З усіх незручних історій Старого Заповіту навряд ще знайдеться настільки незручна. Вірсавія і цар Давид: він побачив чужу жінку, що купалася, захотів її собі, оволодів нею, убив чоловіка, взяв її за улюблену дружину, назвав царицею, вона народила йому сина, котрий став найвеличнішим в історії людства царем во славу Божу.
Історія одного гріхопадіння, яке привело чимало людей до Господа. Велике покаяння вартувало страшного гріха.
Ім’я Вірсавії в біблійному сюжеті з’являється раз, як відповідь на питання царя: «Хто ця жінка?», то того і після того вона буде «дружиною Урії» чи «царицею», чи найчастіше «тією жінкою». Вірсавія в романі Торґні Ліндґрена з’являється з першого ж слова – з назви. Та попри ім’я Вірсавії на обкладинці, ця книжка написана не про неї. Завершується роман смертю царя Давида; овдовіла Вірсавія, яка сім років править країною при юному Соломоні, вона стала зрештою могутньою царицею, що опанувала «чоловічі» практики влади, – і тут би мала починатися ця історія, але саме тут вона закінчується. «Та жінка» не перетворюється на «ту Вірсавію». Але саме вона стає подібною до «того» Господа.
«Яким є Господь?». Це питання виникає в романі знову і знову, відповіді на нього пропонують самі різноманітні (від патрістики Ієроніма до містичних практик Сведенборга), але зміст питання завжди полягає в тому, щоби виявити істинні мотиви людини, у котрої питають. «Вірсавія» – не реконструкція біблійного сюжету, а цілком оригінальний твір уже тому, що Ліндґрена цікавлять самі наміри і передумови, а не вчинки і наслідки. Отже, «яким є Господь?». На початку і наприкінці стосунків Давида і Вірсавії відбудеться схожий діалог, але з важливим нюансуванням. Питання про Бога поставить Вірсавія Давиду відразу після того, як він її зґвалтував і поринув у молитву. Цар відповість: «Він як я. Зовсім як я». Це питання поставить Давид Вірсавії перед смертю, коли Вірсавія є єдиною, хто може утішити помираючого. Вірсавія відповість: «Він як я. Зовсім як я». Ці дві розмови – не про теодицею, і навіть не вітання прийдешньому Новому Заповіту, де Бога-закон замінить Бог-любов. Вірсавія в романі відноситься до Давида так само, як Давид – до Господа, в масштабі 1:1. І книжка ця про любов тих, кому ми підкорюємося з власної волі, любов безжальну отож і абсолютну, про любов, яка не розрізняє обраних і приречених.
Обрані або приречені, а правильніше звучить так: обрані і приречені – це одна з тем «Вірсавії». І хто тут є ким, годі розібратися.
Давид обраний. Але ж в гордині своїй він просить Бога випробувати себе, щоби стати рівним праотцю Аврааму. До Господа з таким не звертаються. Давид приречений. Соломон обраний. За гріх Давида в його дім прийшли біди. Первісток Амнон зґвалтував єдинокровну сестру Тамар, за що брат Тамар Авесалом убив кривдника і підняв бунт проти батька. Воцаритися Авесалому не вдалося, загинув ганебною смертю. Таким було покарання, в якому Давид мав би побачити Гнів Божий. Таким є шлях, який привів на престол Соломона. Так? Соломон обраний.
Тільки ця історія у Ліндґрена звучить інакше. Тамар – двійник Вірсавії, навіть Амнон бачить її вперше під час купелі, як і Давид Вірсавію. Вірсавія вирішує розпорядися своєю копією, це вона спонукає пасербка до зґвалтування. Ні, цариці не ідеться про те, щоби її син став наступником Давида, прибравши зі шляху первістка царя. Цариця хоче собі Авесалома… Ах як іронічно на цьому тлі, серед цих модифікованих сюжетів про обраних, де майже безіменна біблійні жінка-жертва стає тією, хто обирає, звучать псалми Давидові, що їх слово-в-слово до оригіналу Давид надиктовує писарю (а писаря ми ніколи й не почуємо тут і не побачимо).
Здається часом, може так бути, що Ліндґрен у «Вірсавії» своєрідно цитує розмисли про двосторонній безкінечний рух віри Серена К’єркегора (до якого і в інших прозах часто апелював). Незамінне, неподібне, нерівноцінне в русі віри формує зустріч двох неподібних і нерівноцінних, що прагнуть замінити один одне. Для того, щоб ця ідея прозвучала, Ліндґрен подвоює в романі сюжетні ходи і персонажів, поки нарешті не вирине двійник безжальної абсолютної любові. Це милосердя, при чому милосердя зі знаком «мінус». Або любов, або милосердя – такий цей світ.
За зґвалтуванням Вірсавії випадково спостерігає отрок-музикант, який служить царю і закоханий в нього. За це отрок загине, Давид наказав його убити. В ніч, коли Вірсавія спокушає старого Давида, який тимчасово втратив трон і тому в пориві пристрасті сміливо обіцяє цариці: «Так, Соломон буде наступним царем», в ту ніч все це бачить отрок-музикант, який служить царю з великої любові до нього (отроку уже сорок, але він залишається при Давиді). Отрок помре, Вірсавія його уб’є особисто. Свідки ганьби тих, кого люблять, мусять умерти, і то будуть убивства з милосердя.
У царя було дві улюблені дружини (плюс ще п’ятдесят) – Ахіноам і Вірсавія, перша і остання. Матір первістка, що мав би стати царем, і матір того, хто став царем. Коли 19-річна Вірсавія прийшла до 58-річного Давида, Ахіноам була старою наглядачкою жіночої частини дому. Ахіноам було під сорок, коли Давид звернув увагу, що її краса зникла, що вона більше не «пахне пристрастю». Відтоді Ахіноам піклувалася про дружин і наложниць, допомагала в пологах, коли приходило в світ чергове дитя Давида. Це перша дружина царя, яка померла від старості. І від цієї смерті почав старіти і повільно помирати цар. Коли Вірсавії було під сорок, Давид помітив, як згасла її краса і що від неї більше не пахне пристрастю. Ахіноам одне за одним народжувала Давиду дітей, сім синів і безліч доньок. Вірсавія народила царю сімох і була благословенна безпліддям. Вірсавія померла пізніше Давида – і це акт милосердя, а не любові.
У Вірсавії було двоє чоловіків – Урія і Давид. Один купив її коли вона була дитиною. Другий її викрав. Ліндґрен відкорегував убивство Урії, той не просто загинув у бою, який із самого початку мав би бути невдалим, Урія загинув в нападі шаленства: його кастрували і він, зтямлячись, кинувся у ворожий табір. Другий чоловік Вірсавії помер, впавши у дитинство, притиснувшись до грудей матері-дружини. В мить, коли зникає любов, може зародитися милосердя; може, але не мусить.
Люди тут розпадаються на обраних і приречених, на кохання і милосердя – вони доводять до абсурду ідею, що рух до віри – це безкінечний рух назустріч двох незамінних елементів. Ліндґрен страшенно іронічний, припускають. А якщо в цьому нема іронії? Коли в середині 80-х вийшов оригінальний текст «Вірсавії», автор згадував, що то була перша історія, яку він почув і пам’ятає з дитинства. Бабуся йому розповідала біблійну легенду, замішуючи тісто на хліб. В самому романі є сцена, де жінка вимішує тісто. Ця хлібина стане приводом зґвалтувати жінку, убити її фактично, втратити царство, почати війну синів за трон ще живого батька, ця жінка народить дитину, що її уб’ють відразу після народження. А поки що її руки вправно місять тісто і розпалюють уяву її ґвалтівника. Добре витримана спокуса давно почутих історій часом стає романом, що радить якомога пильніше берегтися від спокус давно відбулих історій.
«Той, хто прийде після мене.
Іноді цар вимовляв лише ці слова й замовкав. Решта теж мовчали, навіть обережно чи вагаючись не вільно було про це говорити, навіть Натан не відважувався у стані пророчого шалу зачіпати цю тему. Вірсавія схилилася до вікна, мовби її увагу привернуло щось на подвір’ї палацу, щось дивне й тривожне, таке, що зацікавило її більше, ніж пересічне запитання: хто прийде після нього. Вірсавія знала, що вибір поміж царськими синами залежить не від слів і помислів, усе надзвичай важливе й доленосне вирішується діяннями і вчинками, зовсім не словами й плинними думками.»
Торґні Ліндґрен. Вірсавія / Переклад Наталі Іваничук. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2020. 224 с.
Текст: Ганна Улюра
