кого.

Думаю, що радше існувала така загальна думка, що можливо культура – це щось інше, це щось відмінне, і що можна до когось достукатися, домовитися, що можна власне знайти якісь спільні майданчики, знайти спільні теми, що певні такі культурні точки можуть об’єднати нас. Мовляв, певні наративи ми все ж поділяємо – наратив гуманізму, наративи якихось спільних людських цінностей, однак 24 лютого чітко показало, що все це не так.

Радше йдеться про тотальний розрив у культурній площині наших культурних діячів, не лише письменників, а й режисерів, художників – власне всього цього культурного естеблішменту, який у нас існує.

Скоріше, було розчарування в російських інтелектуалах і в їхній позиції, а не якісь там фейки припинили існувати. Скажу тільки, що було певне таке упередження серед читачів, яке довгий час лишалося актуальним – це думка про те, що російський переклад, це завжди переклад хороший цікавий, це переклад, до якого українському ще рости.

Насправді, просто російські перекладачі здебільшого працюють по-іншому з текстуальними механізмами. Мені здається, це здебільшого у школах переказу, ніж перекладу. Тобто як правило всі переклад,  навіть якщо вони добре читаються вони можуть бути дуже далекі від оригіналу.

І ця школа російського переказу, я так і називаю її, вона і породила таку традицію — легко читається, але при цьому часто це насправді така певна  маніпуляція, яку треба розуміти. Тому український переклад і читався не так гладенько, не так легко, як російський.

Якщо до 24-го лютого минулого року майже не було якісних перевидань  української класики, були якісь окремі спроби, то зараз маємо величезну кількість серій — це і серія «Пабло» , і серія Vivat, і серія «Віхоли». Цих серій дуже-дуже багато, вони постійно з’являються. Наразі маємо високий попит на  класику.

Читачі почали справді шукати основи ідентичності в культурній традиції, шукати, як раніше письменники працювали зі складними темами — це цікаво і це купується, це продається. Це не просто культурна ініціатива заради того щоб перевидати — це ініціатива і читацька також.  

Сміливо можна сказати, що нашим авторам під силу задати тренд на українську літературу за кордоном. Тут справа насамперед в культурній дипломатії. Наприклад, Ірена Карпа у нас не тільки авторка, а ще й культурна дипломатка, має офіційну посаду при посольстві Франції. Також вона секретарка з питань культури в українському посольстві у Франції, давно мешкає там і представляє нас.

Головне що можуть робити наші письменники — це писати, показувати, говорити презентувати, тобто бути активними. Однак не тільки письменники і поети задають такий тренд. Це має бути насамперед інституційна робота, бо окремі постаті як Забужко, Винничук, Жадан, Карпа – це не інституції, якби нам не здавалося.

Має бути державна політика, державна дипломатія працювати для того, аби забезпечувати можливості наприклад грантової підтримки в перекладі українських текстів за кордоном, забезпечувати можливості авторів і видавництв брати участь в різних міжнародних подіях та ярмарках, це має бути поступова експансія в хорошому сенсі.

Сьогодні має бути спроба вибудувати такий полілог з усім культурним процесом – не лише європейським, а й американським, з усім літературним процесом, до якого ми зможемо дотягнутися. Для цього має бути е можливість – наприклад для закордонних видавців легко купити тут права, мати грантову підтримку, мати можливості. Хороший приклад, як це робить, керівник  Володимир Шейко із Українським інститутом.

Художнє слово, як щеплення від рашизму

Авторка роману «Та, що ламає вітер» відзначеного 2-ю премією «Гранд-Коронація» Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», і в якому розповідається історія людини на тлі складної історії України у двадцятому столітті Надія Гуменюк, у своїх романах людський світ, образ героя/героїв будує крізь тло складної історії України у XX столітті. І роман «Та, що ламає вітер» – теж не виключення.

«Із власного досвіду — і журналістського, і письменницького, — знаю, як це важливо – подавати достовірну інформацію, писати правду. Якраз художнє слово, яке має великий емоційний заряд, може і повинне бути літературно-естетичним щепленням проти рашизму та його людиноненависницької ідеології. Сьогодні вже стало очевидним, наскільки страшний, потворний і антигуманний «русский мир», разом із яким стягується, як шагренева шкіра, і його культура. Бо в мистецтва гуманістична, життєствердна місія», — розповідає Надія Гуменюк.

Вона додає, що наразі світ зацікавлений Україною, а отже, і її літературою, культурою, а отже всім є над чим працювати.

Зараз Надія Гуменюк працює над книгою про драматичну історію двох людей, розділених політикою.

«Хлопець опинився за кордоном, дівчина – в одному з таборів ГУЛАГу, де пробула майже три терміни ув’язнення. Мені передали щоденник і спогади цього вже покійного чоловіка, добре відомого в діаспорі громадсько-політичного діяча, про якого досі ніхто не знав в Україні, та збережені ним листи його коханої. Найбільша мрія: щоб допоки ця книжка народиться, рашизм здох”, – зазначає письменниця.

Інший сучасний український письменник, автор гостросюжетних детективних романів Сергій Пономаренко раніше писав здебільшого російською. Нещодавно у фейсбук він  опублікував пост, у якому радше радився з читачами — чи треба спалювати російськомовний каталог «КСД Зима-2002 року» зі своїм фото на обкладинці.

«Журнал я не спалив, по рекомендації читачів, залишив на пам’ять. Раніше, зокрема це видавництво, бажало бачити мої книжки російською мовою, тому нею і писав. В 2010 році написав роман українською мовою “Тенета бажань”, його видало видавництво “Дуліби”, розрахувалося зі мною книжками, які досі в мене лежать, продавало наклад довго і нудно, а це було всього 1500 екземплярів. На той час сучасна українська проза вітчизняною мовою в нашій країні попитом і популярністю не могла похвалитися. Коли ж роман виходив в КСД російською, то перший наклад від 8000-10000 екземплярів продавався за півріччя, і йшли далі додаткові наклади», – розповідає він.

Пізніше,  «Тенета бажань» (Сети желаний) російською мовою КСД видав через чотири роки і продав 18000 екземплярів. Тому він продовжував партнерство з цим видавництвом,  а загальний наклад проданих книг — більше 800000 екземплярів.

«Мене однаково читали як на Заході України, так і на Сході, бо основні події в цих книгах були пов’язані саме з Україною. На той час мені ще було без різниці, якою з цих двох мов писати. Зараз – інша справа, через зрозумілі причини. Наступного року вийдуть ще два моїх нові романи українською мовою, які зараз завершую. Мене називають автором містичних романів, але в моїх творах містики небагато, зате є історія, цікаві, незвичайні місця України, багато таємниць, карколомний сюжет із крутими поворотами.

На сьогодні я мало дивлюся телебачення, серіали, тим більше російські, тому приклади російських наративів, які б мені особисто впадали в око,  навести не зможу. Колись давно дивився фільм «Брат-2» так там точно вживалося «хохли», — зазначив Сергій Пономаренко.

***

До речі, згідно результатам вищезгадуванного дослідження, до топу основних тем статей, які респонденти читають після початку повномасштабної війни, ввійшли: описи і аналіз військових подій, що відбувалися у світі (52%); публіцистика і аналіз поточних соціально-політичних подій (34%); історія України від давнини до сьогодні включно (33%); медицина, здоров’я, краса (27%); психологічні статті (24%); історичні, біографічні в цілому (23%); художні, розважальні статті (включно з матеріалами про хобі, інтереси та статті для дітей) (20%).

Попри те, що зараз першочергова потреба України – це захист, саме велика війна прискорила темп зацікавленності частини громадян до своєї культури. І зараз це відбувається природнім шляхом, але крізь трагічний досвід. 

Матеріал підготовлено за участі CFI, Французької агенції з розвитку медіа, в рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Текст: Альона Коржик

Га головному фото полиця у чернігівській бібліотеці після російських бомбардувань.