Плюшевий путівник

Ведмідь Степан

Мандрівний ведмідь Степан — трохи поет, трохи дитя — добрий, милий, уявний. Цікавий і злегка наївний. Він пише листи своїй хазяйці Тетяні Давиденко.

I його листи набиті цитатами, Стьопа впевнено цитує Андруховича, Жадана, Богдана-Ігоря Антонича, Чехова й Достоєвського, і його очима ми бачимо світ. Поетичний і дуже, дуже красивий.

Тетяна Давиденко. Країна призначення – Чернівці : Видавництво 21, 2019. – 192 с. 

Сторінка книги на сайті «Видавництва 21»

Неня моя – Чорна Гора,

або святий Стефан і Степан-халамидник

Травень, а так, понімаєте, холодно.

Так, понімаєте, все навпаки.*

Хазяйко, навари борщу, холодцю, накрути голубців, насмаж налисників, закручуй крученики – Степан повертається. З пляжу зник останній продавець кукурудзи – значить, і мені час збирати валізки.

Вересень цього року аж ніяк не можна назвати оксамитовим, море холодне – незгірше, ніж у норвезьких фіордах. Холодно й рибі, й туристам. Без туристів мішка може щасливо існувати, а от без риби – ні-ні.

Оселився в Бечичах на віллі «Ріцца», це якраз посередині між Будвою й островом Святого Стефана. Власник вілли називається Іхтіандр, а може, Ескандер, якось так. Я в Чорногорії називаюся Стефан. На мою честь навіть острів названо, проте я далеко не святий: учора заліз у гранатові хащі, наївся зелених плодів, лапи мої загребущі, очі завидющі. А потім три дні за живіт тримався, наслухав, як там гранати вибухають.

Біля моєї хати садок гранатів-смокв-помаранчів-олив-магнолій. Будуючи оселю, чорногорці не вільні зрубати оливи, тому бачив багато дерев, які прошивають дах, наче в тому кіно з красивим смаглявим актором, «Будинок біля озера», пам’ятаєш? У дуплах олив на Святому Стефані можна ховати м’ячики для пінг-понгу. Гранати ще зелені, а от смокви – стиглі: відкушуєш, а в середині цілий світ. Виходить, я пожирач світів.

Зачекай, іще про острів розкажу. Згори він виглядає як паморочно-помаранчевий летючий змій. Вода така прозора, що видно мушлі (мов розбита порцеляна), камінці, риб і власні лапи. Тут зупинялися: красива тітка Софі Лорен і РЕмбо (не плутай з РембО), ой нє, я, здається, помилився, того дядька звати Сильвестр Сталлоне, а правда, що він родом із Одеси?..

Виявляється, я ще той халамидник. Учора накапостив. Дівчата засумували, то я наловив їм ящірок, красивих, рожевих, як зефір або Катькина сукенка, і розважав своїх компаньйонок. Засовував плазунів собі до пащі, так, що тільки лапи стирчали: мені – лоскотно, дівчатам – страшно і весело. А чого харапудитися, воно ж як шматок пластиліну, і на вигляд, і на доторк, лишень пластилін не пручається.

Пишу це і чекаю на дівчат, які пішли у крамницю. Аж ось хтось шкребеться у двері, це повернулися мої годувальниці, вони пахнуть хлібом: принесли буханці такі пахущі, ніби самі їх пекли, то роблю перерву на каву з булочками. Булки намащую маселком і медом або персиковим джемом – уся дієта псу під хвіст. Повний шлунок налаштовує мене на спогади. Я добре вчу в школі історію, тому не дуже довіряю людям, які шкрябають у двері. Якщо ти не пам’ятаєш (до школи ж бо давно не ходиш), Великий князь Литовський Сигізмунд був жорстоким до людей і добрим до тварин, тримав у покоях ведмедя, якого дуже любив. Ведмедик – історія замовчує, як його звали – виходив надвір, а коли повертався, шкрябав, щоби йому відкрили. Цим скористалися литовські князі, вирішивши вбити Сигізмунда. Злі інтригани побачили мішку на вулиці й пошкрябали. Так Великий князь впустив не друга, а власну смерть. Своїм дівчатам довіряю, вони мене не скривдять, ось сьогодні булочок принесли, вчора – круасанів. Пекарня в Монтенеґро називається «Пекара». У старій Будві печуть найкращі у світі струдлі, навіть кращі, ніж у Львові, не віриш? Приїжджай, скуштуй. Мені найбільше вподобали маковики і завиванці з марципаном по два ойро за штуку.

На пляжі стало трохи зимно, з неба вже третій день падає дощ, я сиджу біля «Зеленого гаю» (ресторан такий) на ослінчику під дашком, пишу тобі листа і складаю вірші:

Стьопу кинула хазяйка

Під дощем Степан як зайка…

І ще такий:

Я хотів би жити й вмерти у Парижі,

Якби не було країни з назвою – Пераст.**

Уже не кажучи про Герцеґ-Нові і Котор. Це такі чорногорські міста. Народитися і померти я хотів би таки в Україні, а от у серпні до Чорногорії ще приїду, підшукував собі обійстя в Перасті. Ну таке вже чудесне місто: білі яхти, вузенька набережна, крамнички, ресторани, будиночки.

…на розі двох вулиць

Паркан плющем осіннім завитий

Здавалося дощі схаменулись

Здавалося завжди буде літо.***

Дівчата ж мої в захваті від місцевих мужчин. А чого, я тебе питаю? Чорноокі, високі, стрункі, ні хутра тобі, ні черева, кому зимою підшкірний тлуст заважа’? Правда, наш знайомий рибалка, Радко, таки нівроку, бо вправно рибу ловить і смачнезно смажить на залізному листі. Я хліб у рибну підливу вмочував, потім іще пательню облизав, думав, що лапи собі пообгризаю. Такий Радко в господарстві будь-кому знадобиться, як тютюн і люлька.

Користуюся з того, що дощик припинився, біжу додому. Сумую.

P. S. Ми з дівчатами домовилися ще поїхати до Албанії (хто ж не хоче подивитися на країну збудованого комунізму) і до Хорватії (хто ж не читає Павича), отже, виходь до поштової скриньки. Все, тепер точно побіг, бо не маю парасолі.

P. P. S. Ти в курсі, що парасоля з французької – це парасолька від сонця. А від дощу – параплюЇ, ніби хтось сидить на небі і плюється. Виходить, ми в Україні захищаємося від опадів не тою парасолею. Значить, правильно співати:

…І ми ховалися в будинках на Подолі,

І ми ховалися подалі від людей

Без параплюЇ…****

У Чорногорії Степану допомагали моделі агентств «НАІНУ» і «Ca va» Валентина Романенко, Павло Негрей, Наталія Негрей та Катрін Несененко.

Вересень 2010 року

_________________________

 Ведмідь цитує вірш Олександра Ірванця «Травнева балада».

 Степан перекручує вірш Володимира Маяковського «Прощанье».

 Ведмідь згадує пісню гурту «Бумбокс» «Квіти в волоссі».

**** Степанчик наспівує пісню гурту «Океан Ельзи» «Я до тебе».

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *