26 жовтня у Національній філармонії України Київський симфонічний оркестр і хор разом з головною дириґенткою Вікторією Кончаковською у повній готовності, як і безліч разів до цього, чекав виходу на сцену Колонного залу імені М. Лисенка. Однак, війна всюди вносить свої невблаганні корективи, що постійно змінюють хід звичних речей. Саме такий, невеликий, в загальних масштабах, але справжній бій за мистецтво чекав на всіх присутніх того вечора, тож слухачі та колектив КСОХ з гідністю прийняли цей виклик.    

Відділ перший: «УВАГА! Повітряна тривога!»

Те, що концерт зазнає видозмін стало відомо за щасливі 13 хвилин до початку. Оголосили тривогу з проханням спуститися до укриття. Перед слухачами та виконавцями повстав складний вибір – скасувати концерт чи чекати на його продовження? Розв’язанням цього непростого питання стала спонтанна ідея чотирьох оркестрантів виконати в укритті декілька творів, задля розрядження психологічної напруги, що відчувалась у повітрі. 

Варто зазначити, що під назвою “укриття” в філармонії знаходиться досить привабливий конференц-зал зі стінами у зеленому матовому кольорі, широкими м’якими кріслами та, як з’ясувалося, гарною акустикою.   

Отож, квартет двох скрипок (Марини Полуденної та Юрія Сагури), альта (Володимира Васильківа) та віолончелі (Ірини Седоренко) провели “майстер-клас”  читання з листа, відігравши справжнє концерте відділення, в яке увійшли відомі твори світової музичної класики. Прозвучали ІІ частина з квартету для струнних №17 Й. Гайдна,  Adagio з сонати для скрипки Соль мажор Дж. Тартіні, «Мелодія» М. Скорика, мотет «Ave verum corpus» та Серенада №13 В. А. Моцарта. 

Неможливо переоцінити музичний та морально-психологічний внесок квартету виконавців. Музика знайшла відгук у серцях оточуючих і всі прийняли спільне рішення залишитись заради мистецтва. Його навіть ніхто і не виголосив, настільки воно було очевидним, хоча до анонсованої програми чекав ще один раунд тривог.

Відділ другий: «УВАГА! Відбій повітряної тривоги!»

Такої швидкості з якою глядачі прямували до концертної зали, а виконавці на сцену, певно, стіни філармонії не бачили вже досить давно. Складалося відчуття, що всі присутні намагалися випередити наступну ворожу підготовку до запуску ракет, ніби звучання музики зуміє поставити війну на паузу – варто лише почати.

Диптих для хору та симфонічного оркестру «Темна ніч душі» на слова іспанського філософа і священника ХVI століття Йоана Хреста та «Світла ніч душі» на вірші американського поета Чарльза Ентоні Сильвестрі відкрили програму обіцяного концерту. Хор та оркестр наповнили концертну залу потужним звучанням. Складно сказати, чи можливе було б таке натхненне та піднесене виконання за інших обставин, але в будь-якому випадку того вечора воно було особливим ще й тому, що виконавцям і публіці вдалось емоційно зблизитись за час тривоги та потрапити у спільний потік почуттів.

Хвилеподібна драматургія “Темної ночі” заснована на контрасті швидких епізодів та медитативних частин з повільним темпом. Хорові вокалізи на тлі остинатного повторення в партії фортепіано чергувалися з медитативними розділами у повільному темпі, в яких текст з’являвся на першому плані. Виконавцям чудово вдалося відтворити контраст переходів та створити ілюзію перетікання з одного розділу в інший у зв’язуючих фрагментах твору. 

Однак, сприймання музики супроводжувалося не досить зрозумілим і відволікаючим моментом.  До звучання повільних, медитативних частин диптиха і наступних творів були додані невеликі балетні епізоди у виконанні артистки балету Київської опери – Анастасії Романицької. Кінематографічні конотації музики Ули Яйло дійсно спонукають до введення певних візуальних елементів і, в теорії, чудово синтезуються з балетом. Втім, просторові обмеження Колонного залу Національної філармонії, на жаль, не мають змоги втілити ці мистецькі ідеї. Виконання танцю під сценою було складним як для балерини, через брак місця, так і для глядачів, які вже в середині партеру не могли побачити виконавицю. Тож, поданий задум поєднання мистецтв виявився нереалізованим.    

«Світла ніч», стала місцевою кульмінацією концерту. Віртуозне, пролонговане звучання соло віолончелі на початку твору стало своєрідним містком до наростаючого співу хору, що прославляв людський потяг до творчості та божественне натхнення.

Так, диптих, певною мірою, виявився ілюстрацією слів Ули Яйло в одному з  інтерв’ю : «Я завжди хотів, щоб моя музика в якомусь сенсі надихала, навіть якщо вона сумна чи драматична. Мета для мене завжди полягає в тому, щоб слухачі виходили з цього більш натхненними»

Твори «Північне сяйво», «На просторі вічного неба» та «Вечірня молитва» було включено до програми саме в такому порядку не випадково. Всі вони написані на тексти самого Ули Яйло та драматургічно впорядковані художньою керівницею – Вікторією Кончаковською – відносно концерту. Подані твори складають тричастинну форму, де крайні «Північне сяйво» та «Вечірня молитва» – невеликі за обсягом, у помірному темпі та хоральному викладі з яскраво церковним звучанням слугують обрамленням до середини «На просторі вічного неба». 

Саме центральний твір імпровізованої тричастинної форми стає не лише місцевою, а й загальною кульмінацією усього концерту. Пристрасна, емоційно захоплююча композиція присвячена ідеї переродження у персоніфікованому обличчі птаха-Фенікса звучала ніби пророчий гімн для майбутнього нашої країни:

«Хоча я пішов, та у відчай впадати не треба
Знову з’явлюсь я,
Коли намалює вечірня зоря
На просторі Вічного неба
Полум’я»

«На просторі вічного неба» стає втіленням усієї майстерності Ули Яйло як хорового композитора, розгалуженість і водночас логічна збалансованість партій, їх врівноважене звучання на тлі оркестру – візитівка композитора. Митець величезну частину свого творчого шляху присвятив саме роботі для хору і досить символічно, що важлива її частина також пов’язана з містом Фенікс (США).

На завершення концерту була виконана остання частина меси «Схід сонця» – «Iдентичність» (Agnus Dei), яка стала підсумком усього вечора. У своєму творі Ула Яйло дотримується латиномовного піснеспіву, який зазвичай завжди виконується у фіналі традиційної меси. Велична лірично-скорботна молитва лунала з вуст виконавців та знаходила тремтливий відзвук у душах слухачів. Здавалося, що час, хоч і ненадовго, але час все ж спинився і все прегарне з вічністю мистецтва оселилося в серцях присутніх.  

Текст: Марина Антонова