27 липня 1834 року в Києві був відкритий Університет Святого Володимира. Вітальну телеграму університету написав його випускник і викладач.

За 185 років ти змінився; навіть за ту чверть століття, що ми знайомі, ти змінився – в чомусь на краще, в чомусь на гірше. Не змінюється тільки те, що померло, а ти, попри все, живий.

На стіні Інституту філології, де я працюю, серед інших меморіальних дошок, – обличчя Володимира Перетца й Дмитра Чижевського; сподіваюся, скоро там з’явиться й Микола Зеров. Я пам’ятаю, які наукові програми вони запропонували, – і знаю, скільки з них іще не виконано. Ще дуже багато роботи. Моє завдання, поміж іншого, – пояснити студентам, що саме нам треба робити, й чому. 

Є речі, які треба пам’ятати. Колись Бібіков доводив нашим студентам, що гуляти й гріховодити – це нічого, це навіть добре, а от цікавитися політикою – вже тягне на відрахування. До його порад не всі дослухалися тоді, не дослухаються й нині. 

Київський університет – велика система; але це й мале коло викладачів і студентів. Усі всіх знають; усі знають, хто чого вартий. Хто шукає більше знань, ніж дають, а хто певен, що «на четвертому курсі не виженуть»; хто веде діалог зі студентами, а хто виміщає на них свої комплекси; хто вчений, хто шарлатан, хто плагіатор, хто натхненник.  Усі все знають.

Бо університет – це мікрокосм нашої культури й науки. Університет – це ми; не кращий і не гірший, а саме такий, як ми. Ті, хто навчає, і ті, хто навчається. Університет – це те, що ми з ним робимо; що дозволяємо – і, так само важливо, не дозволяємо – з ним робити. Ми – це те, чим він є, і чим буде; те, що ми пам’ятаємо, зберігаємо, відкидаємо й примножуємо.

Ще дуже багато роботи.

Михайло Назаренко

Фото: Т.Г. Шевченко. Портрет М.А. Максимовича, першого ректора університету.