У київському театрі «Актор» грають прем’єру, «Вишневий сад» — не класичний, що не запорошений, навпаки: це швидка, нервова, сатирично-еротична вистава. Вона й про те, хто завадив врятувати «Вишневий сад» — тобто, актуальне мистецтво. І про те, як звучить Чехов в Києві у 2021 році. Тобто — мистецтво вічне. Про це (і не тільки) Kyiv Daily і розповів режисер вистави та директор театру Слава Жила.

Чому Чехов?

― 17 років тому я потрапив на «Вишневий сад» Някрошюса, антрепризу з Євгеном Міроновим, Людмилою Максаковою, Володимиром Іліним, Олексієм Петренко та Апексимовою. Був вражений 6-годинною виставою, що йшла в театрі Франка. Я потрапив до гримерки Міронова, і кажу: «Блін. Так це значить у них (у Лопахіна з Раневською) роман?» Євген Віталійович подивився мені в очі й сказав: «Ну да, они любят друг друга». Це запало мені в душу. Насправді, це була перша вистава Някрошюса, яку я побачив. Я прийшов дивитися спектакль і наступного дня, знов сидів всі шість годин, і чув, як дзвенить тиша в залі. Деякі речі були просто феноменальними. Із того часу десь в середині мене почал проростати мій «Вишневий сад». І весь час я ходив, і всім розказував про те, що прийде час і я обов’язково якось візьмусь за Чехова.

Все це жило-жило в мені. Потім пробив час і все, нема вороття. Треба випускати «Вишневий сад». 

Потім ми зібрали команду. Я намагався працювати з різними художниками та балетмейстерами. Декілька актрис пробувалися на Раневську, декілька акторів пробувалися на Лопахіна. Змінювалася постановча група. Це насправді важливо, тому що це був пошук, і не всі розуміли один одного. Тому були певні зміни — і в акторському складі, в тому числі.

Якось ми потихеньку знайшли всіх однодумців і досягли мети: разом всім акторським ансамблем у нас вийшло зробити щось нетривіальне і несхоже на театр «Актор» і, напевно, схожим на сучасний український модерновий театр. Що я маю на увазі? Вже досить багато приходило критиків, і вони казали, що це — європейський театр. І справді, в цьому фішка цієї вистави… Це ж я ще і суперсуб’єктивно до себе ставлюся. Можу сказати точно: я суперсамокритичний, але мені подобається те, що ми зробили. Бо 90 відсотків того, що я робив до, мені не подобалось.

Що ви хотіли сказати саме Чеховим?

― Чеховим я нічого не хотів сказати.

Хотілося зробити так, як Някрошюс?

― Ні. Я не знав, до чого це все дійде. Скажемо так: найперше, концепція залишилась та, яка була. І я хочу про неї розказати трішки більше. Ми проводили читку. Один з акторів запитав у мене: «Кому пішли 90 тисяч?»

І кому?

― Хрін його знає. Почали виясняти. Я написав представнику від України в МВФ Владу Рашковану прямо у Вашингтон. Питаю: «Владе, кому пішли гроші, бо незрозуміло». Він каже: «Зараз я подумаю». І ми почали пошук та слідчі дії, згодом вивели свою теорію – в результаті вивчення архівів дослідили, що найкрутіший бізнес-план був у Фірса, який пропонує сушити вишню, варити, мочити її і продавати. Наступний за дохідністю «план Лопахіна»: розбитися маєток на ділянки і здати в оренду. Найбільш невигідна «теорія Раневської»: продати цей сад і заробити швидких грошей. Якщо людина хоче заробити швидких грошей, то їй щось дуже пече і вона точно кудись поспішає. Виходячи з тексту… Бо ніхто ж точно не знає, про що ж там писав Антон Павлович та які фінансові документи закладав у конфлікт. 

Потім я заглибився в історію про те, як Чехов потрапив в ситуацію, схожу з «Садом». Антон Павлович – гарний лікар, письменник, але не суперкласний юрист і банкір. Тому там трішки розмазано, нечітко, так як мені більше близька психологія жінки, ніж чоловіка (тому я люблю працювати більше з жінками). І мені здалося, що я знаю, про що «Раневська». 

Потім було декілька акторів на роль Лопахіна. Пізніше ми якось домовилися з Віталієм Ажновим (актор Національного академічного драматичного театру імені І.Франка). Мені здається, він знав, про що Лопахін. Потім в дискусіях и прийшли до того, що взагалі такого персонажу як Лопахін зараз не існує, що це — нереальний образ. 

Хоча… Чехов, «Вишневий сад» і Лопахін – це десь про мене. 

Отакими катаннями, пробами ми дійшли до результату, який, мені здається, схожий на сапрвжній крутий театр. Тому мені й подобається. Є ефект неочікуваності в нашій виставі. Якщо добре познайомитись з текстом, то буде видно, що ми нічого не змінювали. В тому плані, що ми не коригували текст Чехова, а зробили театр таким, яким він і має бути. Відкривали автора через певне своє світосприйняття. Адже, одне із надзавдань режисера – відкрити автора. Тому є дуже багато тих, хто не погоджується із нами.

Для кожного — свій Чехов, свій Лопахін.

― Тому й нестандартна трактовка.  Хтось мені навіть казав: «Після Някрошюса не вірю у «Вишневий сад», «Це заскладна концепція. Не про це писав Антон Павлович». А мені здається, що саме про це, в тому числі, він і писав.

Хто вам подобається з персонажів, а хто ― ні? З ким ви себе асоціюєте?

― Як людині чи як режисеру?

Як людині. А як режисеру? ― Це взагалі буде інший персонаж?

― Як людина або глядач я себе саджу в зал і співпереживаю. А інша історія – з тим, чи виконують актори на сцені ті завдання, які їм ставить режисер.

Добре. Спочатку як людина,  потім як режисер.

― Все ж таки я про Лопахіна. І мене, напевно, по-іншому і не чіпляє історія. Інша справа: тут Лопахін такий, напевно, який нервово живе у мені і відповідає якимось моїм запитам: готовий заради своєї коханої, своєї мети зійти навіть з розуму і попрощатися з життям. А з вигляду – так по мені і не скажеш, що я такий щемливий. А я грав би Лопахіна трішечки іншого по своїй психофізиці. Віталій Сергійович Ажнов на сцені як голий нерв у зубі, якого мають депульпувати: без одягу, в спідньому, йому від кожного дотику боляче. Завдяки Ажнову (Лопахіну) на сцені ми чіпляємось до чогось підсвідомого, і є можливість доторкнутися до нервової системи кожного, хто сидить в залі, хто безумовно відкритий і готовий сприймати. Тому це інший спосіб спілкування з глядачами, а не тривіальний.

Скільки рівнів має ця історія? Є рівень Лопахіна, є рівень Раневської, режисерський рівень. Де вони перетинаються, а де ― ні?

― Колись я побував на виставі Тамари Трунової «Дім на краю душі». І я сказав: «Це вертикальний театр». Коли він вертикальний, то працює зверху вниз і знизу вгору. Там, напевно, так зроблена форма. 

А цей театр – кубічний. В тому плані, що Алія Байтенова спромоглася так вирішити цей маленький простір, що відбувається організувалося ціле глибоке життя. І це куб, який поділений всередині різними перемичками створює лабіринт. Персонажі бігають по ньому, намагаються втікти з нього, але він їх обмежує і рамами, і стінами, і стелею, і підлогою – не дає їм вийти з цієї схеми. Насправді цей головний капкан стоїть для Лопахіна. Тому це «театр в кубі» (об’ємний): все відбувається всередині, практично за склом, за рамою.

Досвід карантину як-небудь впливав на цю виставу?

― Колись, на початку, ми з художниками говорили про те, що це вже світ після катастрофи. Одна з художниць думала про те, що це повернення Раневської з Парижа, коли вже світ відкрив кордони. Це щодо якихось асоціацій. Насправді, катастрофа вже всвіті відбулася і відбувається, і ми всі абсолютно до неї тяжіємо. Тому що людство з’їдає одне одного, навіть цього не розуміючи (це ми можемо і побачити в «Вишневому саду»). Це щодо глибини думки.

А якщо брати загалом про форму, то досвід карантину нам тут дуже допоміг зробити цю виставу: була можливість репетирувати її цілодобово. Якби не карантин, то ми її випускали б в умовах театру «Актор» ще півроку.

Як вас змінив «Вишневий сад»?

― Досить багато людей можуть підтвердити, що я говорив про «Вишневий сад» довгий час. Це одна з цілей мого життя, яку я встиг прожити. І я досяг цієї мети. Насправді я в пошуку. Усе моє життя побудоване з проектів, і я сам собі їх придумую. Коли пройшла прем’єра, я себе запитав: «Ну ок. А що далі?» І я досі перебуваю в нерозумінні того, що далі, тому що це питання не вибору матеріалу чи якоїсь іншої вистави, а це пошук нового проекту життя. Його ще досі я так не знайшов.

Які перші відгуки на виставу вас здивували?

― Я здогадувався, що будуть гарні слова, але не очікував, що буде такий шалений успіх. Мені здається, «Вишневий сад» став не просто подією в рамках Києва – сьогодні навіть актори з інших міст почали приїжджають подивитися виставу, пишуть з різних театрів і запрошують на гастролі. Скажімо, у нас є ресурс піти ще далі, і, можливо, з часом ми це реалізуємо.

Друге – для мене неочікувано те, що вже не перший раз пересікаюсь з людьми арт-індустрії, попсової індустрії (більше), крутого фешну (з усяким мейнстрімом), які не дотичні до театру. Вони не сприймають виставу і йдуть після першої дії. Для мене вимальовується питання смаку цих людей. Тому що для мене це все ж таки неочікувано. Тобто можна подивитись, можна з цим не погодитись і сказати, що це геть не та історія. Це буде критично і правильно. Але я не можу собі дозволити піти після першої дії, тому що це непрофесійно. А ще коли цим займаються люди профільного напряму – мене це лякає. Коли я приходжу і мені щось не подобається або я не розумію, то я намагаюся спромогтися і зроуміти. Тобто проблема в мені, а не в тому, що мені показують. Я намагаюся розгадати автора, і неважливо, це Чехов чи Слава Жила (це я жартую). Але я намагаюся дійти до цієї глибини і не йду. А коли люди йдуть після першої дії, то я стаю егоїстичним автором. І думаю: «Що це взагалі таке? Як ви, люди, ще консультуєте інших в плані візуального вигляду (більшість з них стилісти та дизайнери). Це, насправді, не так багато людей. Але вони не наповнені всередині достатньо, аби розгадати ту шараду, яку ми задаємо». Бо все-таки ця головоломка, яку ми побудували, досить цікава для будь-кого, навіть для дітей. Особисто я приводив свого сина 9 років – він сказав, що йому нудно – це крутий критичний відгук, до речі.

Яке улюблене місце у виставі, з якого переймається дух?

― Я думаю, що це — самий початок. Він мене або захоплює, або не захоплює. Я дуже багато поклав свого нервового і фізичного здоров’я на виставу. Мені досить складно дивитися виставу щораз, тому що я проживаю кожен раз з акторами всі сцени (це мінус у професії режисера). Я переживаю, нервую і перебуваю в затратному стані від початку і до фіналу. Мене дуже чіпляє початок, тому що я знаю, що буде в фіналі. І цікаво, як артисти дійдуть до останньої сцени.

Чи є такі пастки для глядачів?

― Скоріш за все є, але ми їх не робили спеціально. Вони якось тематично розставлені. Вистава зіткана так би мовити зі сторіз. Кожна сцена – окрема сторіз (особливо перша дія з таких маленьких епізодів). Якщо подивитись на оформлення, то ми побачимо, як нібипростір поділений як в Інстаграмі.

Сучасність впливає?

― Насправді, ні, але можна прочитати це і таким чином: ти дивишся щоразу, як іде перша сцена, потім друга і так поступово ціле кіно.

Як вспливаючі вікна в Зумі.

― Можливо, є такі моменти.

Іван Воропаєв говорив: «Чехову дуже не личить велика сцена і пасує маленька». Ви відчули, що інтонації Чехова ― камерні: вони не про крик, а про голос?

― Насправді і на великій сцені можна грати Чехова в тиші, якщо актори, режисер, постановча група та команда зможуть досягти свого. Думаю, ми справилися б із цією історію і на великій сцені… Це я вам кажу для інтерв’ю. Але тут в Театрі «Актор» розпирає від ефекту присутності на сцені. Але зараз я особисто попереджу вас як глядача: «Не чекайте чогось від цієї історії і не дивіться на попередні відгуки, тому що це завжди оманливо». Коли ти чекаєш чогось крутого, то завжди отримуєш гірше. А коли ти не очікуєш чогось класного, а думаєш: «Та, що там може бути такого?», то глядач приходить і каже: «Вау!»

Тобто треба іти непідготовленому глядачеві?

― Чому? Головне – не закохуватися завчасно. Краще приходити, дивитися і кайфувати саме тут, а не думати: «Ой, там має бути класна вистава». Я завжди налаштовуюсь на те, що «зараз буде не дуже». Це суто про мене. Я вважаю, що акт кохання у глядача з акторами відбувається безпосередньо під час вистави. Тому можна отримати це задоволення, коли переглядаєш ту чи іншу виставу. В цьому плані, мені здається, у нас є саме цей момент.

Тобто глядача нічого не врятує?

― Є два варіанти. Перший – ви класно знаєте текст. Ви приходите і розумієте: «Ого, це не так, як написано (тому що майстер парадоксів і алогізмів Чехов працює на нас, а ми працюємо на нього)». Другий – ти приходиш взагалі не в темі і намагаєшся зрозуміти, що відбувається. Мені здається, що ми донесли історію того, що відбувається і для всіх.

Не дивлячись на виснаженість, чи буде Чехов ще у вашому житті саме в театрі «Актор»? Він багато написав.

― Так, насправді багато. По-перше, у нас іде Чехов в постановці мого батька. Класична історія, яку, напевно, по-іншому і не бажано ставити. «Ведмідь» та «Освідчення» – це також дуже вдала вистава, яка користується попитом.

А особисто в мене – думаю, що так. Більше того, зараз не можна цього робити, але я скажу, брався б ще за «Дядю Ваню».

2021 рік. На сцені столичного театру «Актор» йде вистава, в якій працюють на сцені Лопахін, Раневська. Який рік у нас відбувається війна? Театр поза політикою?

― Думаю, що так. Хоча здалося, що ми знову відкрили певні речі вже під час репетицій. Тут можна знайти навіть геополітичні моменти. Чому я вважаю, що театр поза політикою? Тому що театр це все-таки мистецтво, а політика – бруд. 

Щодо політики – я хочу розказати про своє сприйняття. Буквально днями повернувся з Лівану і заглибився в їх історію. А там зайшли на 25 років сирійські війська і не виходили. Їх просили: «Все в нас ок. Ідіть звідси». А вони не виходилиі була окупація. А до цього була французька колонія та дві війни з Ізраілем. Тому Україна переживає абсолютно звичну для всього світу історію, тут немає нічого випадкового як для нас. Тому ми проходимо і будемо проходити цей період до тих пір, поки не прийде хтось і не почне створювати досить сильний союз. Наприклад, зараз Євросоюз зміг об’єднатись, і, по великому рахунку, захищений. А ми одні такі самі по собі, плюс-мінус як ліванці. Тому наші геополітичні конфлікти – це нормально для світу. Це не досить цікава тема для мене, я більше про філософію та фантастику.

Як ви взагалі прийшли до театру?

― Так сталося, що батьки в мене займаються театром. І я з дитинства був за кулісами.

Родинна справа?

― На жаль, так. Тому що це створює вдома цілу купу конфліктів на цю тему. Але добре, що моя сім’я не має жодного стосунку до театру, хоча я намагаюся зробити так, аби діти займалися мистецтвом. Син вчиться грати на контрабасі.

Я вступив у театральний університет одразу після школи, на продюсерський… Потім потрапив служити в Театр російської драми імені Лесі Українки, що було неочікуваним для мене. Мені не зовсім подобалась російська драма ще до вступних іспитіві. А вже з другого курсу я там працював. А потім було – театральне агентство, що займалося прокатом різноманітних концертів, антреприз та театрів з СНД та Близького Зарубіжжя. Потім – створення своєї компанії і театральної школи «Сверхзадача». Пізніше я очолив Театр «Актор».

Це така, мабуть, внутрішня екосистема?

― Маю надію, що ні, тому що в театрі на сцені завжди має бути присутня логіка життєво закономірних неочікуваностей. А якщо є система, то це вже не зовсім мистецтво. 

Але ж продюсерська робота відрізняється від роботи режисера? Чи пам’ятаєте ви першу виставу, яку ви поставили в якості режисера?

― 4 роки тому я звертався в першу чергу до дитячої теми («Лускунчик»). Рік тому був його римейк.

Чому римейк?

― Прийшло таке бажання: «А давайте зробимо? Чому б не повторити?».

Потім була тема з онлайном і Зум-виставою. Ми було взагалі одні з перших. Тому що на той момент, ще коли ми показували на Фейсбуці «Мегер», уже поставлених, і грали в його Зумі. Цього, мені здається, не робив ніхто до нас в світі. А потім я створив «Містер Батерфляй» – це була гейміфікована вистава. Тобто в людини була можливість вибирати той чи інший варіант оцінювання. Це був своєрідний досвід, не схожий на інший театр. Це була одна з нових форм театру, хоча, мені здається, це недієвий театр. Але були ті, хто захоплювався і казали: «Вау». Були й ті, хто казали: «Ні, це повна маячня (це завжди буває в театрі)». Мені здається, що це «принцип клаб-хаусу»: він був у період карантину і скоро він помре з кінцями, як тільки закінчиться карантин по всьому світу і ми повернемось до оффлайнових подій. Вже ніхто не захоче сидіти біля своїх моніторів. 

Наступна історія – «Вишневий сад». Насправді було дуже складно знімати з себе звання художнього керівника театру і директора і ставати режисером на репетиціях. 

Слава, не зазираючи на Чехова, питання взагалі: відбувалося таке, що ви говорили сам собі: «Досить, я йду з театру»?

― Ви маєте на увазі під час «Вишневого саду» чи взагалі?

Взагалі.

― Та щодня таке. Я прокидаюся і запитую себе: «Ок. Куди я йду?» Деколи це кохання, деколи – ненависть, деколи – байдужість. Тобто цей роман з театром продовжується досить довгий час. Напевно, щось існує, що мене стримує від того, аби я покинув театр і не пішов на будівництво.

Навіть так?

― Знову ж таки, в мене є освіта MBA, а вона дає навики організувати процес будь-чого, будь-де. Якщо вивчити будівництво досконало, то можна організувати і таких людей.. Це знаєте як? Я йду на риболовлю і ніби досягаю якихось результатів. Більше того, це вважається якимось інстинктивним заняттям. Але це так само може бути і професією. Чому б ні?

Театр як бізнес ― життєздатна модель?

― Так. Я думаю, що в Америці ця історія – життєздатна і дохідна. Але ви мені скажете: «Ну, це ж Америка». І що? В Лондоні так само є мюзикли. Що заважає робити якусь круту історію, яка б приносила дохід? Більше того, ми вже готові до цього в Києві. По-перше, з театрів мусили б піти непрофесіонали та баласт, які хочуть сидіти і тільки протирати штани, а не працювати. Безумовно, держава може дотувати театри. Але я відходив би від цього. Знаю, що мене закидають камінням. Тим не менше досить часто проблема в тому, що в театрах актори та керівники йдуть за тим, аби дістати певні бонуси і бюджетні кошти. А я проти цього тому, що не можна бути паразитами на тілі країни. Це мені так здається. Це супернепопулярна філософія. Більше того, я очолюю театр, який на дотаціях з бюджету міста, тому мені було б гріх жалітися: є комерція, є інтелектуальний продукт. Я бачу ці приклади. У Гаріка Корогодського в магазині «Gara» (де зала на 30 глядачів) відбуваються не шлакові, а мистецькі театральні події, які він продає за великі гроші. На це є попит. Частіше за все це події, які йдуть в державних театрах. Тобт, така форма мистецького підприємництва може існувати! Це буде додавати ще більше крутого шарму. Чому? Тому що тоді це «принцип вільної країни». А якщо це, як в Російській Федерації, частина ідеології, то тоді створюється така тепла ванна для театрів, що працює на ідеологію, і це також має місце бути. Я просто максималіст: «Мені або давайте всі гроші світу на наш український театр, або не давайте нічого». А по «залишковому принципу» можна залишити комусь іншому.

Спілкувалася Віка Федоріна

Фото: Олексій Товпига

Наступна вистава 16.08, о 19:00.